How ДІП it will go, або Звичайні будні чорношкірого лікаря.

11.01.2015

Влучним описом для цього роману може стати цитата з нього ж: «Їхні спільні дні минали у медикаментозно-ліжковій нудьзі і породженому нею стьобі – щоб не здуріти». Спочатку продираєшся крізь довжелезні речення, сповнені несподіваних порівнянь та абсурдних розмов. «Медсестра, як факір, підпалила шийку бурштинової пляшечки, запахло сірниками, в жовту рідину вилилася червона кров і змішалася, як два сорти рідкого мила, долитого в дозатор недбалою прибиральницею платного туалету». Згодом, прочитавши кілька сторінок, закриваєш книгу. Намагаєшся відповісти самому собі на питання «і що це було?..». Не знайшовши гідної відповіді, продовжуєш читати, поки тебе не затягує з руками і ногами у абсурдно-іронічний світ чорношкірого лікаря і його (не)випадкових зустрічних. Підчас читання вас буде супроводжувати парад дивакуватих особистостей та їх унікальних історій: англійська королева, Чуєш-о-Чуєш, Сімпсониха у піжамі із сніговиками, Кубрик, грузини, піратка Хюнегонда, бразильські сеньйори, 19-річна зірка телешоу Джованні, Граціелла із яблуками і, звісно ж, головний герой роману – чорношкірий студент львівського медінституту Спиридон.

Персонажі ведуть між собою зовсім нетривіальні розмови про коефіцієнт недоступної помідорки в супермаркеті, корисність та естетизм лузання сємок, про те, що кожен з нас має своє сендвічне право, і, врешті-решт, про вічні теми кохання та ненависті. Такі глибокі і не дуже роздуми подані авторкою у іронічному та подекуди саркастичному ключі. Бо якщо не сміятися, то дійсно можна збожеволіти.

Слідкуючи за переміщеннями лікаря, ми опиняємося то у лікарні, то у Бразилії, то в Амстердамі. Підчас таких телепортацій nolens volens виникає питання, яке звучить для мене лейтмотивом роману: «How ДІП it will go?». А простягаються такі подорожі аж до фантазії багатьох громадян України, де Ленін зникає, а Путін-таки помирає («Путін помер» звучить так само атеїстично, як колись «Бог помер» Ніцше). І схоже, що «механічний апельсин людської взаємоненависті» продовжує працювати у будь-якому куточку світу, хіба що в Бразилії при цьому їдять сорбет із ягід асаї, а в Амстердамі мілк-шейк з конопляними шишками. У результаті неймовірно точні розмірковування Спиридона про Україну не викликають подиву, а тільки підтверджують, що проблеми українських та бразильських «фавел» є гвинтиками одного механізму.


«Світ зчепився сам із собою в якомусь півнячому бою будівничого та руйнівного». Ми постійно будуємо, декларуємо, перетворюємо міста у «снобсько-богемні оази», вичитуємо склад на упаковці продуктів, заповнюємо повітряні кульки своєю порожнечею, але все ще невпевнені у потребі цієї схеми дій. А тому цей роман обов’язково потрібно прочитати, хоча б для того, щоб усвідомити всю абсурдну реальність нашого існування і спробувати знайти для себе відповідь на питання «How ДІП it will go?».