Не розказуй мені, що я відчуваю

«Врятуйте наших дітей»… «Згляньтесь на дітей, наше майбутнє»… «Убережіть від цього наших дітей»… Охоронна риторика, покладена в основу подібних ламентацій, упізнається безпомилково. І діти не якісь там діти, а саме наші діти; і все, що їм загрожує – абсолютне зло; а головне, що й зворотне вірне. Та й у дію аргумент «наших дітей» вступає зазвичай, як ядерна зброя в останній битві – ні добра, ні честі від того нікому не буде та вже по всьому.
Останні два романи Дари Корній (один у співпраці з Любою Долик, другий – у співавторстві з Талою Владимировою) – про дітей. І не просто про дітей, а про занедбаних, обійдених ласкою і любов’ю, сиріт, жертв насилля – емоційного, соціального, сімейного, кримінального.
Герой «Зірки для тебе» зберіг з раннього дитинства лише один спогад – як вбивають його мати, – і то у формі нав’язливого марення. Сергій виховувався у дитячому будинку, мав справу з жорсткими внутрішніми правилами і зламаними змалку істотами, але щастило йому і на хороших людей. Він зустрічає стару, яка фактично його всиновлює, та з її допомогою втілює свою мірю – вчиться на астронома. Згодом трапляється також зустріч з коханою, Зіркою. Дівчина – так само майже сирота: мати поїхала була на заробітки і загинула десь у Італії, батько – несамовитий п’яниця. Щоб вижити, Зірка займається проституцією. Але вони зустрічають один одного і тепер все буде гаразд?..
Роман починається з того, що дівчина помирає під час пологів, а чоловік вбиває лікаря, у цій смерті винного... Ні, не так. Зірка має от-от народити, а Сергій поспішає до лікарні і потрапляє в аварію. Мозок помер, але жінка наполягає і пораненого залишають жити у комі «під апаратом»… Ні, не так. Після смерті дружини чоловік оселяється у маленькі хатинці в Криму, де хазяйка розповідає йому довгі і корисні легенди про круків, здатних оживити людей, а потім виявляється, що вона й сама мертва… А ще таке-от. Мати маленького хлопчика ґвалтує великий цабе з міліції, який до того ж відправив на смерть батька дитини; жінка захищає немовля і стріляє собі у груди. Постарілий міліціянт розповість згодом цю історію дівчині-проститутці Зірці…
Кінець-кінцем, щоб у цьому всьому розібратися, авторці знадобилася кримськотатарська легенда. Вороги винищили плем’я, а одного хлопця залишили помирати на болоті, відрубавши йому руки і ноги. Тенгрі у вигляді ворона пролітав світом, побачив це і пожалів дитину – вигодував і виростив малого. А коли хлопець подорослішав, нагородою за його біль стала біла вовчиця – коханка і охоронниця, також подарунок Творця Світу. (Крук і Білововк – прізвища героїв «Зірки для тебе», до речі).
Зозулята зими, винесені у заголовок другого роману – це души померлих дітей, потерчата. Вбити дитину можна не лише безпосередньо (вдавити яскравим шаліком, збити вночі автівкою, сплатити за аборт), а й якщо не звертати на малечу уваги і не піклуватися про неї (починалося нежиттю, що ніхто не зауважив, закінчилося запаленням легенів, якого уже не зупинити; батько вчасно не переказав гроші, котрих не вистачило на ліки; самотня важка дитина шукала розради у наркотиках, не розрахувавши дози) – у героїв Корній є багато варіантів, щоб померти. А головне (принаймні для сюжету): діти, які рано дізналися про смерть, не встигли узнати про прощення. Потерчата не відають жалю. Ці їхні якості використовує могутня відьма з роздвоєнням особистості, яка вирішила переформовувати владу у маленькому містечку і знищує всіх можновладних дорослих, коли-небудь причетних до смерті дітей, а заодно і до смерті її чоловіка. Для цього душі мертвих дітей вона «прив’язала» до їхніх живих двійників – сиріт, яких Вдова брала собі на виховання.
Рятує живих і мертвих дітей теж напрочуд дивна компанія – пара чаклунок, характерник, відьма, упирка, мертва дівчинка-ангел та її брат; до речі, всі вони також сироти або колишні занедбані діти. Мораль: занапастити малу душу можна у будь-який спосіб та навіть цього не помітити; а от порятунок її – справа напрочуд затратна, складна, кривава і простими посейбічними засобами тут не обійтися. Непр о сті дорослі герої виконують у цьому «дитячому» сюжеті свого роду психологічно-компенсаторну роль. Її пояснює один з героїв «Зозулят зими»: «Справді у жодну чортівню не віриш? Чому так? У те, що будь-хто здатен убити, ледь не від пелюшок і до могили, – віриш, а у щось потойбічне – ні?!».
Історії про бідних сиріток, які отримають винагороду за страждання у наступному житті – тут навіть не старий вульгарний жарт, експлуатація якого цілеспрямовано переводить художній твір у галузь кітчу. І наразі не кемп, про який би йшлося, коли б оповідачка не була такою серйозною, а жанр «жорстокого романсу» надавався до іронічного потрактування б без втрат смислу. Риторика «порятуйте наших дітей», що на неї робить ставку Дара Корній, уже свого часу і з відповідним результатом спрацювала у творах Люко Дашвар. А ця добра традиція свідчить: прямої емоційної реакції навіть від ніжного читача масової літератури нині можна досягти хіба що через провокацію. Нею у Корній і стає мимоволі гротескне нагромадження дитячих страждань і смертей.
Ви помітили? Герої «Зірки для тебе» помирають кожен по кілька разів – то вона у пологах (смерть дружини – це частина марення напівмертвого Сергія), то він у аварії з летальними наслідками (у реалі чоловік лежить в комі)... Герої «Зозулят зими» помирають щонайменш двічі: перетворюються спочатку на потерчат і духів, згодом – відходять до того світу… Жодний екстремальний досвід у світі Корній не здатний перетворитися на досвід за межею терпіння . Один раз померти уже не досить, щоб розраховувати на співчуття читача. Оспіваної гуманістами одної сльозинки дитини недостатньо для афектованої картини світу: тут дитина має безкінечно мучитись, щоб читач міг відчути насолоду. Не лякайтесь «насолоди», ключове слово поки що – «відчути».
Був у радянській критиці такий покаянний мем «прітупілась чувствітєльность зрітєля»; на нього списували більшість випадків граничного нерозрізнення у художньому творі етичних та естетичних складових. Над потертою реплікою можна посміятися, але реалія, яку вона описувала, ще в силі. Зазвичай коли естетичне є скерованим на виробітку сильних емоцій, цей «запит» стосується власне уяви і творчості читача. Можна назвати це, скажімо, попереднім налаштуванням несвідомого. Ми живемо напрочуд швидко, отже і в художньому творі побачимо перед усім таку ж швидкість реакції, оцінимо власну здатність миттєво скомпонувати у один сюжет пошматовану історію, надамо перевагу дотепності, а не подивування…
У класичному досліді про сенсорну депривацію людину у спеціальній барокамері позбавляли можливості безпосередніх відчуттів: чути, бачити, відчувати смак, дотик, запах. Через певний час – більш-менш однаковий для всіх – піддослідні починали галюцинувати. При чому всі їхні марення були пов’язані з «відтворенням» втрачених відчуттів – до них начебто торкалися чиїсь руки, проникаючи всередину, їм чулися надгучні звуки і вижалися занадто яскраві кольори. Людина у будь-який спосіб компенсує собі відсутність безпосередніх почуттів, – наголосили дослідники. Фізіологи зробили свій висновок, ми зробимо свій: за відсутності безпосередніх емоцій автор творить читачу готові до споживання сильні афекти. Романи Корній якраз і займаються таким-от швидкісним надкалорійним вигодовуванням вдячного читача. От тільки горизонтом очікування і такого тексту, і від такого тексту радше буде цинізм, а не довіра . У «сльозливій драмі» на кшталт нової прози Корній творчість читача зводиться до уявлення про комунікацію не через раціональне розуміння, а виключно через імпульс – розкажи мені, що мені відчувати.
Та зрештою, все по чесному: патетику романи Корній обіцяють, патетикою вони і вичерпуються – «несподіваний, повний трагізму, пристрасті і зірок роман».

Ганна Улюра

Не розказуй мені, що я відчуваю.