Очима їдного роду

*Сергій Дячук. Біла ріка. Частина перша : Смерекові гори ; Частина друга : Весна зарання. – К: «Електрокнига», 2014. – 324 с.

«Все має іти по порядку, бо все на небі вже сплановано по роках. Йо, на небесах розписано. В житті, як на довгій ниві, все вертається: зло – злом, добро – добром», − скаже мудра баба Анна Мотріщина. Цими пророчими словами завершується перша частина родинної саги Сергія Дячука «Біла ріка», у якій перед зором читача постає просте, тихе, почасти неквапне повідання історії буковинців та галіціян, які жили по обидва боки білої ріки, себто Черемоша. Повідання історій, «так, як дідусь чи бабця розповідала б своїм онукам на причілку хати», подібне до ріки, де плинна журба межує із радістю, любов із ненавистю, втрати з прощенням, де все сплітається в єдиному неквапному потоці людських доль і жаских подій: упівці (лісові брати, банда), винищувальні батальйони («стрибки»), цісарська та румунська армії, заслання з усіма болями та переживаннями тих, хто повернувся, ба навіть відшукав свою долю за далеким Уралом, народні традиції (чи то правдивий святвечір, чи заупокійна служба із хитанням хлібів) тощо. Стрижнем усього цього подієвого потоку є історія сім’ї Пойдашів, яка, здається, пережила усе: від наймилішого до геть страшного – погребу дітей.

Зазвичай рід порівнюють із деревом, що міцно вкорінене в ґрунт, а тому статичне. Як бачимо, для автора книги рід невтримно плинний, як Черемош, що має чимало приток і заплавин: Стрибник, Гостовець, Лопушна, Яловичера, Пробійна…

Продовженням цієї родинної ріки стала друга однойменна частина книги, де історія, розпочата від Карпат, протягнулася аж до Київщини. Там у Борисполі, колись військовому містечку, оселився один із героїв книги Іван – батько автора «Білої ріки», і народився сам Сергій Дячук. Це вже оповідь про батька і сина – друге, третє, а той четверте покоління Пойдашів, де події розгортаються то на теренах «Совєтського Союзу», то на заході Німеччини, то в Афганістані. Спочатку Іван Пойдаш їде служити в містечко Нейрупін, що недалеко від Берліна, а звідти, недовго пробувши на службі у ЗГВ (західній групі військ), він потрапляє до Афганістану. Із цього моменту погідний стиль автора дещо змінюється, втрачає на епічності й тяжіє до натуралізму. Відчутною стає тонка межа між брунатно-чорною пекучою масакрою і закидами: «Ми вас туди не відправляли». Про свого батька Івана Сергій Дячук пише: «Ще протягом багатьох років після повернення він у нічних жахіттях шукатиме АК під ліжком, його дратуватимуть цивільні й країна, яка зрадила їх. Він ночами маритиме Афганом, де все було зрозуміло: або ти їх, або вони тебе». Поверненням батька історія не закінчується. Адже «Біла ріка» − це спроба охопити десятки літ із власного життя та досвіду: перебудова, Чорнобиль, піонерія, передчуття розвалу «совєтської» імперії, останні уродини «вождя» із приневільними поліруваннями погрудь, перші роки незалежності та довгоочікуване майоріння синьо-жовтих прапорів. Інколи автор повертається в Карпати – вакації, батькові сновидіння – мовби простилаючи доріжку до родинних витоків.

Час од часу «Біла ріка» нагадує давній шкіряний альбом зі світлинами, що його автор дістав із запорошеної пилом шухляди. Вказуючи на світлини, він промовляє трепетно, часом із осудом, часом співчутливо, і ті, хто зображені на світлинах, приходять, вони оживають тут-і-тепер, бадьорі, усміхнені… На жаль, світлини – лише блідий відбиток минулого, а ті, хто на них – лише спогад. Дячукова сага − це щиросердна данина історії свого краю, най то історія очима їдного роду, але важлива історія, адже «в житті, як на довгій ниві, все вертається: зло – злом, добро – добром».

Катя Сінченко

Очима їдного роду.