Пограємо у «якби».

 
Пограємо у «якби»
Книжки за жанрами

Всі книжки (1551)

Колонка

Проект з "Родимками" Іри Цілик - дещо інакший. Це була настільки вдала Ірина книжка (а ми знаємо, що говоримо, - не інтуітивно, а за статистикою), що нам було дуже шкода, що вона розійшлася в такій малій кількості друкованих примірників, більшість читачів надали перевагу скачуванню умовно безкоштовної електронної версії, не переймаючись запропонованою післяплатою. Авторам не звикати. Але кількість і тривалість цих скачувань навіть після того, як книжку припинили рекламувати в мережі, примушували нас шукати іншого продовження цій історії.

Новий проект реалізовуватиме освітні програми у сфері літератури, книжкової справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.

Отож, в нашому випадку кожен двадцятий захотів скачані електрони матеріалізувати в паперовій версії. Оце і є „рекламна користь” від вільного розповсюдження інформації (піратів), щоправда, непряму рекламу не так вже й легко, а пряму шкоду теж неможливо порахувати, бо значна частина тих, хто скачував, просто не отримала б доступу до паперової книжки, навіть якщо дуже хотіла б: книжка була на полицях переважно київських книгарень та мережі книгарень «Є».

Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Рецензія

01.04.2015

Рецензія на книжку:
Івченко Владислав. Химери Дикого поля : роман

«Химери Дикого поля» – це суцільні припущення і альтернативи. Умовою існування тексту є низка «якби». І незважаючи на те, що у романі багато найфантастичнішої фантастики з чаклунами і драконами, ці «якби» – цілком реальні зрізи справжньої історії, коли все могло піти інакше. А що було б, якби не українці потрапили у рабство до росіян, а росіяни до українців? Якби не чоловіки домінували у цьому непростому і жорстокому світі, а жінки? Що було б, якби люди не створили усю цю слабосилу духовність і культуру, а продовжували жити за законами джунглів «виживає найсильніший, та й то лише до наступного разу»? Як, нарешті, виглядав би комунізм у чистому вигляді – без родин, будь-якого приватного майна, у постійній бойовій готовності служити жорстокій Батьківщині? Резервацію для таких експериментів автор обрав дуже вдалу – загадкову, небезпечну і жорстоку землю прикордоння України і Росії, густо заселену її всілякими неправдоподібними монстрами. Як не дивно, роман писався ще до війни, хоч, очевидно, алегоричні монстри існували і тоді.

Не треба думати, що роман має якийсь стосунок, хоч опосередкований, до політики. Це чистісіньке фентезі з елементами бойовика, може навіть трохи хорора. Загалом розважальне чтиво, найулучнішим попаданням якого у болі сьогодення є оприявлення того факту, що на кордоні України і Росії здавна відбуваються якісь нездорові мутації, здатні породити шестиногих чудовиськ, чорних чаклунів і людей, що створюють жахливі умови життя для себе самих усупереч усілякому здоровому глузду.

У зону цих нещасть потрапляють головні герої твору приватні детективи Краснодар Горностаєв і Понамка Хаос. Оригінальна парочка. Жінка тут поводить себе по-чоловічому: б’ється навкулачки, володіє зброєю, довго не вагається із рішеннями і їсть за чотирьох. Чоловік же на суровій дієті анорексичної моделі, слабкий, проте живучий, секретар, кухар і підтирач хвостів великої начальниці, у вільну хвилину – філософ і йог. Силою авторського задуму із них виходить хороша команда, здатна вижити у найекстремальніших умовах. Імовірно, є між ними і якісь почуття, звичайно, за законами жанру невисловлені, платонічні. Бо чому інакше Понамка заповідає усе своє майно Краснодару, а той, своєю чергою, біжить рятувати «рабовласників і душогубів, жінконенависників і підорасів» лише тому, що пані-бос, бач, має їх за побратимів. А з якою трепетною любов’ю він готує для неї борщі… Очевидно, автор намагався створити новий впізнаваний культурний бренд, мандрівних героїв, які так зачарували б читача, що він купував би книжки, лише побачивши знайомі імена в анотації. Щось на зразок Шерлока Холмса і доктора Ватсона, Боні і Клайда, Тимона і Пумби, Малого і Карлсона тощо. Судячи з того, що більшість моїх знайомих досі нічого не чули про Понамку і Краснодара, усе-таки досягти цього не вдалося. Механізми, що роблять літературні образи простими і геніальними, тут заїдають. Переперчив, переоригінальничав. А може, просто рекламна кампанія підкачала. Хто зна.

Є у «Химерах Дикого поля» ще одне цікаве «якби». Що було б, якби Запорізька Січ не занепала, а потрапила в умови, сприятливі для розвитку? Чи сподобався б результат нам – толерантним європейцям-людинолюбам? Судячи з того, як описує свою фантастичну Січ Івченко, він один із тих, хто голосує за позбавлення козаків статусу національних героїв. Бо хто вони були насправді? Зграя поганоорганізованих вояків, що слухалися лише грубої сили або могутньої горлянки, нераціонально тринькали своє життя і здоров’я, у дурних змаганнях, хто, наприклад, більше вип’є. Не секрет, що козаки зневажливо ставилися до жінок і родинних цінностей, вважали простих тружеників-хліборобів бидлом і більше за все на світі любили війну. І от сталося так, пише автор, що їм дали землю і можливість втілити свої сумнівні ідеали в життя. Порядки Січі, куди потрапляють Краснодар і Понамка у справі свого детективного агенства, лякають, вони нагадують якийсь безглуздий кошмар. Рабство, кров рікою, безправні жінки, яких тримають лише для розмноження, постійна війна заради війни… У «Архіпелагу ГУЛАГ» Солженіцин задавав собі питання: ким би він міг стати, якби волею долі опинився по інший бік грат? І відповів: звір спить у кожній людині, кожна жертва – потенційний кат. Це ж правило діє і для націй. Деяким народам вдалий (чи невдалий) збіг обставин дає можливість свого звіра показати світу, деяким – ні. Прочитавши Івченка, наштовхуєшся на думку, які насправді усі люди однакові і як мало правди у фаталістичних зітханнях: «Вони – англійці, росіяни, німці, араби тощо – усі такі. А от ми білі й пухнасті ніколи нікого не гнобили». Так, може, це тому, що не було можливості? «А якби була?» – лукаво запитує автор. Сфери, прости Господи, якісь історіософські. От така вона, українська розважальна література.

Вікторія Вітер

(Джерело: Друг читача)

Реклама
Rambler's Top100