«Злато Сонця, синь Води»: спроба епосу - частина 1.

 
«Злато Сонця, синь Води»: спроба епосу - частина 1
Книжки за жанрами

Всі книжки (1641)

Колонка

Проект з "Родимками" Іри Цілик - дещо інакший. Це була настільки вдала Ірина книжка (а ми знаємо, що говоримо, - не інтуітивно, а за статистикою), що нам було дуже шкода, що вона розійшлася в такій малій кількості друкованих примірників, більшість читачів надали перевагу скачуванню умовно безкоштовної електронної версії, не переймаючись запропонованою післяплатою. Авторам не звикати. Але кількість і тривалість цих скачувань навіть після того, як книжку припинили рекламувати в мережі, примушували нас шукати іншого продовження цій історії.

Новий проект реалізовуватиме освітні програми у сфері літератури, книжкової справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.

Отож, в нашому випадку кожен двадцятий захотів скачані електрони матеріалізувати в паперовій версії. Оце і є „рекламна користь” від вільного розповсюдження інформації (піратів), щоправда, непряму рекламу не так вже й легко, а пряму шкоду теж неможливо порахувати, бо значна частина тих, хто скачував, просто не отримала б доступу до паперової книжки, навіть якщо дуже хотіла б: книжка була на полицях переважно київських книгарень та мережі книгарень «Є».

Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Рецензія

28.06.2015

Рецензія на книжку:
Н.Дев'ятко. Злато Сонця, синь Води : фольк-реалізм

Медитації довкола книги Наталії Дев’ятко «Злато Сонця, синь Води». – Луцьк: ПДВ «Твердиня», 2014. – 140 с.

Не варто дошукуватися історичного у «Нібелунгах»; натомість варто шукати «нібелунгове» в історії.

Якоб Грим

Я почув одне бажання,
я одну охоту маю,
щоб до співу готуватись,
щоб почати швидше слово,
щоб на голос взяти пісню,
що наш рід співає здавна.
На устах вже тане слово,
мова поспіхом береться;
на язик вона мій лине,
рознімає мені зуби.

Зачин до «Калевали» (1)

Положімо руку в руку,
поєднаймо наші пальці,
заспіваймо ми жвавіше,
і почнім з пісень найкращих,
щоб їх слухали коханці,
щоб почули друзі й браття
в плем’ї тім, що літ доходить,
в підростаючим народі.

Звідти ж

Перед тим, як перейти власне до предмету розмови, себто до роману у новелах «Злато Сонця, синь Води», мусимо вибачитися перед читачем за розлогий відступ. Але концепція даного дослідження вимагає саме такої структури.
________________________________________
Тож у першій частині мова йтиме про феномен епосу, його походження, характеристики та завдання – це теорія. Далі, використовуючи текст «Злата Сонця...», ми по мірі можливостей проілюструємо теоретичну частину на конкретному практичному прикладі. Задум тут головно полягає у тому, щоб довести, що «Злато Сонця, синь Води» – сучасний міфопоетичний епічний наратив, актуальний як на рівні «тут-і-тепер», так і на рівні «континууму множинності» (2): епоси не старіють, а герої не вмирають.

1. Епос: генезис, структура, функції

Для початку банал: усяка література починається з епосу. Згадайте шкільний чи університетський курс – на початку височіють постаті Гомера з його бестселерами «Іліада» й «Одисея», а також Гесіода («Теогонія»). Римському романові передує «Енеїда» Вергілія. Курс середньовічної європейської літератури також починається з епосу: «Пісня про Роланда», «Пісня про Нібелунгів», «Беовульф», різні там ісландські «Едди» тощо (не кажучи про те вже, що вся ірландська література разом із цим вашим Джойсом коріниться у «Жовтій книзі з Лекану» та у «Книзі Брунатної Корови»(3)). Відповідно, література Близького Сходу починається з епосу про Гільгамеша й його волохатого друга Енкіду, та й Тора за походженням і структурою ні що інше, як епос про давніх патріархів і пророків. Дзеркальна ситуація на Далекому Сході: тюркські сказання про Гесера зачинають тюркомовну літературу, японський архаїчний епос «Кодзікі» передує романам штибу «Ісе Моногатарі», а давньоіндійські «Махабхарата» і «Рамаяна» стали мовним і сюжетним базисом для розвитку індійської (щонайменше індомовно (4)) словесності.
Чим характеризується епос? Насправді багато чим, але нас наразі більше за решту цікавить лише одне: аудиторія. Епос звертається до ДУЖЕ-ДУЖЕ-ДУЖЕ широкої авдиторії. Не стратифікованої, поєднаної кревними, мовними, культурними, релігійними зв’язками; до величезної спільноти «ми», що має за спільний знаменник більш-менш сформовану культурну матрицю. Дозвольте навести дефініцію: «Епос (від давньогрецького прикметника Επικός, від Επος – «слово, сказання, поема») – тривалий сюжетний твір переважно серйозної тематики, що містить подробиці героїчних учинків і подій, значущих для культури чи нації»(5). Відтак авдиторія епосу – цілий народ (6)
Утім, використовуючи матеріал класичного епосу, ви можете мені дорікнути, що я підлий брехун і намагаюся вас надурити. Адже на перший погляд аудиторія героїчного наративу цілком однозначна: воїнсько-шляхетська страта, а геть не вся спільнота. Але це не зовсім так. Якщо брати до уваги найдавніші взірці цього жанру, то можна помітити, що стратифікація – будь-яка стратифікація – аудиторії там ще не надто впадає в око. Особливо це стосується архаїчного епосу, але видно і з «Одисеї» (спільний для всієї грецької спільноти мотив мореплавства; образ Пенелопи як ідеальної дружини), і з «Енеїди» (яка є генеалогічним римським сказанням), і навіть з такого лютого мілітаризованого корпусу текстів, як «Старша Едда» (див., наприклад, гномічного характеру строфи з «Повчань Високого» або анекдотичні пісні про богів). Інша справа, що вже в межах одного текстового корпусу відбувається певне розмежування за характером аудиторії. Ця тенденція пов’язана з генезисом епосу.
Ще одна особливість епосу – це перший авторський жанр. Епос так чи інакше має автора. Ну то й що, що в більшості випадків автор – гіпотетичний чи й анонім? Епос не в останню чергу характеризується досить міцною структурою, яка не може утворитися сама по собі внаслідок колективної творчості. Роль автора тут – структуризація матеріалу колективної творчості (фольклору, розрізнених наративів) за певними ознаками і з певною метою.
Варто сказати кілька слів про генезис епосу. Схема формування епічного наративу завжди приблизно одна і та ж сама. Спочатку міф (первісна світоглядна модель), сказання (наратив, що змальовує модель) і ритуал (дійство, що відтворює модель) існують у синкретичній єдності. Далі з розвитком культури ритуал поступово перетворюється на окреме дійство (десь так і виник театр), а наратив ускладнюється і диференціюється за жанрами. Міф розпадається на окремі сюжети, що й самі зазнають змін через актуальні обставини – історичні, соціальні, мовні, релігійні тощо. Так формується фольклор.
А тоді раптом з’являється... кон’юнктура.
Видатний дослідник Єлеазар Мойсейович Мелетинський у своїй хрестоматійній монографії «Походження героїчного епосу» цілком слушно, на нашу думку, зазначає, що перехід від первісних форм літератури до власне епосу починається з переходом родоплемінного (з усіма обмовками, звичайно) суспільства на якісно новий рівень – племінний союз, місто, держава. Формується нова спільнота з новими горизонтальними та вертикальними зв’язками, для якої локальні наративи почасти втрачають актуальність. І рано чи пізно здійснюється спроба творення нового наративу, що закладає основи спільної культурної матриці. Так, епос про Гільгамеша виникає на хвилі бурхливого розвитку шумерських міст, епос Гомера – коли дорійська знать намагається легітимізувати себе на руїнах крито-мікенської цивілізації, «Махабхарата» – під час відбудови арійцями цивілізації в Індії (7), «Беовульф» – коли англосаксонські правителі Британії більш-менш припинили чвари, «Старша Едда» – коли ісландці осягнули себе окремим народом, а «Калевала» і її естонський аналог «Калевіпоег» – коли фіни та естонці почали дошукуватися свого культурного коріння та національної ідентичності.
Сильно спрощуючи, поява епосу – це теза: «МИ – є, і нас багато».
Звичайно, що епос твориться не на порожньому місті. Йому передує, як вже було сказано, фольклор у різних проявах. Автор епосу виконує роботу компілятора, коректора і редактора. Відбирає сюжети, які вважає корисними і продуктивними, розподіляє за композицією, розставляє акценти. Може, вряди-годи щось від себе додасть. Чимало епічних корпусів також носить сліди стилістичної корекції. На виході замість окремих переказів, казок і пісень маємо більш-менш цілісний текст (чи й метатекст), що лягає в основу культури й світогляду народу на новому етапі його розвитку.
Структура будь-якого епосу не в останню чергу залежить від того, з яких фрагментів його побудовано. В діло йде все, що трапиться компіляторові під руку: казки, перекази, повчання, елегії, гімни, анекдоти, героїчні сюжети, плачі та голосіння, пророцтва, сни, віншування, закляття, а також наративи, похідні від ритуалу (здебільшого ініціальні). Подібна картатість притаманна переважно архаїчним епосам, але зринає і в класичних. Також порядний епос не обійдеться без зачину, який виконує композиційну роль експозиції; цей елемент – імовірно перший суто авторський винахід. Генеалогічні перекази зазвичай посідають місце зав’язки сюжету, героїчні – його розвитку, перемежаючись за потреби іншими жанрами, кульмінації часто базуються на історичних (квазіісторичних) або ритуальних наративах, а в якості епілогу виступають голосіння, оплакування трагічної долі героїв і всього людства, або, як, наприклад, у випадку «Калевали», – пророцтва.
Можна було б навести кілька наочних ілюстрацій, але це виходить за межі нашої розмови. Додам лише, що шановний читач має змогу перевірити наведену тезу, самостійно проаналізувавши будь-який зі згаданих епосів – принаймні рудименти різножанрових фрагментів при певній ретельності відшукати цілком можливо.
Ще раз: епос – це різнорідний матеріал, приведений до спільного знаменника. Поєднуючи наратив і ритуал, епос відтворює міф, водночас його оновлюючи.
Про культурогенну функцію епосу вже було сказано. Для чого ж він іще потрібен? Які ще функції виконує і яким чином? Ми не відповімо на це питання, якщо попередньо не розглянемо – хай би в найзагальніших рисах – феномен наративу.
Серед усіх дефініцій цього поняття мені видається продуктивним наступна: сюжетний епізод, який характеризується меметичним переходом, себто такий, що викликає у реципієнта емпатію, співчуття, емоційну реакцію на долю персонажа, водночас допомагаючи реципієнтові засвоїти певну суму соціально й особистісно значущого досвіду (8). Індивідуально-особистісна взаємодія читача з наративом є ініціацією (випробуванням, посвятою). Через наратив людина вчиться реагувати на зовнішні подразники, зміну обставин тощо, засвоює актуальні поведінкові патерни, а також підвищує власний особистісний рівень.
В цій частині епос не відрізняється від інших явищ культури, що експлуатують сюжет. Ініціальна функція – взагалі основна для міфу; а література, як і мистецтво, починається з міфу, і, коли вірити Борхесу, ним же і завершиться. Не варто плутати цю функцію з дидактичною. Дидактика, «школа життя», випливає з сюжету на рівні формул типу «make love not war», «кривдити слабких – погано», «мстися за лихо негайно!» тощо. Натомість ініціація полягає у заміщенні реципієнтом героя, що проходить випробування. Головне тут – не ідеї, а відчуття і почуття. Подолання страху, болю, відчаю, лінощів, байдужості, переживання сильних пристрастей, розширення власного емоційного спектру – сутність ініціації. Якщо не виникає емпатичного містка між аудиторією й героєм, дидактичні настанови теж не сприймаються.
Це що стосується особистісно значущого досвіду. Стосовно ж соціально значущого (розрізнення бінарних опозицій «свої-чужі», «чистота-скверна», «честь-ганьба» тощо), то і його засвоєння неможливе без емоційного втручання. Поведінкові патерни, закладені в сюжеті, будуть сприйняті й закріплені у свідомості реципієнта лише в тому випадку, якщо той може ототожнити себе з героєм. Тому-то епос і оперує значною кількістю персонажів, і апелює до стількох окремих фабул: адже мусить охопити якнайширшу аудиторію. Читач/глядач/слухач повинен мати певний вибір, так би мовити, «з ким іти». Разом із тим, герої епосу мусять належати до спільного культурного поля.
Тепер, з вашої ласки, зробимо обережне, дещо спекулятивного характеру припущення: сучасною формою епосу – за структурою і за обставинами створення наративу – можна назвати магічний реалізм. Гадаю, не буде перебільшенням твердити, що національні літератури країн Латинської й Південної Америки починалися з творів штибу «Сто років самотності». Вже не кажучи про їхню еклектичність – той же Маркес таки щедро черпав з фольклору...

2. «Злато Сонця, синь Води» як спроба епосу

Українській літературі з епосом трохи не пощастило (9). Бо матеріалу – море: від фольклору про найдавніші часи та «Слово о полку», через фольклор часів Козаччини і до романтизму, а може й до неоромантизму, і до – зробимо обережне припущення – роману Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» (хоча сей останній радше родинна сага), або до книги Еліни Заржицької «Великий Луг над Дніпром: казки і легенди» (з усіма обмовками, звичайно). Спроб було багато, але жодної вичерпної. Винятком можна вважати хіба «Слово о полку», проте з огляду на розрив традиції, що відбувся під час руйнації Київської Русі, важко прослідкувати вплив цього наративу на подальше формування української словесності.
Спробами побудови новітнього наративу, що містив би згадки про події минувшини, водночас актуальні і для умовного сьогодення, обережно можна назвати «Енеїду» Івана Котляревського, поему «Мойсей» Івана Франка, повість «Тарас Бульба» Миколи Гоголя і більш певно – поетичний спадок Тараса Шевченка, об’єднаний у «Кобзарі». Проте і ці твори не вповні відповідають критеріям і функціям епосу. Відтак українська література виникла і розвивалася не так на базі повноцінного епосу, як на базі первинного фольклорного матеріалу.
Ну от нарешті ми і дісталися до найсмачнішого – до предмету розмови. Даруйте розлогий відступ. Що ж то за «Злато Сонця, синь Води»? «Добро в нім якеє?» (с).
Сказати чесно, я давно чекав на цю книгу. Це при тому, що ще кілька років тому ніхто, навіть сама авторка, не знав, що окремі історії, мініатюри, казки, які увійшли до складу «Злата...», насправді є фрагментами одного твору. «Злато Сонця, синь Води» – не збірка оповідань. «Злато Сонця...» – це цільний текст. Зі своєю міцною структурою, композицією, наскрізними образами і героями; зі своєю методикою, що її характеризують як магічний реалізм чи фольк-реалізм. Я не знаю точно, наскільки таке визначення є вірним. Я лише знаю, що цей твір – то є український національний епос.
Або принаймні – чергова його спроба.
І якщо попередні спроби українського епосу тяжіли більше до класичних форм жанру (де є окремішній герой, який у кращих традиціях романтизму протистоїть Долі), то «Злато...» подібніше на епоси архаїчні, де героєм виступає вся спільнота, весь народ.
«Злато Сонця, синь Води» посідає особливе місце у творчості авторки. Наталія Дев’ятко має досить різноманітний доробок (ця книга – вже сьома), повторюватися не любить. Це не той письменник, який раз осідлає свою любу жанрову конячку і не злізе, поки її не зажене. Працює переважно у напрямку сюжетної фантастичної прози: фентезі, казка, соціальна фантастика, літературна (авторська) легенда, психологічна проза здебільше неоромантичного характеру. Проте «Злато...» вирізняється навіть на цьому строкатому тлі.
Більшість фрагментів, з яких складається твір, були створені й оприлюднені ще бозна коли. Це і традиційні сюжетні твори, і дивні містичні мініатюри, і наскрізь пронизані символами й емоціями, писані ритмізованою прозою справжні поеми (триптих «Україно моя»). Здавалося б, ну що тут може бути спільного? Кон’юнктура? Де там: ще недавно в Дніпропетровську підіймати подібні питання вважалося моветоном і за це можна було отримати по голові від небайдужих громадян (так, ваш покірний слуга засвідчив це власним здоров’ям). У кон’юнктурних цілях «українського питання» треба було оминати десятим шляхом. І також можна згадати численні звинувачення у «шароварщині» та «цнотливості» від апологетів україномовного письменства. До того ж «традиційна» українська тематика присутня не в усіх фрагментах «Злата...», хоча ми протягом розмови і туди її вчитаємо.
Бо така наша роль читача!
Спільним знаменником для «Злато Сонця, синь Води» є культурне тло. Символи, архетипи, культурні коди, міфологеми. Ну і, звичайно, наратив (сюжет чи, коли хочете, метасюжет), який ми спробуємо відслідкувати протягом нашої розмови.

3. Структура і жанри твору

Як і всякий порядний епос, «Злато Сонця, синь Води» починається із зачину (даруйте невимушений каламбур) «Тисячолітнє прокляття». Це – белетризована легенда, відома з наддніпрянського фольклору. Згідно неї, коли князь Володимир Великий затіяв свою другу релігійну реформу(10), йому в опозицію стали волхви. Протистояння скінчилося тим, що бідолах упіймали і стали катувати, а вони натомість прокляли нашу землю не знати волі, кожен на сотню років, а всього їх було десятеро. «Нині добігає кінця тисяча років, слабне прокляття, і наново постав перед людьми на українській землі тяжкий вибір: жити вільно своїм розумом, слухаючи своє серце, чи, втративши себе, назавжди потонути у сірості і зневірі» (з анотації). Від автора тут не стільки сюжет, скільки розстановка акцентів. Автор не наполягає на історичності викладених подій, але цілком слушно відзначає колоніальний характер будь-якої влади на наших теренах протягом історії (за коротким винятком доби від Ярослава Мудрого до Володимира Мономаха). Ретельніше цю та інші історичні міфологеми ми розглянемо у наступному розділі.
Продовжує експозицію твору дуже дивний епізод «Птах із барвистими крилами». Це також легенда, та цього разу – суто авторська. Дія відбувається в неназваній «одній країні» за «давніх часів» (11). Птах тут символізує потойбічне лихо, яке спіткало цю країну та її народ через милосердя дівчини, що врятувала птаха від загибелі. За формулою «презлим відплатив за предобре». Люди тої країни перестали бути людьми як такими; вони покинули свої хати і розбрелися світом, ставши потойбічними створіннями, а їхня земля заросла бур’янами і перетворилася на пустку. «Потім прийшов на ту землю інший красивий і гордий народ, посадив свої сади, засіяв свої поля, присвятив пісні своїм коханим. Та не було більше миру і спокою на тій землі» [стор. 15]. Ця легенда побудована за моделлю втрати Золотої доби. Цікаво, що в українській традиції цей мотив не надто актуалізований. Також прикметно, що причиною руйнації простору тут є співчуття, що його проявила дівчина. Запам’ятаймо це.
На третьому фрагменті («Поховані між гір») починається дія. Місце – Карпати, імовірно – Закарпатська область, час – «лихі дев’яності» або початок «нульових». Жанр цього твору сама авторка визначила як дума. Це в мене спочатку викликало певну недовіру. І навіть не тому, що дума – жанр віршований, а перед нами – прозова проза. Звичним є уявлення про думу як про пісенний жанр, міцно прив’язаний до хронотопу його створення: Україна кінця Середніх віків – початок Нового часу; це зумовлює і тематику та портрети героїв: лицарі, козаки, гайдамаки, що протистоять турецько-татарським і польським загарбникам, або іншим кривдникам (12). А тут – мало того, що Карпати, то ще й сучасність! Непорядок? Втім, якщо глянути ширше, то таке визначення набуває сенсу. Дума виросла із голосіння, подібно до того, як епос про Нібелунгів виріс із плачу за бургундами (13); це по-перше. По-друге, дума має за головний лейтмотив протистояння чужинцям.
У випадку «Похованих між гір» обидва пункти виконано. Повінь зруйнувала село високо в горах, і головні герої, двоє місцевих хлопчаків і ще один, на кілька років старший, Захар, вирушають «у місто» до «добрих людей» по допомогу. Привід для голосіння: хепі-енду не буде, допомоги не буде, на єдиному в місті телеканалі їм не вірять, а журналіст із оператором, які вирушають із ними назад у гори, щоб зробити репортаж і хоч так вплинути на ситуацію, знаходять остаточно зруйноване селище. Без людей. І – сліди чужинців. Лісорубів, які щороку пиляють на полонинах смереки і ялини у промислових обсягах. І байдуже, що від того після кожного сильного дощу утворюється сель. Твір на екологічну тематику – про екологію народної душі. Твір на есхатологічну тематику: світ гине. Світ влаштовано так, що нікому нема справи до «диких гуцулів». Помер Трохим, ну то й біс із ним. Тут і соціальний момент: ми для них – усі «дикі гуцули», хоч мешкай на бескидах, хоч у Броварах, хоч на Донбасі. Ти – маленька людина, ніхто не помітить.
Сотні невпізнаних трупів по київських моргах після Майдану – згадалося...
А от до теми протистояння з чужинцями. Тут її заявлено так: до хлопців уночі до вогнища підійшли милі та пухнасті, але дуже голодні вовки. Все обійшлося, а наприкінці твору Захар зустрічає їхнього ватажка знову. А цей Захар – мольфар. Не новомодний блазень, обвішаний ялинковими прикрасами, а такий, знаєте, від землі. Сприймає світ єдиним цілим і живим:
«У лісі тоскно завив вовк, ніби ділив із тим, хто не злякався його, невимовний сум, який нездатне здолати людське серце.
«Ми не вороги», - шелестів вітер у вітах зрубаних дерев.
«Ми народилися на одній землі», - вив вовк, не наближаючись до людей.
«Ми не вороги», - проймало холодом близької грози.
«І вороги у нас спільні», - загуркотів грім над горами, відгукнувшись на лиховісний спалах блискавки. (...)
На стрімкому березі річки стояли двоє. Чорнявий хлопець, перепоясаний чорним поясом, на якому виграють стародавні чарівні візерунки. І вовк, що не лякається людини і не жадає вчепитися їй в горлянку.
«І вороги у нас спільні...» - плеще внизу гордовитий потік.
Куди вони підуть – у минуле, повне шляхетної слави, чи у майбутнє, сповите імлою?» [стор. 37].
Власне на цьому дума і завершується. Заявлено героя; відбулася перша дія – зміна його мотивації. Початок нового шляху. Заразом бачимо ілюстрацію, як реалізується тисячолітнє прокляття. Також тут заявлено конфлікт твору: чужа воля/власна пасивність проти пасіонарності (не люблю цього терміну, але який уже є). Захар тут – зразковий герой класичного епосу, романтичний (в академічному сенсі!) і майже, я б сказав, байронічний.
Розвивається дія і сягає першої кульмінації в наступному фрагменті – триптиху «Україно моя». Та тут уже дія не зовнішня, текст не фабулярний. За побудовою і ритмомелодикою цей твір нагадує замовляння, закляття, насичене яскравими образами, символами, архетипами, повторами, алітераціями, елементами плачу, гімну, сповіді, ворожіння, молитви, шаманського камлання. Триптих справляє дуже сильне емоційне враження, занурює читача – особливо, якщо читати вголос – у гіпнотичний, екстатичний стан, і виходити з нього досить непросто. За класифікацією жанрів цей триптих більше за все скидається на ритуальні наративи – тібетську «Бардо Тхьодол», яку начитують над мертвими, еддичні пасажі про кінець світу та жертвопринесення Одіна, і тому подібне. Головними героями тут є Україна, персоніфікована у жіночій подобі, та народ України – деперсоніфікований, але присутній за опосередкованими ознаками. Змістом триптиху є ретроспекція історії України, зміна світоглядних парадигм, роль чужорідної влади та обивательська пасивність. Про це докладніше – згодом.
Відзначу не без зловтіхи, що ненависникам України та всього українського від цього твору робиться психологічний дискомфорт, що позначається на зашкалюючому рівні ненависті до твору і авторки.
Після флуктуації триптиху емоційна лінія йде на спад. У творі «Колискова для сонця» (жанр якої авторка визначила як «сон», хоча і не дуже добре зрозуміло, кому саме він сниться; рівно ймовірно, що Сонцю, Землі або Народу, який перебуває протягом історії у глибокому коматозі, і всякий раз, коли опритомнює, отримує веслом по голові від люблячих сусідів) йдеться про Ніч – володарку потойбічного світу, а також про таємничих вершників, які є «хранителями пам’яті» та кимсь на зразок закладених мерців, пращурів. Основне відчуття від того сну – страшенна втома і бажання спокою; жага здатися, опустити руки, підкоритися зневірі та піти нарешті у небуття. Продовжує цю негативну лінію голосіння «Дух ріки» – плач за Дніпром, у якому поєднано екологічний, естетичний і міфопоетичний мотиви. Люди тут виступають не як народ, а радше як безіменна спільнота, що бореться з природою, ба більше – з живим світом, деконструюють первісну модель космосу, де все спочатку було названо, все мало унікальне магічне Ім’я, але згодом безіменна спільнота поглинула світ, бо лани широкополі, і Дніпро, і кручі стали нам поперек горла, людиськам дрімучим. А те, що позбавлене імені – мертве. Це, до речі, відбилося й на спрощенні мови: «і навіть дощ зимовий був лише зухвалим братом весняної громовиці, літньої зливи й осінньої мрячки» [стор. 60].
І це теж – тисячолітнє прокляття.
Далі емоційна лінія знову йде вгору. Заклик «Сонця золотого стяги полум’яні» за формою дещо нагадує стародавні арійські гімни або весняні закличні фольклорні пісні. Емоційна атмосфера тут піднесено-урочиста, пафосна, мобілізуюча, мотиваційна. На це працюють символи сокола, сонця і неба. Цей невеличкий фрагмент є в певному сенсі переломним, готує читача до подальшого розвитку дії. Бо ж коли лунає заклик – не може бути, щоб геть ніхто не відгукнувся, а далі ж іще добрячий кавалок тексту!
І справді, наступний епізод, оповідання «Однорівневий Київ», почасти відповідає такій атмосфері. Його жанр визначено як «слава», і не без підстав. Це сюжетний твір, психологічне оповідання з елементами містики. Один день буденного життя у Києві очима хлопця з Дніпропетровську, який перебрався до столиці у пошуках кращого життя. На перший погляд, у нього «все добре», сказати би «стабільно» – є робота, є житло, є кохана дівчина, є навіть трохи вільного часу. А проте нема щастя. Чомусь згадався роман Валер’яна Підмогильного «Місто» – схожа тематика, ті самі відчуття, хоча, звичайно, геть різна акцентуація. Твір побудовано на опозиції між двома героями: Дмитром, ліричним героєм твору, і його земляком і, здається, єдиним справжнім другом, Костиком, який теж лишився в Києві, але обрав інший життєвий шлях. Обох затягує буденність, але Дмитро здався і пливе за течією, а Костик опирається, та опирається конструктивно: займається навчанням, наукою, їздить на археологічні розкопки, багато над чим розмірковує, шукає нових смислів. І ніколи не пересувається Києвом на метро: «Я душі своєї підземеллю не віддам!». Він засуджує сучасну модель столичного життя, але не з точки зору комплексу меншовартості провінціала, а радше з точки розу справжнього поета чи філософа. Не в тому біда, що «зажерлися», а в тому, що відсутні гуманітарні змісти. Тоді у чому ж «слава»? Це найцікавіше. Київ проглядає крізь сучасність як певна модель «Золотої доби», втрачений образ, який іще потрібно віднайти. Святий Київ, справжній Київ, де молоді поети не естетизують скверну, а дерева не хворіють на омелу. Цей образ приходить до обох героїв, як заклик сокола із золотими крилами, та Дмитрові ще доведеться обирати, чи готовий він пожертвувати чимось, або змінити своє життя, тоді як Костик однозначно з когорти «кликаних» – яких, як ми знаємо, ніколи не було багато.
Далі йде дуже промовиста, хоч і не сюжетна мініатюра «Порожнява», жанр якої визначено як «видіння». Це дуже розповсюджений жанр у середньовічній літературі: «Видіння святого хреста», «Видіння Петера Пахаря» тощо, але «Порожнява» з подібними творами не має нічого спільного, крім, мабуть, методики. Хоча і тут є відмінність: нам нічого не відомо про ту особу, яка бачить видіння. В цьому контексті мініатюра нагадує ініціальний (ритуальний) наратив або – несподівано – сказання австралійських аборигенів про «Добу сновидінь». Тема подібна до тої, що й у минулому епізоді: опір поклику безодні. Але якщо в сюжетному оповіданні безодню ілюстровано речами з реального світу – метро, омела, побутовий дріб’язок, естетика сірості й смерті, то тут ідеться про безодню per se – передвічний хаос, який затягує того, хто сміє опиратися, і перетворює його на частину себе, та розпорошує його по світу живих, ніби уламки кривого люстра у казці про Снігову Королеву.
Наступний фрагмент я б ідентифікував як другу кульмінацію «Злата...» і як один із ключових епізодів. Це сюжетне оповідання, власне – казка, «Загублена пам’ять». Вона дуже еклектична і дуже хитра. Спочатку може скластися враження, що це про кохання і всяку романтику (не в академічному сенсі). Продам секрет: це далеко не так! Адже казка не просто так носить свою назву. Любовна лінія тут відходить на другий план порівняно з ініціальною. Щоб урятувати кохану, Остап має пройти випробування. Те саме чекає і на читача. Зустріч із тою пам’яттю, що була втрачена, викреслена з масової свідомості, загнана кудись на маргінеси, замінена в підручниках на цифри, які нічого не означають, не озиваються болем у серці. Остап переживає за дуже стислий час низку знакових для нашої історії подій, мандрує по іншим часам і долям учасників, бачить їх зсередини. Відчуває на власній шкірі тисячолітнє прокляття. Читач відчуває теж. І мусить зробити вибір: опиратися – чи здатися на поталу чужій волі, делегувати відповідальність третій стороні, щоби потім, коли стане геть скрутно, сказати: моя хата – з краю, це все ВОНИ (москалі, фашисти, ляхи, жиди, олігархи, більшовики, укропи, теща, сусідський собака – додати за смаком), а я взагалі ні до чого. Це непростий вибір: чи бути причетним, але зробити його мусить кожен. Це той вибір, якого не уникнути.
Казка «Загублена пам’ять» ілюструє головний конфлікт усього епосу: міщанство проти пасіонарності. У сцені протистояння Остапа і безформної тіні посеред прадавнього степу цей конфлікт сягає інтелектуального та емоційного апогею: «Гадаєш, ти бачив зло? Так, бачив. Та чи зрозумів ти, де його витоки? Люди байдужі – це їхня природа. Вони йдуть по життю, лише зрідка озираючись навколо. Людей полонять високі цілі і мрії, і раптом вони помічають, що йшли до мети по кістках і зламаних долях. Але і те їм байдуже. Лише б їх не зачепило, лише б буревії народного гніву і горя пройшли стороною, а вони мали щастя, коханих, друзів, купили дім, отримали гарну роботу, завжди знаходили нові розваги. А зазирни в очі – порожнеча. Вони тіні, хоча не померли, і не живе в їхніх серцях пам’ять народу, а майбутнє вони будують лише для себе» [стор. 111].
Портрет. Кожного з нас. Хоч у рамочку вішай.
Остап не хоче собі такого портрету. Він – простий, нормальний хлопчина, проте зустріч із потойбічним не могла не позначитися на ньому. Він виявляє сильну волю і пристрасть, водночас відчуваючи солідарність зі спільнотою, з народом в усій його часово-просторовій тяглості, й за це хранитель пам’яті – колишній махновець Василь (хоча махновці колишніми не бувають), а тепер – чаклун і безсмертний вершник, обдарований самою Ніччю, який на початку ледь не вбиває Остапа, в останню мить приходить йому на допомогу. В цьому криється глибока біблійна мудрість: Червоне море розступається лише тоді, коли вода заливає вас по самісінькі ніздрі. Коли ви довели, що гідні, щоб воно перед вами розступилося.
І хай його та Галини подальша доля нагадує ненависну міщанську пастораль (садок вишневий коло хати, де джміль кружляє волохатий, ага), ми геть не певні, що Остап таки здався, забув усе, через що пройшов, зрадив оте своє «Ніколи!», поплив собі за течією. Ми не маємо підстав так вважати. Так, Галина порушила заборону на контакти зі світом живих заради кохання, так, не змогла стати хранителькою пам’яті – це ще не робить ані її, ані Остапа непричетними. «Тепер ми побратими, - каже йому на прощання Василь. – І де б ти не був, чи де б не був я, ми почуємо один одного. Або ж ти сам захочеш до нас [потойбічних вершників, містичних воїнів-пращурів, хранителів пам’яті] приєднатися». І додає: «Ще побачимось, коли підійме молодь у Києві золоті полум’яні стяги» [стор. 116, 117]. Так не прощаються із жалюгідним бидлуватим чоловічком, якому тільки й думок про те, як би... е... ну ви зрозуміли.
Ще два слова за структурою. У цьому епізоді зведено кілька ліній, заявлених раніше, у тому числі й дивного народу з «Птаха з барвистими крилами», й панни Ночі (яка вочевидь і сама є представницею того народу, а може, і тою самою дівчиною, що пожаліла на свою голову треклятого птаха) та вершників з «Колискової для сонця», і тіні, до яких звертається Україна у триптиху, і порожнява (зламана доля?) з однойменного видіння. Напруга зовнішньої дії тут дорівнює напрузі дії внутрішньої, розвиток подій – розвиткові думки та емоції.
Далі, ніби на розрядку, йде медитація «Слово чарівниче» – за жанром це спогад, от тільки не зовсім ясно, знову ж таки, чий саме. Ясно, що не ліричної героїні – люди стільки не живуть. Більше за все це скидається на чергову історійку з циклу про те, як інопланетяни збудували єгипетські піраміди, і що взагалі ми вчимо якусь геть не ту історію. Але це і не дурноверха спекуляція, як ви могли подумати. Це поетизована історія Слова. І якщо спробувати перекласти цю поетизацію на суху мову науки, то випаде певний семантичний осад. Отже, як нагадує автор, спочатку було Слово. Що це мало б значити? Людська культура починається зі здатності говорити. Байдуже, чи це кліксові мови койсанської раси, найдавніші мови світу, чи латина, чи та мова, якою ваш покірний слуга до вас нині звертається. Слово структурує свідомість, а відтак і всесвіт (бо ми сприймаємо всесвіт не безпосередньо, а через свідомість – недарма цей термін так обурює ненависників усього українського!). Знецінення слова призводить до знецінення життя. Автор алегорично змальовує це як епічну катастрофу давніх часів, від якої лишилися самі легенди (есхатологія, втрата Золотої доби). «Проти прадавнього Слова віднайшли меч» [стор. 121]. Але це не так далеко від істини, як може здатися. Справді, низка катастроф спіткала людство на межі енеоліту та Бронзової доби. Прадавні цивілізації мерли як мухи по всьому світі (наприклад, трипільська культура, Мохеджо-Даро, Самарра, Чатал-Гуюк, Мікени, Яншао, Вінча тощо). Від мов тих часів майже нічого не зосталося – окремі слова, неясні уривки, розпливчастий топонімічний субстрат у кращому випадку.
Мечів зосталося значно більше.
Це, до речі, напряму стосується нашої історії. Відомо, що саме в цей період влада в індоєвропейських (втім, не лише) спільнотах переходить від «священних царів» (або матріархальних відповідників) до царів справжніх – військових вождів. Цей тренд є основним принаймні для Євразії вже котре тисячоліття поспіль. Сила прямого примусу заступила на місце колишньої сили словесного переконання. Лінгвісти знають, що давні мови є багатшими і складнішими за всіма показниками за сучасні. Красномовний приклад – сучасна англійська і давньоанглійська. Що не кажи, а мова «Беовульфа» і «Відсіда» таки сильно деградувала. Старі мови вмирають, людство німіє, втрачається глибина і поетика слова.
І міцнішає меч. І прагне крові. Ще і ще.
Неважко помітити закономірність: в усі часи завойовники кидалися руйнувати чужі культурні пам’ятки з якоюсь священною люттю, з нелюдським оскаженінням, і байдуже, чи то люди Карла Великого валять саксонський Ірмінсул, Сонячний Стовп, на якому тримається світ, чи сучасні таліби нищать буддійські статуї. Поетів, які не воліли ставати придворними підлабузниками, ми тепер знаємо як класиків – а кров їхня ніколи не висохне.
Лірична героїня вирушає за покликом сокола, і сокіл є її поводирем, її духом-охоронцем. Вирушає на пошуки дива, на пошуки слова, повного колишньої чарівної сили, слова, владного зберегти світ від байдужості й забуття. Це не лише сюжетна подробиця; це ще й алегорія творчого пошуку, роботи над собою.
В заключному фрагменті сходяться на ворожіння всі герої, що чули заклик сокола із золотими крилами. «Прадавній степ» – у самій назві розділу закодовано потужний образ. Молоді волхви, чародії нового часу, виразники міфу, зібралися біля священного багаття, щоб дати присягу протистояти справжньому, первинному злу – порожняві, байдужості, безвідповідальності та дурості. Минула тисяча років, і тепер вони мають нагоду повернути народові віру у власні сили і живу пам’ять. І це не якийсь епічний подвиг, не привід для гордощів – винагороди ніхто не обіцяє, тяжка праця цілком може бути марною, і, може, народові того й не треба: жили ж вік за віком у колонії, то, може, хай так і буде? Костик, Дмитро і його кохана Олена, поетеса, мольфар Захар, Остап з «Загубленої пам’яті» та лірична героїня «Слова чарівничого», та інші, кого зібрало полум’яне коло – вони так не вважають. Вони присягнули повернути народові волю, яка є здатністю самостійно і свідомо приймати рішення та відповідати за них – теж самостійно. Чи не заважкий це тягар для нащадків поколінь невільників?
Я не маю відповіді на це питання. Але принаймні спробувати варто – ми більше не можемо виправдовуватися «тисячолітнім прокляттям» чи колоніальною адміністрацією.
Якщо шукати паралелей, то це ворожіння є нічим іншим, як спробою створити, проспівати світ. Це дуже давній мотив, який ми бачимо, наприклад, у Біблії, а також у «Калевалі», де божественний мудрець і шаман Вяйнемейнен виспівує всесвіт, і навіть у «Сильмариліоні» Джона нашого Р. Р. Толкієна, хоча там світ твориться з музики.

Віталій Кривоніс

(Джерело: Книгобачення)

Реклама
Rambler's Top100