Письменник Антон Санченко за віком ніби й не належить до сучукрліту – якщо під цим терміном розуміти мистецьку тусовку 20‑25-річних, – однак друкувати свої твори українською мовою він почав саме в двотисячних. На його творчості помітно позначилися два факти: навчання в Херсонському морехідному училищі (далі – «Тюлька») та наявність родинного древа.

Отож, на сьогодні Антон Санченко є автором трьох книжок: збірки оповідань «Баркароли», де він розповідає про життя моряків, роману-придибашки («придибашка», очевидно, заступає більш поширений термін «роман у новелах») «Весілля з Європою», з якого ми дізнаємося про предків автора, та книги для екранного читання «Нариси бурси», котра, власне, оповідає про роки навчання.

Мету створення останнього тексту Антон Санченко окреслює ще в анотації: «Збірка оповідань та нарисів про курсантів морехідного училища є відчайдушною спробою автора повернутися в ті часи, коли він був молодим і красивим, усе своє носив з собою, призначав дівчатам по три побачення на день під реліктовим 200-річним дубом, найбільшим делікатесом вважав пельмені в пельменній на площі Свободи славного міста Херсона, а попереду на нього чекала воля». Отож, маємо справу з черговими мемуарами з радянського минулого, котре, попри всі описи ідеологічного тиску й тотального дефіциту, видається страшенно романтичним і теплим – бо ж молодість…

Особисто в мене подібні спогади завжди викликають згадку про «Намєдні» Парфьонова та справжнє зачудування феноменальною пам’яттю окремих індивідів. Мені не вдалося б написати навіть банального любовного роману тільки тому, що я в принципі не здатна запам’ятати, скільки міг коштувати минулого року букет троянд, який головний герой подарував би головній героїні. Що вже казати про такі «монологи з минулого»: «Ось мій Кукін минулий рейс відпрацював в ЦВА на СРТМі. Рейс був прегарний, штормило, «голова-ноги» всі шість місяців, заробили вони всього по тисячі карбованців на пай. Порт заходу в них зате був Лас-Пальмас, візьми ж, здавалось би, отоварся у «Совіспані» як нормальна людина, а він «на школу» геть нічого не привіз, усі три дні якісь свічі запалювання для нашої двадцятьчетвірки по маклаках прошукав, усю решту валюти здав на депонент, навіть бонами не взяв». Так урізноманітнювала свої лекції дружина моряка, викладачка економіки в «Тюльці». Як ви зрозуміли, реалістичного фактажу текстові Санченка не бракує – хіба що ви пам’ятаєте краще, як читати між рядками газети «Правда» чи різатися в морського козла...

ArticleImage_2_70966.jpgНатомість мова збірки довіри не викликає. Не знаю, подвиг це чи особлива форма збочення – написати книгу про навчання в Херсонській мореходці 1980‑х чистісінькою українською мовою. І ніякого мату! Автор навіть наступає на горло власним переконанням та вживає слово «потяг» замість «поїзд», хоча щойно в «Весіллі з Європою» він ностальгійно шкодував щодо появи в українському «новоязі» таких слів як «слухавка», запевняючи: «Хрєн вам каТедра, ніколи не вимовлю, хай хоч манкуртом дражнять, хоч безбатченком, хоч п’ятою колоною Москви».

За таких тверезих переконань дивним видається, що в «Нарисах бурси» курсанти та командний склад висловлюються як доценти філології. В українському варіанті тут подані і популярні фразочки на зразок «дальше Кушки не пошлют, меньше взвода не дадут», і поезія Гумільова й Ахматової – ніби справді на вечорі художньої самодіяльності в мореходці її так і читали.

Однак жива мовна стихія таки проривається у текст – тому ми й маємо цілком нормальні для описуваної ситуації слова «тіпа», «ділов-то», «палучітє-розпишіться», «знайома парікмахерша» на одних сторінках із політкоректним «легінем «Товаришем» із строкатими прапорами розцвічування між щоглами», а пенделів і дєдушок – із підозрами, що «плани партії тепер ніц не варті».

ArticleImage_1_70966.jpg

Утім, закидати авторові певні невідповідності – справа марна, адже, використовуючи суто формалістичне «оголення прийому», він змішує у своєму тексті час і простір, підкреслюючи, що звертається до нинішнього читача, котрий обертається в сучасних реаліях, однак може легко відчути себе учасником подій 1980-х. І коли ви, шановний читачу, читаєте в «Нарисах бурси», що тодішні херсонські моряки «завжди були перенумеровані, в кожного на нагрудній кишені ID хлоркою написане» чи могли сказати «упс», ви просто розумієте, що автор займає позицію легкої іронічності…

Припрошувати читача до своєї письменницької лабораторії – засіб не новий. В українській літературі з часів Хвильового і Йогансена він став навіть дещо старомодним, тому інколи Санченко дуже нагадує дідуся Панаса зі своїм постійним «чули?», «пам´ятаєте?», «хочете дізнатися?». Але хай так – у «Весіллі з Європою» він узагалі розмовляв із друкарською машинкою «Еріка»! Очевидно, своєрідну письменницьку гру демонструє й той факт, що персонажами «Нарисів бурси» Антон Санченко зробив вітчизняних письменників від Іпатія Потія до Миколи Бажана. Хоча, можливо, в такий спосіб він просто приховував справжні прізвища.

Наостанок не можу не сказати про художнє оформлення книги, витримане в стилістиці дємбельського альбому, що давно вже мусив би стати об’єктом окремого культурологічного зацікавлення. Здається, цей радянський поп-арт є чи не найкращою знахідкою видання – пишногруді блондинки, морячки з білозубими посмішками, чорно‑білі фото в рамках, карикатури на керівництво – для тих, хто ностальгує, і для тих, хто шукає екзотики невідомого минулого.

Романтична «Тюлька» від Антона Санченка.