«Мізерія» Тараса Антиповича: Новий початок життя в майбутньому.

21.08.2010

Обкладинка цієї зелененької книжечки нагадує обкладинку туристичного путівника. Звичайний шрифт, фотографія урбаністичного пейзажу – ласкаво просимо до нашого міста. Але - це обкладинка роману, який теж власне пропонує мандрівку, але в місце більш екзотичне та локалізоване набагато далі. Мандрівку в майбутнє. В таке чудернацьке та тьмяне майбутнє.

Тут людей звати так, як може наснитись тільки у швидкому сатиричному сні. Даблдекер, Шюзанна, Банч-Педейра, Прунський – люди-автобуси, люди-прутні живуть у майбутньому.

Герої майбутнього поводяться як персонажі Тарантінівсько-Гайрічивських фільмів. Форма викладу сюжету - аналогічна. Долі героїв, розповідь про які ведеться уривчасто та в уперемішку, по ходу книги перетинаються та взаємообумовлюють одна іншу. Роман - готова платформа для українського Гая Тарантіновича. Правда для зйомок пейзажів футуристичного мегаполісу доведеться їхати в більш техногенну столицю - Київ поки що недотягує.

На відміну від фільмів цих відомих кінематографістів, наше теоретичне кіно буде мати небанальну ідею, щось більше за різноманітні способи кинути всіх на гроші. Тарас Антипович, автор роману, як пишеться в передмові: «...намагався зафіксувати метафори нашого майбутнього...». Він каже, що: «...це майбутнє починається вже сьогодні. У ньому - інформаційна токсикація, шкідливіша за екологічне забруднення. У ньому - Тіло остаточно перемогло Дух. І все, що людина може вчинити путнього, - то звузити свій життєво-інформаційний простір до мінімуму, відсікти все зайве. Тобто прийти до Мізерії як нового початку». Як видно, це не та проблема - як зганяти до дому за годинником, щоб по дорозі горлорізи не перестріли. Це актуально, це оригінально, це просто, як все геніальне, це те, що не буде мати комерційного успіху в кінотеатрах.

Без зайвих вихилясів оповідь Тараса веде героїв до цього Нового Початку, який постає простим життям на місцевості, прототипом для якої послугувала (барабанний дріб) Чор-но-биль-сь-ка АЕС, точніше, кажучи, зона відчуження навколо неї. Вона виявляється більш екологічною ніж Карлові Вари, оскільки в містах із їх багатоміліонним населенням, заводами, фабриками, транспортом та ще чимось, що придумали до того часу, рівень забруднення давно зашкалив за чорнобильський.

Той факт, що автор є журналістом, до того ж відомим, не заважає йому розкуто ганьбити безкінечні потоки інформації, якими забиті інформ-агенства. Головний герой, журналіст, що працює в інформаційному комбінаті впадає від них в прострації, йому сняться кошмари, в який Інфа мордує його. Він кляне її найлайливішими словами, які можна знайти, й тікає від неї туди, в Чорнобиль. Виникає враження, що такі переживання – це фахова хвороба більшості нормальних журналістів.

Спостерігаючи в завершенні роману як тріо, Прунський, Даблдекер та Шузанна, по швецьки гармонійно живуть у селі, милуються тим, як росте топінамбур на подвір’ї, як плавають у ставку кислотні коропи (чергове чудо науки – риби-канібали, які самі регулюють свою популяцію: а їсти їх можна сирими) та заходить сонце, самому хочеться дременути в місце панування його святості Духу.