ЧИ ВАРТО БОЯТИСЬ АНІЧУ?

Людмила Ясна. Аніча. Життєві історії в ретроспективі: оповідання і повість. – К.: Ярославів Вал, 2015.

Той, хто вперше візьме до рук нову книжку киянки Людмили Ясної «Аніча», подумає, напевне, що названо її за методом найменшого спротиву — іменем однієї з героїнь (схоже, не українки, хоча, безумовно, слов’янки). І це буде лише першою інтригою, що чекає на читача, бо, виявляється, за буддистським ученням, поняття «Аніча» означає мінливість, нестабільність усього, що нас оточує, й тому чи не найкраще підходить до означення сутності нашого буття. Далі ж автор уже до кінця триматиме вас у полоні неймовірної ймовірності, змушуючи паралельно з численними персонажами захоплюватись і розчаровуватись, любити й ненавидіти, зневірюватись і знову сподіватись, — тобто, певною мірою, збурить відносний штиль вашої індивідуальної Анічі до ступеня справжнього чуттєвого шторму, оскільки в пе реважної більшості з нас примхи ймінливості власної долі — ніщо впорівнянні з горем, яке звалиться на голови пацієнтів провінційного офтальмологічного центру («Очі»), маленької Асі, котра майже від народження носила в своєму серці пе редчуття близького сирітства («Ясновидіння»), нещасної приїжджої, що загубила на кримському пляжі п’ятирічного сина («Екстрасенс»), нарешті, матері, котра ненароком зварила своїх дітей у діжці для засолювання огірків, виливши зверху на них цебро окропу («Неділя, розколота навпіл»). До речі, одвічно актуальна тема батьків і дітей посідає одне з чільних місць у прозі Людмили Ясної — крім уже названих творів, чітко простежується вона і в глибоко особистій «Силі ентропії», і в аморальноморальній «Лялі», і в саркастичній «трагедії» «Старенька й гаманець», і в тій самій сакрально-філософській «Анічі», і, безумовно, в зворушливому автобіографічному творі «На порозі», де особливо яскраво вимальовуються нерозривні «пуповинні» зв’язки людини з її родом — не лише татом-мамою, але й пращурами в третьому, енному поколіннях. Мотиви родинних стосунків, особливої духовної близькості набувають майже хорального звучання, перейшовши у вищу стадію — любові до рідного краю: взяти хоча б іще язичницькі символи дня на Івана Купала та горобиної ночі в «Залицяльнику без імені», національний тотем — калину в «Силі ентропії», нарешті, ностальгічний образ «шевченківської хатинки» в далекому графстві Мальборо, куди з’їхалися учасники міжнародного ретриту і де одна із сестер-українок забуває перелаштуватись із київського часу на лондонський, а інша робить несподіване «відкриття»: «Все йде, все минає, і краю немає… Отже, Тарас Шевченко знався на Анічі, хоча й не був буддистом» («Аніча»). Жінка-особистість, жінка-берегиня, жінка-мати, жінка-донька з легкого пера письменниці постають не просто як тимчасові герої, а уособлюють найколоритніші, найпоширеніші риси прекрасної половини людства на національному рівні, адже жодна з них не є простою обивателькою (тим паче, аморфною істотою), — кожна обов’язково має чітку мету, власну думку, індивідуальні смаки та вподобання, найчастіше вмотивовану життєву позицію. Додайте до цього, як правило, недозовані, але виправдані в плані доречності нахабство й сором’язливість, цнотливість і пристрасність, розрахунок і непрактичність, розсудливість і наївність, і т. ін., і т. ін., що дозволить уявити, якою колись могла бути й є сьогодні справжня українка — селянка й містянка, школярка й студентка, проста робітниця санстанції й безперечна інтелектуалка, закохане дівчисько і зріла коханка. Утім, було б абсолютно безпідставно звинувачувати Людмилу Ясну в гендерних перевагах, адже чоловічі образи в книзі теж цікаві та колоритні — це, зокрема, лучанин Євген із його хаотичною мінливістю вподобань та захоплень («Екстрасенс»); це зворушливий у своїх палких почуттях, незважаючи на соціальну нерівність, молодий будівельник Вадим («Залицяльник без імені»); це самовпевнений донжуан Льоня («Явгур»); інфантильний Віталик, якого «годували картоплею в колисці» («Земляк»); романтичні Дмитро з «Аеліти» та Богдан із «На велотреку». А «Червоні тюльпани» й «Поміж двома» взагалі написані як чоловічі монологи. Форму ж діалогу «я» — «ти» в досить цікавій інтерпретації використано в оповіданні «Ни от кого я не таю…». Не секрет, що більшість своїх героїв письменники відтворюють за подобою людей, із якими їм найчастіше доводилося стикатися в житті. Жінки, чоловіки, діти в оповіданнях, есе, повістях Людмили Ясної — теж із її дитинства, юності, зрілості, випадкових зустрічей і тривалих стосунків. Але марно шукати в цьому колообігу пристрастей логічної, здавалося б, розв’язки. Напруження, яке до останку тримає читача на своєму вістрі в детективній історії «Убивство, варення та черевики» несподівано закінчується приголомшливим зізнанням у власній «розчавленості» репортера Каменського: «Петро пішов і напився. Сьогодні він усе одно не міг дійти правильного рішення». А ось унікальний колективний «щоденник» групи киян, що приїхали до Англії на ретрит — курси з медитації («Аніча»). Молода жвава панночка Аліна, що своїм еротичним вбранням та легковажною поведінкою викликала осуд не тільки в співробітниці буддистського центру «сивої зубастої в’юнкої Ізольди», а, мабуть, геть у всього зібрання, здавалося б, ось-ось має стрибнути в гречку з казахом Тимуром — вони вже навіть усамітнилися у темній залі. Та ж ні, жінка не тільки до кінця зберігає подружню вірність, а навіть перед від’їздом додому щиро шкодує, що всі десять днів замість медитувати думала лише про чоловіків. («Їй раптом захотілося повернутись у часі назад — до початку ретриту — й усе зробити як слід»). Разом із героїнею оповідання «Комуністка» теж мимоволі весь час чекаєш на черговий шантаж (або щось навіть гірше!) від настирливого кадебіста, що пропонував шпигувати за колективом, але той так і не з’являється аж до завершення твору, яке символічно збігається з виходом героїні з партії (до речі, просто гріх не навести приклад іронічної метафоризації членів парткому: «Ось секретар парткому, схожий на старого сухорлявого кота, а ректор — на лінивого ожирілого котиська. Секретар комітету комсомолу, поблискуючи молодим поглядом, роздивлявся гарненьких студенток — такий собі ще котяра. Кілька жінок у президії (декани факультетів) були вже як старі, облізлі кішки: безбарвні та стомлені, вони мало не засинали…»). Саме це неймовірне вміння до кінця тримати інтригу в поєднанні з абсолютною ненав’язливістю думок і поглядів та закоханістю в живе образне слово виділяють прозу Людмили Ясної на тлі ультрамодних вивертів деяких сучасних авторів. Звісно ж, на творчості письменниці не могли не відбитися її фах та професійна діяльність (історик за освітою й журналіст із багаторічним стажем роботи, свої сюжети вона відбирає й вибудовує за правилом «цікаво — неординарно — достовірно»), а також захоплення поезією, що почалося ще зі слобожанського дитинства, втілившися вже у столиці в збірку лірики «Жасминна заметіль», відзначену дипломом лауреата поетичного вернісажу «Троянди й виноград». До речі, юнацькі вірші можна зустріти й у повісті «На порозі» — вони надають твору особливої чистоти, дівочої беззахисності й безпосередності. Поетичне бачення автора робить і її метафори в прозі особливо густими, насиченими, неординарними: «Жінка ще трималася за крихку і нудну пристойність», «Жінка водночас ніби стояла на краю прірви і пливла високо над землею», «Ніби щось струменіло в повітрі — якась млосність, щось невизначене, як у їхніх дивних перегляданнях. Все було нереальним, як цвіт папороті» («Залицяльник без імені»); «Холодом віяло від її невідвідин своєї сторінки» (в «Однокласниках» — Н. М.). Може, то був смертельний холод?» («Навіки не разом»); «Його очі дивилися тепло й весело. Якраз до пари літу» («Пристрасть і обов’язок»); «Десь через місяць вона вже в лахмітті, брудна та зневірена, надибала Женю й пішла за ним, як приблудний собака» («Екстрасенс»). Можливо, саме авторська закоханість у ритмомелодику спричинила появу в багатьох творах і картинок танців («Засушена квітка», «Вальс на синьому тлі», «Земляк», «На порозі»). Нерідко творчість тих чи інших авторів порівнюють із доробками відомих майстрів пера. За психологічною напругою, метафоричною насиченістю я порівняла б оповідання про дітей Людмили Ясної з класикою Михайла Коцюбинського (зокрема «Цвітом яблуні», «Коні не винні»), а її оповідання про нинішній час — із яскравими зразками сучасної прози Василя Шкляра (зокрема, її «Убивство, варення й черевики» та його відомий детектив «Ключ»). Окремої оцінки заслуговують упорядкування й оформлення «Анічі». За авторським задумом, це — історії в ретроспективі, отже, цикл оповідань, розпочавшись із сучасності, поступово переходить у юність та дитинство (повість «На порозі»), котрі представлені більш ранніми за часом написання творами, і це можна помітити, як кажуть, неозброєним оком: кілька таких оповідань «програють» сучасним і за фабулою, і за художністю. Хоча це, мабуть, легко пояснити: саме такими були тоді уподобання й погляди героїв (хіба не втратив би, скажімо, в своїй природності та достовірності «Щоденник студентки Наді», якщо прибрати з нього усю тяглість, наївність та упередженість?..). Цікавою знахідкою є світлинна інтерпретація жанру книги: на останній сторінці обкладинки подано два портрети письменниці — учнівський (як загальне тло) і сьогоднішній. Між ними — сторінка із зошита в косу лінійку, в першому рядку якої каліграфічним дитячим почерком виведено слова «Класна робота», котрі в даному випадку можна сприймати й у іншому сенсі, адже «Аніча» — справді класна книжка. «Грають» на загальне цілісне подання й ієрогліфи на космічному тлі передньої обкладинки: ними написано слово «Аніча» китайською й на санскриті, з повтореннями на першій сторінці тексту. Ми вже звикли традиційно бажати собі та близьким спокою й стабільності. Але чи варто боятись Анічу, може, варто навіть полюбити її? Адже саме завдяки плинності, нестабільності, мінливості життя ми стаємо багатограннішими, цікавішими, а головне — сильнішими.

"Чи варто боятись Анічу?".