Мозаїчні розписи думок.

 
Мозаїчні розписи думок
Книжки за жанрами

Всі книжки (1569)

Колонка

Проект з "Родимками" Іри Цілик - дещо інакший. Це була настільки вдала Ірина книжка (а ми знаємо, що говоримо, - не інтуітивно, а за статистикою), що нам було дуже шкода, що вона розійшлася в такій малій кількості друкованих примірників, більшість читачів надали перевагу скачуванню умовно безкоштовної електронної версії, не переймаючись запропонованою післяплатою. Авторам не звикати. Але кількість і тривалість цих скачувань навіть після того, як книжку припинили рекламувати в мережі, примушували нас шукати іншого продовження цій історії.

Новий проект реалізовуватиме освітні програми у сфері літератури, книжкової справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.

Отож, в нашому випадку кожен двадцятий захотів скачані електрони матеріалізувати в паперовій версії. Оце і є „рекламна користь” від вільного розповсюдження інформації (піратів), щоправда, непряму рекламу не так вже й легко, а пряму шкоду теж неможливо порахувати, бо значна частина тих, хто скачував, просто не отримала б доступу до паперової книжки, навіть якщо дуже хотіла б: книжка була на полицях переважно київських книгарень та мережі книгарень «Є».

Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Рецензія

19.10.2015

Рецензія на книжку:
О.Апальков. КОЛЮЧІ ДЕРЕВА : (оповідання)

Ах, ці жінки, які залишили мене!
Ви перетворилися на колючі дерева.
О. Апальков. «Колючі дерева»

Є книги, прочитавши які, назавжди запам’ятовуєш перипетії сюжету, із задоволенням переповідаєш, але навряд чи перечитаєш знову – немає потреби. Натомість твори Олександра Апалькова – мозаїчні розсипи думок, відчуттів і вражень, перечитувати які не набридає, навпаки, щоразу відкриваєш для себе щось нове. Розгорніть книгу на будь-якій сторінці – і насолоджуйтесь! Автор торкається багатьох проблем: психологічних, політичних, суспільних, гендерних. Проте особисто мене найбільше зацікавили жіночі образи, розуміння письменником-чоловіком таїни жіночої душі.
Збірка «Колючі дерева» складається з тринадцятьох творів, названих «оповіданнями», хоча є серед них і новели, і образки, і вірші в прозі, навіть невелика повість – «Похмілля на чужій учті». І більшість із них – про кохання. Про що ж ще варто писати?
Герой оповідання «Колючі дерева», яке дало назву збірці, розмірковує: «Ах, ці жінки, вони не розуміють свого щастя. Їм завжди потрібні плоди. Вони спершу засмучуються, потім гордяться, потім стрибають в безодню спогадів». Він робить усе, щоби жінки самі залишали його: так їм буде легше. А перед тим кожній дарує червону помаду – як символ краси, звабливості та свободи. Жінки, які залишили його, перетворюються на колючі дерева і проростають на кургані його минулої слави. А сам він, безіменний скіф, шукає свою Пері, одну-єдину, проте, знайшовши, воліє, аби вона теж покинула його. Чому так? Щоби кохана не була принесена в жертву, не пішла за ним в «його скотомогильник»?
Герой «Колючих дерев» «всіх обдаровував любовно, але любов’ю – дуже небагатьох».
Одна з тих, кого ліричний герой кохає по-справжньому – безіменна танцівниця («Пасадобль»). Майбутнє талановитої дівчини – велика сцена, слава і «номер дванадцятий», у спину якого так хотілося всадити ножа. Кохаючи надміру, герой не робить жодного кроку назустріч коханій: не говорить про свої почуття, навіть не намагається поцілувати, бо «боїться зламати» її. Можливо, не вважає себе гідним такої дівчини або не хоче брати на себе відповідальності за її долю. Слабкість це чи, навпаки, сильне, мудре рішення? Герой, без сумніву, постраждав, адже за двадцять років так і не розлюбив сірооку красуню. А от як склалася доля танцівниці, чи щаслива вона? Швидше за все, ні, адже кар’єра і слава не замінять кохання. Наприкінці оповідання герой нарешті робить крок назустріч щастю: набирає номер її телефону двадцятирічної давності. Але, як і очікувалося, номер не дійсний. Інший би тим не обмежився, розпочав пошуки, але наш герой продовжує далі плисти за течією життя, живучи спогадами і мріями про зустріч: «Побачити б її ще. Хоч би раз. І навіть не обіймати. А просто взяти в руки. Її долоні, плечі, її».
Так в «Зустрічах з нею» герой спочатку нерішучий, невпевнений у собі, але, майже втративши кохану, виявив силу – і вона підкорилася. Так мені хочеться думати, але я не впевнена, адже більшість персонажів-чоловіків цієї книги не здатні на рішучі дії, вони страждають і змушують страждати інших, вірячи, що чинять правильно, шляхетно.
Музикант Сашко з оповідання «Бесаме мучо» зустрічає чудову дівчину, студентку Марію, яка приїхала з Пітера, щоби заробити грошей на навчання. Позбавлена підтримки батьків, вона сама утримує свого хлопця-інваліда. Сашко закохується, але прощається з дівчиною назавжди. Більше того, від’їжджаючи, він розбиває гітару і погоджується взяти з собою брудну брюнетку, тим самим ніби відмовляючись від пошуків кращої долі.
Розуміння неможливості втримати жінку, володіти нею – наскрізне в книзі.
«Град Єпіфанії» – сумна і болюча історія жінки, яка від народження змушена боротися за життя: «Все її тридцятирічне життя складалося з магії та драматизму. Тільки-но народжену, її підкидали в пологові будинки. Потім неодноразово вдочеряли. Потім били. Труїли. Топили. Пропускали крізь лікарні. І відмовлялись». Коли ж їй було шістнадцять, Єпіфанія зустріла Його, і з того часу життя їхні поєдналися. Оповідання це – справжня сага про вічне кохання, неприборкане, несамовите.
Проте ніщо не вічне: Єпіфанія, «довгих стогонів майстерниця», виходить заміж за «рудого, як лисячий хвіст, прусака з міста-побратима». А герой не втримує її, не осуджує – проклинає, бо в серці його тепер порожнеча, яку нічим не можна заповнити. Чому ж не бореться за своє кохання? Може, тому, що сам одружений? Чи розуміє, що не здатен дати їй більше?
Жінки в творах О.В. Апалькова, хоч і зображені більш активними, життєздатними, чомусь викликають співчуття. І сам письменник, здається, більше жаліє їх, ніж любить, тому не осуджує і ставиться з розумінням до найгірших, з точки зору пересічного чоловіка, вчинків: подружньої зради, перелюбу, статевої неперебірливості. Жінка хоче бути бажаною! Якщо ж чоловік не може дати їй того, вона шукає іншого. Один з персонажів оповідання «Запах дині» зізнається: «А я вкотре кохався з нею, зауважуючи, що дедалі менше пещу її. Її груди, живіт, сідниці… Вона помалу ставала для мене як повітря: жити без якого не можна, а помічати його не помічаєш…»
Жаннет («Жаннет із Шарм-ель-Шейха») запроторюють до в’язниці: за десять років вона п’ять разів одружувалася. Шукала любові! Хіба це злочин? Хіба її провина, що чоловіки швидко їй набридали? Коли це ставалося, Жаннет без пояснень кидала їх, переїздила до нового міста і знаходила нове кохання.
Перукарці з оповідання «Васічка та думки» теж необхідно було почуватися молодою та бажаною, тому вона приймала незграбні залицяння немолодого альфонса Васічки.
Героїні «Колючих дерев» звичайної зовнішності, за винятком, хіба що, красуні Міхаели («Тітка Ернестіна»), але всі вони для автора – прекрасні, звабливі, незвичайні, загадкові, до того ж розумні й талановиті: Анка, німецька студентка, майбутній архітектор («Не Боварі»), Ірина, вірна дружина сліпого Юрія («Другий якір»), Рой, струнка чорноока художниця («Це акварелі»), поетеса Алла, яка живе з того, що здає кров щотижня («Психологія творчості»), львів’янка Леська, студентка істфаку («Примара»), «сильна особистість» Марта, яка була снайпером і загинула в Чечні («Марта»), навіть повія Зоряна, яка колись декламувала Кальдерона і Мольєра («Під мармур»).
Усю книгу пронизує тема швидкоплинності життя. Герої оповідань, скільки б їм не було років – двадцять сім, сорок, п’ятдесят – відчувають, що час витікає з них, як пісок у пісочному годиннику. «Життя, як і любов, не вічне». Тому вони поспішають жити.
30-річна Анна Крафт («Похмілля на чужій учті»), дружина багатого аристократа, проходячи обстеження в онкологічному центрі, стає коханкою заробітчанина з України. Виправдовує себе: «Не чоловіка обдурюю. Хочу обдурить свою долю».
Студентка Леська-Примара («Примара») кохається на лавці за парканом з 45-річним чоловіком, якого бачить уперше і востаннє, не маючи змоги дотерпіти до готелю. «Вона не хотіла марнувати жодної години свого життя. Не збиралася втрачати й хвилини жаги своїх почуттів. Ні за яких умов».
Герой оповідання «Це акварелі» кохається з подругою – художницею Рой, хоча закоханий в іншу. Рой каже: «Не упускаймо своїх молодих років!» – і малює медовою аквареллю на грудях квіти.
Так, життя минає, потрібно жити зараз, бо потім буде пізно. Але вчинки не змиєш, не злижеш, як медові акварелі. Це – назавжди, як справжнє татуювання.
До речі, у творах Олександра Апалькова закохані часто перебувають на вершині пагорба («Град Єпіфанії», «Зустрічі з нею», «Райська яблуня», «Колючі дерева»). Цим, мабуть, автор підсвідомо намагається показати піднесеність почуттів, відірваність від низького, приземленого. І хоч у «Моїй любові» немає жодної згадки про пагорби чи кургани, ця поезія у прозі – найкращий (на мою суб’єктивну думку) розділ «Колючих дерев». Це гімн коханню, жінці – трохи урочистий, чуттєвий, надзвичайно відвертий.
Насамкінець мушу зазначити, як найбільший комплімент автору, що Олександр Володимирович – неабиякий знавець жіноцтва, адже мотивація вчинків, поведінка його героїнь зрозуміла і абсолютно відповідає дійсності. А от виверти чоловічої психології для мене так і залишилися загадкою…

Маргарита Шевернога

(Джерело: літ.журнал "Склянка Часу*Zeitglas", №75, 2015)

Реклама
Rambler's Top100