Коли дочитуєш десь до середини роман Галини, то мимоволі питаєш себе: "Невже і до кінця твору не з’явиться у струмі цих дивних подій хоч одна негативна персона?" Усі дійові особи чуйні, чесні та веселі люди. Виключаємо з цього розбору сцену пограбування та самого грабіжника на самому початку, бо вибух та напруга цієї сцени тільки порушує рівновагу спокійного перед тим життя Ірини. Далі грабіжник зникає (він зробив свою справу). Камінь, що кинули у воду, провокує чергу хвиль, сам за мить зникає, але хвильові кола ще довго порушують спокій поверхні озера. Так і грабіжник цей зникає, щоби хвилі, ним спровоковані, трансформувались у дивні події. Звісно, є ще один негативний суб’єкт: це землетрус у Японії. Але це вже інший масштаб - космічний, некерований, і тому непідвладний засадам людської моралі. То стихія, яка має не зміримо більший ефект на поверхню та й глибини "великого озера життя", ніж "банальне" пограбування банку. З огляду на цей гігантський "негатив" можна зрозуміти, що авторці вже не треба було додавати ще якісь дрібні на цьому руйнівному тлі людські вади. Так землетрус стає осередком усього зла.

Здається, що головний "меседж" роману логічно випливає з цього протиставлення некерованій стихії беззахисної перед нею людини. Людству треба об’єднувати позитивні, конструктивні зусилля якщо не для боротьби з космічним злом, то хоч для пом’якшення його наслідків. І ці зусилля включають у себе не тільки інженерні винаходи, а й цивілізоване відношення людей один до одного, в якому співчуття та дійове бажання допомогти є найважливішою мотивацією поведінки сучасної людини. І це не ідеалізація стосунків сучасності, це прикмета часу, бо більшість людей розуміють важливість тих зусиль, які роблять наше життя добрішим, поряднішим та справедливішим. Ця ідея була рушійною силою подій Майдану у Києві. Вона і зараз продовжує формувати (чи поляризувати) особистості у нелегкій боротьбі за цивілізованість свідомості. Тому не дивно, що більшості, особливо молодих людей (із тих, хто не втягнутий до кримінальних чи брудних економічних схем), притаманна ця ідея позитиву у стосунках, бажання зробити життя добрішим та цікавішим.

В Україні молоде покоління вже позбавилося старої “совєцької” звички бачити навкруги (особливо закордоном) ворогів та винуватців нашого поганого існування. Наші вороги - це жадоба та заздрощі, корупція та злодійство. А розуміння великого масштабу згубних наслідків природної катастрофи - ще більш глобальна, а значить, більш важлива тема. Тому, я гадаю, молода авторка і почала з цієї теми, де Бог незримо присутній. Але все інше, земне, підпорядковане прикладу Його любові до людини. Любові, яка перебудувала навіть діяльність кримінальних угрупувань Японії (Якудзу) так, що вони долучилися до активної допомоги постраждалим від землетрусу; любові, яка веде головних героїв роману до ризикованої та неможливої на перший погляд допомоги хлопцеві Хікару у його прагненні повернутися у рідну Японію; любові, яка не минає чудового "хитромудрого" собаки Ассі та "ніжно-коралового" кошеняти.

Можна розмірковувати над тим, чи розкрила авторка теми, які на думку читача були б у романі доречними, чи ні, але те, що донесено до нього, то вже немало, і не потрібно перевантажувати та ускладнювати. І теми, і характери подані, хоча і з легкістю, та вичерпно. Так японський живопис або поезія хайку досягають повноти вираження відносно лапідарними засобами. Авторка наносить до канви розповіді кілька влучних штрихів - і ми вже вживу бачимо і розумну та трохи авантюристичну Ірину, і серйозного чутливого та дуже глибокого душею Хікару, і дбайливих добрих батьків Ірини, і Ромку "бовдура" (хоч і з великим інтелектуальним потенціалом).

Є у романі головне - велике занепокоєння проблемою, яка стосується усього людства, є реальні люди з пізнаваними характерами, правдиві ситуації, навіть з необхідним фантастичним додатком. Коли я, ще не дочитавши твору, передбачав, що у його щасливому закінченні буде брати участь Замкова гора з її історичною та магічною потужною силою, я помилявся з упередженістю киянина. Адже всі часово-просторові портали були пов’язані з якимось транспортним засобом. І тому остання завершуюча телепортація логічно відбулася з … найромантичнішого виду подорожі у Києві. А що до Замкової гори - це така глибока тема, що вона варта іншого окремого роману.

Співчуття як прикмета часу.