Нещодавно у видавництві «Брайт Стар Паблішинг» з’явилася нова книга малої прози – «Теплі історії про радість і сум» Міли Іванцової, що стало приємним сюрпризом не лише для шанувальників творчості цієї авторки, а й для самої письменниці. Бо ж Міла Іванцова неодноразово говорила про свою любов до малих жанрових форм, констатуючи, що наразі українські видавництва не зацікавлені у текстах подібного формату. І ось інтереси видавця і автора збіглися: «Брайт Стар Паблішинг» є засновником унікальної в українській літературі серії «Теплих історій» і шукає майстрів малої прози, а Міла Іванцова, безсумнівно, і є такою самобутньою й оригінальною новелісткою.
Формат «Теплих історій», на перший погляд, нав’язує письменнику ряд обмежень, адже передбачає дотримання певних змістових, образотворчих і навіть сюжетних категорій. Проте досвід читання «Теплих історій про радість і сум» доводить, що й видавець не має аж такого строгого канону, і обдарований письменник може по-творчому переосмислити і наповнити які завгодно заздалегідь прописані жанрові вимоги.
Книга Міли Іванцової складалася не один рік: є тут оповідання ще раннього періоду творчості, більш зрілого, а є й зовсім недавні у доробку авторки. На перший погляд, об’єднавчим моментом книги, або й навіть внутрішнім її стрижнем, є автобіографізм, який проступає й у сюжетах, і в образах, і в легкому французькому шармі. І справа тут, очевидно, не в цілком природному бажанні читача відшукати й відчитати з текстів збіги із елементами життєпису авторки, а в самій структурі оповіді, яка завжди звучить камерно і не фальшиво. Міла Іванцова не надкодовує свою художню дійсність подвійним розумінням – вона оповідає про життя, нібито просте, звичайне, бачене щоденно, але тим і привабливе, бо багатогранне, сповнене сюрпризів і несподіванок. Я часто думаю, що в цьому й полягає чар і неповторність Мілиної прози: письменниця пропонує нам побачити у щоденному і банальному щось нетривіальне, силою художнього слова переконує, що, можливо, і читача за рогом чекає невеличке диво. Це може бути, до прикладу, лімузин зі святково прибраним столом, який підкотить до вас після важкого трудового дня замість тряскою, убогої маршрутки просто на зупинку громадського транспорту. Чого б і ні? І хоча авторка у назві цієї новели лукаво натякає, що «Новорічного дива не сталося», але ми розуміємо, що воно, це диво, таки відбулося. А якщо вийшло у героїв Міли Іванцової дочекатися свого фантастичного моменту, то й у нас, читачів, неодмінно вийде.
Легкий французький шарм багатьох оповідань і новел виказує любов і, може, навіть деякий авторський пієтет перед цією далекою країною, овіяною для простих українців ореолом чогось казкового, якби не смішні, а часом і дошкульні подробиці, які ми спостерігаємо у «Французьких цукерках». Міла Іванцова не намагається заперечити загальновідому істину про земний рай у закордонні, але все таки героїня її оповідання «Контрабанда» везе «десь у вантажному відділенні… валізу з буряками та салом», хоча це – лише деталь, невеличка рисочка до взаємин, дуже теплих, майже родинних, які склалися між українською і французькою сім’ями.
Вже йшлося про те, що письменниця не вдається до складної мови символів чи алегорій, але погратися з читачем, розіграти горизонт читацького сподівання вона таки любить й інколи доволі майстерно вводить читача в оману. За непростими гендерними стосунками в оповіданні «Оля – Юра» ховаються… ховаються, звісно, чоловік і жінка, які проте ще трішки не доросли до цього визначення. Читач здивується, довідавшись врешті від чийого імені велася оповідь у «Мармуровій прохолоді». У іншому подібному оповіданні авторка дещо привідкриє секрет сюжетотворення, вказавши головну «героїню» і водночас оповідача у назві свого нарису – «Сенполія та пані Андріївна», і ми зрозуміємо чи не з перших слів, що до нас промовляє кімнатна квіточка, яка, виявляється, теж мислить і відчуває (може, саме тому, що існує?).
Про що б, чи про кого б не писала Міла Іванцова у своїх оповіданнях і новелах, завжди залишається відчуття, що досить часті відкриті фінали її творів – це не лише шанс для читача самостійно «дограти» твір, а це ще й віра авторки у своїх героїв, її щире бажання, аби в Іри й Сергія все «зрослося» («Магія прання»), аби Ніколь нарешті дочекалася Жерома («Новорічний сюрприз»), а розбита родина і втрачені ілюзії траплялися лише у поганому сні («Отче наш»). Письменниця у вступному слові «Від авторки» висловлює ледь вловний сумнів, чи потрапила вона своїми оповідями, відібраними для книги «Теплі історії про радість і сум», у тональність, задану першою книгою Надійки Гербіш у цій серії. Цілком очевидно, що й авторська манера, і тематика та проблематика, і частково навіть читацька аудиторія цих двох згаданих письменниць різняться, проте в обох збірках оповідань цієї серії наявний ефект «теплоти». Поясню у чому він полягає. Це, звісно, не банальний стан піднесення й ейфорії після прочитання всуціль (чи майже всуціль) «теплих» текстів. Тепло і затишно робиться від того, що коли ти перегортаєш останню сторінку останньої оповіді і натрапляєш на інформацію про автора, розуміючи, що далі вже не буде (тряси, не тряси книгу – нових творів уже не випаде на твою читацьку долю), не відчуваєш суму від того, що «сеанс» читання завершено. Хоча, слід відзначити, хай навіть комусь це видасться занадто пафосним (чи таким собі рекламним трюком), що читач мав би відчувати розчарування, бо книга справді цікава, легка, читабельна, але не така вже й об’ємна, як би хотілося (бажалося б ще трохи оповідань). Проте відчувається таки не розчарування, а задоволення від знайомства із маленьким всесвітом, який попри всі труднощі і негаразди прагне до гармонії і це і є той самий «теплий» ефект і справжній читацький Real Feel.
P.S. А ще хочеться поділитися одним «відкритим» секретом Міли Іванцової. Сама письменниця вочевидь вірить у казкові новорічні дива. Хто прочитає, той зможе скористатися таким підказаним письменницею рецептом, бо ж він, цей рецепт, вже перевірено на героях «Теплих історій про радість і сум».

Про радість і сум у «теплому» форматі, або просто про життя.