|
24.10.2016
Рецензія на книжку:
Івченко Владислав. Третій фронт : роман
Не має натомість локальних обмежень гумор нової книжки Владислава Івченка «Третій фронт». Щоправда, не на користь реалізму: із відтворенням життєвої правди, що йому так добре вдалося в романі «2014», письменник, здається, зав’язав, повернувшись до старої доброї практики: стьоб і вигадка.
Отож, реалії військового протистояння з Росією набувають у романі гротескових до гомеричності рис. Третій (метафізичний) фронт боротьби очолює один із «фірмових» персонажів Івченка – його тезка Владюша з красивим прізвищем Бар-Кончалаба, найкращий у країні фахівець із чудовиськ.
Чудовиська в книжці поділяються на два види: ті, що атакують нашу землю за наказом кремляді (могутньої сили, яка керує всіма очільниками та народом Росії), і ті, що виступають на боці України.
Перші мають до болю знайомі кожній радянській людині імена, наприклад, гагарін («він махав руками і з пальців його летіли цілі ґрона ракет, що вибухали на землі»), зоякосмодем’янська чи валякотік («шапка-вушанка, перев’язана червоною смужкою, піонерська краватка на шиї, руки стискали гранати»), другі – традиційно українські, наприклад, Людина Борщу («у червоних шароварах, з намистом часника, кісткою в одній руці і скибкою хліба в другій, з чавунком на голові»), Салогуб чи Велика Мама.
На малюнках Андрія Єрмоленка, якими проілюстровано книжку, вони виглядають дуже колоритно.
Івченко нестримний у своїй фантазії і багато пасажів роману мимоволі викликають риторичний вигук «ну ти прогнав!».
Скажімо, описи чудовиська Ментожера, який їсть працівників правоохоронних органів. Або сцени епічної баталії в Києво-Печерській лаврі, коли з чудовиськами-содомітами борються Православний десантник та покійний митрополит Василь Липківський, а Владюша читає вголос «Катехизис» Стефана Зизанія…
Разом із тим, дається взнаки характерна риса івченківського письма – занадто багато букв. Із «Третього фронту» міг би справді вийти чудовий комікс, тоді як у своєму «повноформатному» вигляді текст часом пробуксовує на сюжетних поворотах. Утім, письменник Владюша великих текстів не боїться, майже так само, як не боїться кремляді Владюша-науковець, адже, як кажуть у народі, «чудовиськ боятися – Україну не врятувати»!
Читати неодмінно родичам, сусідам по під’їзду й просто пасажирам тролейбуса, аби вони остаточно переконалися, що валякотік – це погано; тим, кого не бісить думка, ніби Україна може бути врятована за допомогою Фестивалю борщу; хто хоче дізнатися, скільки прокурорів потрібно Ментожерові, аби наїстися.
Тетяна Трофименко
(Джерело:
Новинарня)
|
