На “Третьому Фронті” без змін.

 
На “Третьому Фронті” без змін
Книжки за жанрами

Всі книжки (1569)

Колонка

Проект з "Родимками" Іри Цілик - дещо інакший. Це була настільки вдала Ірина книжка (а ми знаємо, що говоримо, - не інтуітивно, а за статистикою), що нам було дуже шкода, що вона розійшлася в такій малій кількості друкованих примірників, більшість читачів надали перевагу скачуванню умовно безкоштовної електронної версії, не переймаючись запропонованою післяплатою. Авторам не звикати. Але кількість і тривалість цих скачувань навіть після того, як книжку припинили рекламувати в мережі, примушували нас шукати іншого продовження цій історії.

Новий проект реалізовуватиме освітні програми у сфері літератури, книжкової справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.

Отож, в нашому випадку кожен двадцятий захотів скачані електрони матеріалізувати в паперовій версії. Оце і є „рекламна користь” від вільного розповсюдження інформації (піратів), щоправда, непряму рекламу не так вже й легко, а пряму шкоду теж неможливо порахувати, бо значна частина тих, хто скачував, просто не отримала б доступу до паперової книжки, навіть якщо дуже хотіла б: книжка була на полицях переважно київських книгарень та мережі книгарень «Є».

Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Рецензія

24.10.2016

Рецензія на книжку:
Івченко Владислав. Третій фронт : роман

Учора надвечір я сів читати “Третій фронт” Владислава Івченка. Сьогодні о дванадцятій закінчив, сумарно витративши на читання п’ять годин і встановивши особистий рекорд швидкості читання художньої прози. Уже це може дати уявлення про те, які враження залишив після себе цей роман. Але починати слід із іншого.

Творчість Івченка мені порівняно маловідома, бо досі я прочитав, фактично, аж одну книжку про пригоди Івана Карповича. Та і “Третій Фронт” підкупив мене головно опублікованими до виходу книжки ілюстраціями Андрія Єрмоленка. Що й казати, мені стало банально цікаво, яка невідома наркоманія може відбуватися в романі, де серед дійових осіб значаться Людина Борщу та Хамерман Знищує Віруси.

Перша ж спроба познайомитися з текстом не минула безслідно – виявилося, що для того, аби адекватно сприйняти все написане, потрібно спершу прочитати решту Івченка, який не вигадав усіх цих ваших Ментожерів на рівному місці, а вже писав про них раніше. Або тільки каже що писав, вводячи в оману молодих і зелених читачів, як оце я. Втім, ще з пригод Івана Карповича пам’ятались іншопланетяни та загублені ґотські поселення у дніпровських плавнях, тож чекати можна було буквально всього. І я поринув у сюжет.

Виринув. Десь приблизно сторінок за п’ятдесят невтомного і рафінованого трешу я почав підозрювати щось неладне. Сюжет книжки начебто й розгортається, оповідаючи про боротьбу бобра з козлом і теоретизуючи на тему духовних цінностей, які ми можемо протиставити совковій ідеології, а в той же час виникає враження, що за окремими епізодами насправді не стоїть жодна суцільна лінія. Бестіарій, звісно, вийшов на славу, до нього ввійшли всі мислимі совкові ідеологеми, які на сторінках роману розростаються до форматів повноцінних чудовиськ, які нищать Україну вже фізично, а не ідеологічно чи “духовно”.

Весь цей православно-радянський звіринець пересічному читачеві настільки знайомий, що мимоволі стає соромно, коли вперше зустрічаєшся зі, скажімо, тією ж Людиною Борщу або ФК “Партизан”. Тоді згадуєш, що воно все ж вигадані персонажі, а тоді знову згадуєш, що не такі вже й вигадані – принаймні, частина їх. Проте всі ці персонажі існують на рівні антиподів “наш-їхній”, попервах скидаючись на звичайне вставлення ідеологем у відповідь. Так, не обходиться без іронії, місцями навіть чудової, проте відчуття недомовленості нікуди не дівається.

Знаєте, оце коли дивитися серіал, у якому в кожному епізоді розгортається своя маленька історія, а ширше тло проявляється по крихті, щоб тільки в останньому епізоді дати затравку для наступного сезону? Ось тут те само відчуття, коли кожна битва окремо вельми і вельми видовищна (ну, якщо у вас усе нормально з уявою), але загальний сюжет береться вислизати, ще тільки з’явившись. І аж коли закінчується бестіарій, тобто у останніх трьох розділах, крихти сюжетної лінії збираються воєдино, щоби буквально на кількох десятках сторінок… не дати відповіді практично на жодне із поставлених запитань. Що це за корпорація така? Це дійсно натяк на групу “Приват”, чи то в мене особисті проблеми? Райгород у тексті – це метафора чи локус? Чи мав усе-таки рацію (обережно, спойлер) Ролан Барт? Можливо, я б усе зрозумів, почни я з інших книжок Івченка. Але я не почав.

Попри відсутність попередньої підготовки, мені, загалом, ні на що нарікати. Коли на Запорізькій Толоці пан Владистав підписував для мене цю книжку, то написав – “буде весело”. І, поклавши руку на серце, можу сказати – було весело. Навіть окремі лакуни у моїй ерудиції стосовно чудовиськ не змогли мені завадити вже після прочитання таки спробувати сісти і серйозно осмислити прочитане. І знову посушити зуби над Людиною Борщу, бо це, їй-богу, межує з геніальністю.

Можливо, свою лепту до вражень від прочитаного внесло ще й те, що мені просто подобається авторський стиль, мені він заходить дуже легко, тому-то “Третій фронт” ковтнувся без жодних проблем. Хоча, якщо чесно, я взагалі не уявляю, в кого можуть виникнути проблеми із цим текстом. З-під пера Владислава Івченка книжка вийшла приємною і легкочитабельною, а завдяки якісній редактурі на перший, другий і третій погляд ще й без помилок. Якщо присікуватися, то у ній є два мимодруки, але ви їх усе одно не помітите. Єдине, що мене трохи здивувало, то це вибірковість у ставленні до лайки, якої тут, з одного боку, не цураються, а з іншого – іноді цураються. І я все не міг збагнути таку вибірковість.

Тобто текст, як і все у цьому світі, не бездоганний. Після нього залишаються запитання, як могли б і не залишатися, а мотивація автора іноді притлумлює внутрішню мотивацію тексту, і так маловідомі герої на кшталт Шпиля чи Івана Карповича отримують перевагу над Хмельницьким чи Холодноярськими повстанцями. Ну і, звісно, у сцені, де вогнище з “Кобзарів” викликає письменників, Семенка не вистачає просто як повітря. Проте на тлі загального чарівного неадеквату помітити подібні нестикування нелегко. І фактичні недоліки, які ще й майже не впливають на задоволення від читання, можна полічити на пальцях однієї руки. І тут-таки окрема подяка за те, що в українській літературі нарешті побільшало книжок, які, звертаючись до теми Голодомору, замість експлуатувати травму, осмислюють її. Тепер їх дві. Можливо, це і не найочевидніший висновок, який можна зробити із “Третього фронту”, але його чимала заслуга вже в тому, що він безпосередньо стосується теми, яка у національній пам’яті давно стала “святою коровою” – таким чином оживляючи її для читача, і суттєво зближуючи з дійсністю. Навіть якщо автор і не планував робити щось подібне.

Як можна було зрозуміти з попереднього опусу – мені сподобалось. Ну тобто не те щоб сподобалось, але сильно накрило. Я не знаю, чи може сподобатись ситуація, у якій тебе на очах у цілої країни нагороджують коробкою шоколаду, а тоді кілька разів б’ють живим лящем по пиці. Наче нічого поганого не трапилось, і загалом тобі має бути приємно, але думка “що це був за нафіг” все одно нікуди не дівається. Так і “Третій фронт”. Він, безперечно, легко сподобається сучасному читачеві, залишивши того безпорадно хапати ротом повітря, наче рибу, викинуту з потоку звичної літератури.

Читабельність – 9/10

Остап Українець

(Джерело: Нове Чтиво)

Реклама
Rambler's Top100