«Поверни мене в Японію».

23.11.2016

Не так легко повірити, що цей майстерно написаний роман - перший для молодої української письменниці. Можливо, такий яскравий дебют можна пояснити тим, що Галина Ів - донька добре відомої шанувальникам сучасної вітчизняної прози Міли Іванцової. І справа тут не лише в генах, хоча куди без цього? :) Пд час презентації цієї книги я чула версію, що саме на вмовляння мами і за її підтримки пані Галина взялася за написання цієї історії. Спершу мова йшла не про фантастичний роман, а про записи-спостереження: життя щедре для Галини Іванцової на цікаві події та незвичайні зустрічі. Чого варто лише те, що вона кілька років мешкає в Японії - країні, яка уяляється для багатьох наших співвітчизників чи то в романтичному, чи то й у геть казковому ореолі. А от в результаті творчої праці виник твір, написаний у зовсім незвичному для сучасної української фантастики: сюжет закручений навколо так званого феномену "попаданства" (чи, певно, українською краще казати "потраплянства"?). Тобто розповідь про те, як один із головних героїв у результаті якихось важливих подій раптово пронизує час, а то й простір і потрапляє до казкової країни. Там він знаходить товаришів, вирішує безліч своїх та чужих проблем і намагається втрапити додому. Що й казати, не надто оригінально. Але, аби й майстерність автора, і на такий літературний прийом можна глянути із геть несподіваного боку. Нащо оте казкове королівство? Якщо японський хлопчина Хікору вийде прогулюватись зі своїм улюбленим псом і раптом опиниться у сучасному Києві, то шок у нього прогнозовано буде не меншим ніж від втрапляння до якогось магічно-драконячого-баронячого світу. Особливо, якщо при цьому виявляється, що минуло кілька десятиліть, отже, ти у майбутньому, твої ровесники - давно вже не юнаки та юнки. Ще й у тебе жодних надприродних здібностей не з'явилося. Хоч, нібито, це має бути обов'язковим бонусом при такому сюжеті. Хікору щастить: він знайомиться із дівчиною Іриною та її товаришем Романом, які не лише не проходять повз чужі проблеми, але й дієво допомагаю бідоласі, намагаючись зрозуміти, як повернути його на батьківщину. А потім з'ясовується, що й повертати його у ту саму мить, коли він зник із дому, не варто: в той день був странший землетрус, що зрівняв його рідне місто із землею. Й це дає авторці можливість розповісти, з якою гідністю поводились японці після страшного природного катаклізму та як вшановують пам'ять загиблих під час тих страшних подій. Я вже достатньо наспойлерила, тож утримаюсь від того, аби переказувати сюжет далі. Скажу лише, що завершується книга добре, але не холлівудським безхмарним хеппі-ендом. Відчувається у тому "добре" трохи гіркоти, що раптово змушує повірити в те, що історія - не цілковита вигадка. Можливо, тому, що всі герої книги не змальовані в чорно-білих тонах, а видаються цілком живими й багатогранними, їм легко співчувати та співпереживати. Сторінки, які розповідають про повсякденне життя японців, сповнені до їхньої мужності й незламності поваги, а також багаті на цікаві подробиці. Відчувається, що письменниця добре вивчила матеріал перед тим, як братися до роботи. І, що найголовніше, пише про обидві країни - й Японію, й Україну - із почуттям глибокої любові.