Книжка, про яку у Всесвітній мережі не знайти негативних відгуків. Книжка, яку наполегливо радять читати мрійливим жінкам. Книжка, яка дарує розуміння цінності звичайного спілкування. Це вона – «Бора» Галини Вдовиченко.

Гортаючи сторінки

У книзі йдеться про редактора у видавництві Христину Бору, яка отримала оригінальний подарунок долі – будинок. Такий презент їй зробив чоловік, якого Бора заледве пам’ятає з юнацьких років. Але таки знаходить записи про нього у своєму щоденнику. Колись списала кілька сторінок спогадами – значить ці спогади були для неї важливими? Чи знайде Христина Бора відповідь на це питання запрошую дізнатися на сторінках роману.

Але справжнім подарунком виявляється геть не сам будинок як такий, а буденні радощі, які він дарує не лише новій хазяйці, а й людям, яких Його Величність Випадок звів під одним дахом.
Що таке «бора»

Бора (італ.bora, від грец. βορέας — північний вітер) — місцевий, холодний, сильний та поривчастий вітер, що дме з вершин невисокого хребта, розташованого на узбережжі водного басейну (море, озеро).

Крім того, Бора-Бора – це острів у Тихому океані (побачите, як це обіграє Галина Вдовиченко J). Отаке-от цікаве прізвище в головної героїні.

Хто що каже

В Інтернеті я не знайшла жодного кривого слова про цей роман. Жінкам він подобається за свою неспішність, тобто за те, що нема в ньому напруженості (яку ви знайдете в Стівена Кінга, якщо хтось шукає), а події розвиваються так, як повинні, так, як у житті. Це дозволяє повірити в той сюжет, яким Галина Вдовиченко наповнила книжку.

Андрій Куликов, член журі конкурсу «Книга року BBC 2011», каже, що «Бора поривчаста, як вітер, – бо ж надто велика різниця між напруженістю її внутрішнього світу і млявістю довколишнього існування».

Автор одного з коментарів стверджував, що «Бору» варто читати жінкам, мрійливим та старшим за 35 років. Я в цю вікову категорію не вписуюсь, тому не можу сказати, чи це правда.

Що кажу я

Читалася книжка легко. Дуже спокійний роман, такий, що ніби запрошує: «Зупинись у потоці своїх щоденних клопотів та усвідом: усі годинники цього світу йдуть по-різному, ти знаходиш час на соціальні мережі, але не знайдеш часу на цікавих людей, що тебе оточують; перестань боятися не встигнути, бо на все свій час…»

Але мені, любительці «гострих відчуттів» від літератури, таки бракувало яскравих подій і непобутовості роману. Галина Вдовиченко поселяє типових героїв у не зовсім типові обставини. Робить такий собі мікс: реалістичні персонажі в романтичних обставинах. Вона вкладає важливе (час, який не варто прискорювати; побут і спілкування; ніколи не розгадану таємницю кохання) у рядки свого роману настільки м’яко, що іноді мені хотілося точнішого натяку на висновок, який повинен бути зроблений мислячим читачем після прочитання.

Але автор залишає всі висновки висіти в повітрі. Вони ненав’язливою атмосферою оповивають сторінки роману, як виноград колону на вході до подарованого будинку. От і кінець твору мені зовсім не зрозумілий. Станеться чи не станеться? Втім, так і мало бути. Це загадка будинку, це таємниця книжки.

Цікаво зауважити, що Христина Бора, як і Галина Вдовиченко, редагує тексти й пише роман. Христині Борі радять назвати свій твір «Роба», бо так він повинен був би привернути увагу потенційного читача. Щось надто «Роба» на «Бору» схожа.

Можливо, саме те, що Галина Вдовиченко мала змогу передати побут героїні, змальовуючи дещо зі свого досвіду, (а може, і з яких інших причин) твору я повірила. Повірила у всю нереальність ситуації, у будинок, який приймає лише тих, хто йому подобається, у те, що десь по Львову може бігти собака Альма, і їздити «Фольцваген-гольф» з Лідою за кермом. У те, що така історія може трапитись. Тільки один раз і в житті тільки однієї людини, але може.

Галина Вдовиченко та її Бора.