Нещодавно у видавництві «Треант» вийшла дуже елегантна, як усе, що робить Завен Баблоян, збірка оповідань «Ели воду из-под крана». Її написав Олександр Сидоренко, який (невідомо, від гордині чи упокорювання) вважав за краще залишитися Фоззі. Тобто він позиціонує себе як відомого музиканта, який взяв та й раптом написав книгу… ні, не книгу, а щось таке, і вважає себе… ні, не письменником, а просто…

За 20 років перебування у літтусівці я вже добре вивчила, що коли людина, виходячи, наприклад, на сцену читати вірші, спочатку каже: «Взагалі-то я не поет», це означає, що вона вже згідна приймати компліменти, але ще поки не бажає чути професійну критику.

Тому я не критикуватиму, а тільки розкажу, за що цю «ні, не книгу» могли би критикувати інші.

Олександр – симпатичний хлопець. І проза в нього теж досить симпатична. Вона навіть вселяє надії на щось серйозне. Та можна зрозуміти і почуття людей, які дійсно вважають себе письменниками, але не можуть видати свої твори такою от прикольною книжечкою. Тому що професійних письменників ніхто друкувати не хоче, тим більш російською, тим більш, оповідання. Є легенда, що публіці діяльність професійних письменників нецікава, а цікаві повчання модних шалав, філософські пошуки топ-менеджерів, ліричні нариси депутатів та вірші акторів. Але ця легенда не зовсім відповідає дійсності.

Коли літературною діяльністю починає займатися музикант, його можуть сприйняти у вищезгаданому ряді. І тоді його критикуватимуть ось як: розвернуть книжку у випадковому місці, побачать там якесь словосполучення, визвіряться на нього, та й давай тріпати, наче бобік – спринцівку. Ось я розкриваю: «Рядом на лавочке всхлипывал Михалыч, он дрожал соплями и повторял одно и то же». Хм… «дрожал соплями». Мені самій, як поету, це дуже подобається, але уявляєте, що скажуть зоїли?

Але найгірше, якщо ці самі зоїли натраплять на мікрорецензію Михаїла Тукмачева кома НТВ, що поганить собою четверту сторінку обкладинки і другу сторінку тексту. Бо вона і справді дратує. Таку рецензію могла написати лише людина, яка не тримала в руці книжку вже багато років. «Александр Аркадьевич пишет, как говорит. А это нынче – большая редкость…» Так ось, рапортую – це було «редкостью» ще при старому режимі, зараз вже ніхто не фільтрує базар навіть коли пише. «И при этом юмор, юмор не специально «вышученный», а юмор – из жизни». Так і хочеться сказати хлопцю: виплюнь кашу і спробуй ще раз. І сказати автору: може, краще було не берегти свою тележурнальну цноту та усе ж таки звернутися до письменника?

Тепер самі оповідання. Звісно, для того, щоби навчитись писати якісні оповідання, треба написати деяку кількість неякісних. Зазвичай усе відбувається природно – поки людина ще не дозріла, її твори нікого не цікавлять. Потім якесь оповідання друкують у газеті, потім – повість у журналі, а там вже недалеко до роману книжкою. У Фоззі так не було, він просочився з чорного ходу, коли про ніякий відбір мова не йде – прихильники і так з руками відірвуть. А якби редактор – внутрішній чи зовнішній – не осліп від блиску славного імені, і йому дали достатню свободу дій, він би багато чого повикреслював, попідкреслював і поставив купу знаків запитання. А з епіграфів залишив би половину.

Взагалі-то досить важко, коли ти в літературі ще зовсім маленька дитина, нічого не знаєш-не вмієш, конкурувати з досвідченими і дорослими, які життя поклали на олтар, де ти вигулюєш собаку. Але якщо ти більш відомий, ніж вони, то субординація летить під три чорти. Олександр це зрозумів від початку, тому він намагався уникнути слова «письменник» стосовно себе. Але так не можна. Якщо вже ти зайшов у наш парчок, праатівний, так носи наші фєнєчкі.

Отже, є сім оповідань, написаних відповідно до попередньо продуманих «сценарних планів». Розповідати, про що вони, я не буду, читайте самі. Найкращим мені здається «Лучше всех», яке автор створив першим. Вважаю, тут його спіймало і зґвалтувало натхнення, а далі довелось викручуватися. І викрутився, як для першого разу, задовільно. Але поняття були зіпсовані тележурналістикою з усіма поганими навичками цього жанру – небажанням витискати воду з речень, надзвичайною любов’ю до пояснень, які даються не у виносках, а прямо у тексті, фатальною спланованістю сюжетів і, окрім перерахованого, тою первозданною вторинністю, що зустрічається навіть у творах молодих геніїв, поки вони ще «не в темі».

Олександр Сидоренко міг би стати харківським Бабелем. Якби біля нього знайшовся Горький, який би розклав би для нього літературні поняття і вчасно послав у народ. Якби він завів собі друзів-письменників, які би примушували його читати їх твори – це не завжди приємно, але абсолютно необхідно для того, щоби досягти стану письменницької адекватності. І якби в нього був хоч би малесенький стимул працювати над власним стилем, бо це друкований текст і так, як є, не прокатить.

Розумію, що Фоззі саме тому і ховається за свої музичні надбання і «не письменництво», що людина він ніжна і вразлива, і від густої атмосфери літературних онучат його колдобить. Він – як бридке каченя, що дивиться на лебедів і думає: «Боже, вони мене ща заклюють!» Але він дивиться, як письменник, розмовляє, як письменник, і, здається, у ньому прокинувся інстинкт, який примушує писати прозу, незважаючи ні на що. Отже ,треба відсікти усе зайве і бути письменником у повній мірі. І я думаю, при цьому він може залишитись співаком. Та мусить вбити в собі тележурналіста.

Фоззі: Про що не співають.