Оповідання Фоззі викликають численне дежавю. Саме на цей ефект і розраховував, певно, автор – на ностальгію за старими добрими-недобрими (як уже в кого склалось) часами. На це натякає й Міхаїл Тукмачев, якому належать найменш вдалі у всій книзі пара абзаців, у яких він апелює до «тих, хто пам’ятає, що таке штани «Мальвіна» і пейджер». Саме це відчуття покликані навіювати й ковбої в оформленні, про що каже Фоззі у своїх інтерв’ю.

Але найбільше, як на мене, ця збірка нагадує літературу. Це, скажу я вам, – дуже несподівано для книжки співака (як показує порівняння). Втім, він багато перечитав перед тим, як взятись самому складати прозу. Якщо хто раптом не вірить – зважте хоча б на кількість епіграфів! Та й самі тексти підтверджують це припущення: Фоззі читав немало, і досить уважно – звертаючи увагу на композицію, способи розкриття образів, побудову епізодів і діалогів, навіть типові хронотопи. Хоч щодо останнього я вже, певно, загнула. Але ж хронотоп провінційного містечка у «Жень Женічі», або заштатного готеля в «Краще від усіх», або перехрестя-аеропорту в «Толяні» – досконалі й цілком укладаються в класичні схеми!

Не так важливо, виявляється, що не стоїть на авторі печатка «письменник» – ані підтверджена відповідним документом від Спілки письменників, ані здобута на численних тусівках. Відсутність цієї нематеріальної, але очевидної для знавців почесної відзнаки не завадила Олександрові Сидоренку написати збірку оповідань, що мають справжні літературні властивості. Ймовірно, видати книжку вдалося саме «Фоззі, музиканту гурту ТНМК», але ж, коли говоримо про видання, нас найперше цікавлять літерки, що знаходяться всередині, чи не так? І ті відчуття, емоції, роздуми й алюзії, які вони викликають. І тут настає той момент, про який Король із «Попелюшки» (у варіанті Шварца) казав: «...і ніякі зв’язки не допоможуть зробити ніжку маленькою, а серце – великим». І можна написати безліч оповідань і кілька романів, мати «зв’язки» і взаємну любов із сотнями «справжніх» письменників, виступати на всіх літературних фестивалях – а в твоїх текстах не буде того, що незіпсований читач назве «життям».

Типологічно ці історії належать якраз до літератури того часу, про який у них оповідається: до постсоціалістичного реалізму кінця двадцятого століття. У них – життя «маленьких людей», жаске своєю спокійною буденною безпросвітністю, чиє щастя наганяє тугу ще певніше, ніж біди. Адже в несприятливих обставинах вони являють принаймні приклад стійкості людини. Блискітки ж їхнього щастя такі дрібні, що безвідмовно вмикають в мозку програму «яке ж людське життя скороминуще й, по суті, безсенсове»...

На прикладі цих оповідань можна порівняти два популярних упродовж останніх двохсот років у реалістичній літературі типи: «маленької людини» і «зайвої людини», які часто накладаються. Але герої баєк Фоззі (довірливий спосіб оповіді – неодмінна складова цих текстів) – аж ніяк не зайві, вони – індивідуальності, на які розпадається пресловута «сіра масса», народ, населення (підозрюю, кожної країни, незалежно від ступеню розвитку). Вони потрібні своїй країні – вона з них складається. А що країні (будь-якій) в особі керівництва і тих, хто бореться за звання «еліти» і право визначати собою її обличчя, ці Мирони, Жень Женічі, Галі і Яші не цікаві, то кому ж цікаве каміння, пісок і вода, із якого складається світ? Види каміння цікаві геологам, маленькі люди – письменникам-гуманістам. І їхнім читачам – тоді, коли автор уміє знайти вдалий кут зору на їхню долю.

Олександр Сидоренко добре відчуває час і обставини, якими зумовлене життя його героїв, і зі спокійною іронією, яку дає справжнє розуміння, описує притаманні тому часу способи виживання. Утім, історії про «маленьких людей» прикметні тим, що епоха в них відіграє роль декорацій. Жень Женіч, один із моїх улюбленців, допився до приватного апокаліпсису, і вирішив змінити своє життя на більш людське – забрав до себе стареньку матір, практично витяг з петлі вагітну дочку, влаштував їй сімейне щастя, і всі зажили великою дружною родиною. «Так что все в результате было хорошо. Жень Женич теперь закладывал редко, по большим праздникам, с законным зятем за хорошим столом». За великим рахунком, ця історія віднайдення провінційного міщанського добробуту могла статись і в ХІХ, і всередині ХХ століття. У Франції, Америці чи Росії, і далі – скрізь (цю метафору з розкладів електричок любили використовувати російські письменники-традиціоналісти, найближчі, здається, в часі і просторі попередники Фоззі-письменника).

Кажуть, кількість сюжетів обмежена. Борхес виділяє лише чотири, Жан Польті у своїй відомій класифікації дещо щедріший – він пропонує 36. У Фоззі їх як мінімум сім (за кількістю оповідань), і всі вони добре відомі в світовій літературі: про знаменитість, яка стала нікому не потрібною; про падшу людину, яка внаслідок потрясіння вирішила змінити життя; про помсту, до якої герой іде все життя; про мрію, на шляху до якої встають безглузді й неподолані перешкоди; про необоротність смерті; про несправджене кохання; про втрачене життя. Всі ці «маленькі трагедії» розіграні чесно, брак письменницького досвіду компенсується чи то добрим знанням матеріалу, чи літературним чуттям, а чи характером, але Фоззі цілком позбавлений менторського тону, поблажливості чи недоречного дидактизму.

«...Лена больше не звонила, мамочка умерла, и смысла в жизни не стало окончательно. Друзья переженились и выгуливали детей под пиво в двухлитровых баклажках, Кастет на автомате ходил на работу, кому-то чего-то говорил, особо не бухал и только шпилил в компьютерные игры». У цій цитаті з оповідання «Кастет, про якого всі забули» – квінтесенція філософії цієї збірки. Сенс життя не завжди проглядає, але жити все одно треба. Ці оповідання густо населені, і крім основних, картину доповнено великою кількістю допоміжних «історій життя», щоб уже напевно. Щоб ви навіч побачили атмосферу, у якій «центром Вселенной являлся базар», а єдиним, найпалкішим бажанням було «свалить отсюда, свалить навсегда». Також дух часу підкреслено примітками перекладача, поданими просто в тексті, що пояснюють незрозумілі слова. Але це не робить збірку пам’ятником тій епосі, оскільки замилування нею автор аж ніяк не демонструє. Вона просто була, і з неї вдалось вирватись. І написати про це. Без пафосу й моралізаторства, сім простих прозорих історій. Деякі вдались дещо затягнутими й нуднуватими, деякі – надто мелодраматичними, але, тим не менше, симпатичними й пронизливими .

Наприкінці Фоззі, розшаркуючись щодо несерйозності цих оповідань – «я называю их «разиками» – бажає посмішок. Він знає, про що каже. Його письменницького дару з надлишком вистачило на те, аби викликати до себе безмірну довіру. Не так і мало, якщо зважити, що Фоззі абсолютно точно є що сказати.

Чесна книжка про «маленьких людей».