Раз ковбой, два ковбой... Пазли для мого покоління..

07.10.2010

Моє покоління не знало пазлів і це, напевне ж, якимось чином позначилось на нашому раціональному мисленні. Натомість пластмасові червоні кіннотники та, передусім, ідеологічно незаангажовані загони вікінгів, піратів, індіанців і ковбоїв сприяли розвитку уяви й сповнювали піонерські душі романтичними мріями, що, у свою чергу, підживлювались Фенімором Купером, Томасом Майн Рідом, Марком Твеном, а також пригодницькими кінострічками й рольовими іграми дворових компаній...
Власне, роки «молодшого й середнього шкільного віку» стали найсвітлішими сторінками біографій мого покоління, яке, — як не прикро це визнавати, — практично не відбулось. Вир політично-економічних трансформацій виявився для нього непереборним катаклізмом, уціліти після зіткнення з яким вдалось лишень одиницям.
За порогом школи на моє покоління чекав не «райдужний світ реалізації планів і здійснення мрій», а підступний та зовсім не романтичний «дикий захід» місцевого розливу, геть не такий, як то уявлялося в дитинстві, попри те, що українські гангстери, контрабандисти, трампи, шерифи, судді і, звичайно ж, ковбої — особливо нічим і не відрізняються від американських, часів колонізації — звісно ж.
Кожна із семи історій, уміщених у книзі Фоззі[1] «Ели воду из-под крана», якраз і розповідає про той особливий період історії України, коли кримінал зрощувався з партійною номенклатурою і осідав при владі «демократичним олігархатом», коли за вкрадений завод давали орден, а за мішок пшениці — строк, коли майоріли малинові піджаки, а їхні власники сприяли розвиткові цвинтарної архітектури, рясно збагачуючи ґрунт кладовищ, і навіть найменший прищ при владі чи в погонах вважав за свій обов’язок ошукати, обікрасти й покарати звичайного громадянина республіки.
Утім, автор найменше переймається суспільними процесами, економікою та політикою, його цікавлять — звичайні люди та їхні мрії, яким ніколи, на жаль, не випаде здійснитись, адже народились вони дещо не в той час і не в тій країні. А можливо, то тільки так здається, адже в кожного ковбоя — своє щастя і своя удача, ніби підсумовує Фоззі наприкінці кожного оповідання.
Та й невідомо що ліпше: запросити «мумій троля» Іллю Лагутенка на день народження й покінчити життя самогубством, а чи вийти заміж за сина «вічного депутата» («Жень Женич»), поховати загиблого в автокатастрофі друга, а чи спостерігати як щодень дружина отруює йому життя («Малый»), — за дивним збігом обставин події розгортаються за принципом «гірше та ще гірше», а відтак герої опиняються перед непростим вибором: кинутись під поїзд («Лучше всех»), на крайній випадок — укласти контракт із агентом прибульців («Кастет, которого забыли»), а чи змиритись і залишитись у цьому лайні з відчуттям гіркоти розчарування («Толян»), адже смерть —примхлива панна — може тебе вчасно з нього і не вихопити вибухівкою («Корабельный раввин») або ДТП («Малый»).
І лишень в одному випадку, розповівши історію мрії, автор не визначився з кінцівкою — і залишив простір для нового дня, нової людини, точніше — людини з новим іменем, і для її нової мрії («Пипетка»).
Зрештою, Фоззі доволі вправний оповідач, я б навіть сказав — «о.генрівського» типу, його образки-пазли з життя мого покоління в «дикі 90-ті» не претендують на епічну повноту й композиційну вишуканість, найголовніше — вони підкуповують своєю безпосередністю і тримають увагу до останньої сторінки. Що зовсім не кепсько для дебюту.