У книзі “Баркароли”, як уже зазначалося, зображений пізніший досвід автора, який працював на риболовецьких суднах радистом. Це час, коли омріяна в “Нарисах бурси” свобода після закінчення училища досягнута і життєвий простір героя-розповідача розширюється до меж чи не всієї планети. Це відчувається вже в першому нарисі “Глобалізація”, назва якого, вочевидь, якнайточніше відображає дух середовища моряків. Останнє цілком нагадує міфічне “вавилонське стовпотворіння” народів. Морський шлях від одного до іншого порту світу – чи то Лімерик, чи Новий Орлеан – мішанина людей і речей звідусюди: “Перехід через Атлантику видавався переходом від сороміцьких гельських пісеньок до давнього доброго негритянського блюзу. Пляшкою ямайського рому зі старовинним англійським матросом на етикетці я забезпечив себе ще в Ірландії. Касету Бі Бі Кінга придбав ще в піратській Болгарії” [5, 6]. Це світ, де “найближчим” земляком українець-розповідач вважає чилійця із пустелі Наска, де спілкуються мішаниною з різних мов і важливо “не правильно сказати, а правильно зрозуміти”, де пароплав з українською назвою “Сурож” та українським екіпажем з капітаном-греком ходить під панамським прапором та є власністю турка, де “кожен зустрічний думатиме про твою країну те саме, що про тебе” [5, 9], бо більше він про Україну нічого не знає.

У цьому ризоморфному (Делез, Гваттарі) просторі немає нічого сталого, постійного, крім, імовірно, морських традицій і греків. Греки, за словами автора-розповідача, – народ, що відрізняється від усієї решти людей у світі, бо “читаючи Гомерів “Список кораблів”, кожен з них знаходить у нім своє місто. Це недосяжно для жодного Мандельштама” [5, 8]. І жоден з інших народів не має права навчати їх мореплавства “принаймні ще дві тисячі років” [5, 11], – злегка іронізує розповідач.
Морський простір неоднорідний і багатоликий. Це і відкрита безлюдна стихія, і відносно замкнений простір корабля, причому як у першому, так і в другому випадку він не сталий, бо, певно, не буває однакових морів чи океанів, як і кораблів. Де-не-де морський простір, як і на суходолі, “густонаселений”: “У протоці Отранто було людно. Тобто – пароплавно. <…>. Коли йдеш до Венеції, Трієста чи Равенни, завжди маєш стільки попутників, що здається, що рухаєшся у каравані, а не в одиночному плаванні. Так само щільно рухаються тобі назустріч судна, що вже завантажили свої трюми в Італії і розвозять по всенькому світу труби, прокат, автомобілі, футболістів, манекенниць та інший крам” [5, 22].

Дім моряка, його прихисток у довгих рейсах та безмежжі моря – пароплав, як досі з поваги до традицій називають судна навіть з ядерними реакторами. Це “свій” простір, який має особливі стосунки з капітаном і командою. В А. Санченка цей простір персоніфікований. Зокрема старенький теплохід “Сурож” здатний відчувати провину та виручати улюбленого капітана зі скрути, розуміти ситуацію на морі чи в порту і чинити відповідно до йому одному відомої логіки. Бо, врешті, “коли вже не залишається жодних надій, моряки зазвичай сподіваються лише на судно. На те, що воно не зрадить та витримає все” [5, 49].

Однією з властивостей простору судна в морі є його здатність зміщувати осі координат, коли вертикаль і горизонталь втрачають свою сухопутну сталість, бо корабель робить “такий крен, коли вже однаково, по підлозі чи по стіні тобі далі бігти, бо крен – 45 градусів” [5, 93].
Судно не єдиний “свій” простір, оскільки в кожного моряка в душі є суходіл, з якого він пішов у плавання. Для українців, які повертаються з довгого океанського рейсу (нарис “Біла кішка, чорний кіт”), цей простір починається з моменту проходу Босфору, бо коли “береги розбігаються в напрямках Грузії та Болгарії, кожен чорноморський моряк думає: “Ну от і вдома” [5, 88]. Адже для нього “Чорне море – це вже рідний дім. І кожна зустрічна хвиля видається тобі давньою знайомою” [5, 88]. А рибні порти, куди звідусюди приходять кораблі, подеколи, як каже автор-розповідач, нагадують Шанхай, коли сейнерів настільки багато, що за ними не видно забортової води.

Точкою, в якій сходяться “усі широти і меридіани”, автор називає дошку пошани у відділі кадрів із фотографіями найкращих капітанів та старших механіків. Саме там зустрічаються моряки, які давно не бачилися: “Зустрінуться, погомонять … і знову гайда на сто років, один на північ, інший на південь…” [5, 57].

Та простір портового міста для моряка – це й інтимний простір, місце зустрічі з коханою жінкою. Цей мотив рефреном звучить у всій книзі. Часто він оприявнюється завдяки часовим та просторовим маркерам, що закономірно, адже саме ці величини визначають для моряка координати зустрічей-прощань із сім’єю. (Наприклад: “Україна? Ніхто навіть не знав, де це. Та я знав. Там – де ти. За вісім годин звідціля. І цього було досить. <…>. Час спливав, вечоріло, а в тебе – світало” [5, 18] або: “Виявляється, в цю задушливу тропічну ніч я став чиїмось татом.
До дому залишалось ще сто сімдесят три такі ночі.
Ні, вже сто сімдесят дві” [5, 217]).

Герой-розповідач, радист за фахом, власноруч приймає радіограми, які приходять на судно. У цьому сенсі він є сполучною ланкою, через яку під час довгого рейсу моряк спілкується зі світом. У “Баркаролах” знаходимо чимало цікавих моментів, які створюють портрет цієї професії та зображають особливості комунікації судна з суходолом. Принцип роботи радіоапаратури, за словами автора, – “працює – не чіпай!” [5, 82], тож навіть коли радист у далекому рейсі найнесподіванішим чином тимчасово налаштує апаратуру, щоб успішно дійти до ремонтників, виявиться, що “головне гасло моряків” – “Тимчасове – найбільш постійне!” [5, 82], і немає значення, в який спосіб воно працює.

У нарисі “Композитор Морзе (de EWVW)” автор розповідає про будні роботи радиста, коли з чотирьох необхідних фахівців на борту лише двоє, і вони змушені “поділити добу навпіл”, причому начальнику дістається день, а героєві-розповідачеві – ніч: “Ми поділили наявний час на шість місяців світла і шість місяців темряви, неначе якісь ескімоси. І усе насичене суєтою денне суднове життя дісталося Начальникові, а мені – спокій і самотність впродовж усієї вахти” [5, 194]. Півроку на траулері у нічних тропіках посеред Індійського океану – на роздуми, зокрема про плин часу та метаморфози простору: про щодобове народження нового дня; про кінофільм родом з дитинства, в якому “каштани ще не відцвіли”; про те, що в морському просторі рухаються не тільки кораблі, а й материки і що кабелеукладач у Гібралтарській протоці має зупинити дрейф материків, тож “Європу-втікачку таки припнуть до Африки телефонним дротом” [5, 210]; про те, що радисти – останні послідовники давніх часів, бо досі “друкують твори Британського Адміралтейства на сувоях, а не на сторінках та в зошитах” [5, 211]; про те, що моряки чи не останні люди на Землі, які вміють спілкуватися і жити без телевізора, які читають новини з місячним запізненням, але строго по числах, які нікуди не поспішають, бо за шестимісячний рейс “навіть мовчун встигне розказати про себе все” [5, 199].

Інша справа – річковий флот, увагу якому А. Санченко також приділяє у “Баркаролах”. Зіставляючи морський та річковий флот, автор зосереджує увагу на різних особливостях сприйняття та реалізації часопростору. Коли моряк напевно знає лише початковий і кінцевий пункти своєї подорожі, до мети якої ведуть різні шляхи, і всі вони правильні, “якщо судно подолало шлях із точки А в точку Б у потрібний час і без суттєвих втрат” [5, 130], а до плину часу моряк має особливий сентимент, то на річці шлях єдиний, і щоб зорієнтуватися у часі та просторі, достатньо глянути на берег та ідентифікувати “сфотографовані” в пам’яті картинки чи побачити номер буя. Відтак на річці час і простір втрачають актуальність: “Було це вже тиждень тому. Чи місяць тому? Чи годину тому?”, і “майже нема різниці, де саме те трапилось” [5, 128]. Автор підсумовує: “Річка – це незмінний на всі часи канон”. Натомість “море – це джаз” [5, 131], це “плинне, непостійне й одноманітне”, і “що тут “сфотографуєш”, навіщо? За що зачепитися оку? Де ж ті буї? Де береги?” [5, 130]. Очевидно, саме через плинність і непостійність моря воно вимагає від моряка більшої концентрації, зосередженості на часових і просторових маркерах. Звідси, зокрема, і особлива увага до морських карт, адже “кожне судно возить із собою у штурманському столі весь Світовий океан” [5, 291], бо досконало вивчити море не можна. Річкові ж карти достатньо добре “зазубрити” в мореходці, а потім раз-другий пройтися судном по річці, щоб знати їх до найменших дрібниць.
Насамкінець – деякі зауваги щодо особливостей оповіді у “Баркаролах”. Найпосутнішими її ознаками, на нашу думку, є, по-перше, спроба автора поєднати в оповіді мистецтво слова і музики, про що свідчать назви усієї книги (баркарола – “пісня на воді”) і окремих її частин, які мають пісенні підназви, а той чи інший пісенний мотив фоном проглядає крізь усю оповідь; по-друге, яскравою особливістю оповіді є авторські автокоментарі, через які проступає образ розповідача, більше залюбленого в роботу таки на морі, а не на річфлоті. Автор демонструє причини, через які йому подобається писати оповідання, а не вахтовий журнал: “Вахтовий журнал розгортається вздовж непохитної лінії часу, як давньоруський літопис. Навіть, якщо нічого не відбулося, в ньому заведено писати “нічого не відбулося”, або “сигналів нема”, або “стоїмо в попередній позиції” та інші “порожні роки”. А от авторові оповіданнячок вільно перескочити на три тижні вперед та ще й перенестися з Херсона одразу до Поті. А самому трохи посивіти, розкабаніти й порозумнішати заднім розумом” [5, 73]. Вахтовий журнал – це канон; словами Санченка, це – річка. Оповідання – море можливостей, гра пам’яті й фантазії.

Ще одним проявом автокоментування є постійна апеляція автора до своїх попередників – письменників-мариністів. А. Санченко згадує Г. Мелвілла, Б. Житкова, М. Трублаїні, В. Конецького та ін. Та лейтмотивом у загалом дуже оптимістичних роздумах письменника є несподівано жорстке Конрадове “Зроби це або помри”. Море не любить слабкодухих. Тому, попри легкість і ненав’язливість, іронічність та дотепно-ігрову умовність оповіді, із творів А. Санченка, як і його попередників, проступають образи сильних духом чоловіків, здатних на ризик та самопожертву.
Аналізовані збірки А. Санченка – не просто намагання “олітературити” власний досвід. Це спроба створити художній образ часу і місця, які найбільше впливають на формування людської особистості, системи її цінностей, світобачення та світовідчування. Саме тому час і місце у А. Санченка одухотворені, вони “будують” людину, і вони ж залишаються в її пам’яті свідченням про пережите. Це дає авторові – колишньому морякові підстави стверджувати: “Я напевне знаю, що більше ніколи не буду таким молодим і щасливим. І я не знаю, це ми обираємо собі пароплави, чи це вони нас собі обирають” [5, 100].

Твори А. Санченка – самобутнє за тематикою та стилем явище. Вони свідчать про потужний творчий потенціал автора. А читацька рецепція творчості автора переконує, що мариністична тематика в сучасній українській літературі (літературі морської держави!) затребувана та зустрічає схвальний відгук читачів.

Література
1. Бережний О. Пісня венеційських гондольєрів [Електронний ресурс] / О. Бережний. – Режим доступу : http://gak.com.ua/review/2439
2. Возняк Т. Феномен міста / Тарас Возняк. – Л. : Б-ка журналу “Ї”, 2009. – 334 с.
3. Дігай Т. Дактиль Гомера, або час мандрувати, бейбо [Електронний ресурс] / Т. Дігай. – Режим доступу : http://gak.com.ua/creatives/1/9261
4. Мельник Т. Маски та маскування: рецензія на книгу Антона Санченка “Баркароли” [Електронний ресурс] / Т. Мельник. – Режим доступу : http://gak.com.ua/creatives/1/10243/
5. Санченко А. Баркароли : оповідання / Антон Санченко. – К. : Факт, 2008. – 368 с.
6. Санченко А. Нариси бурси : оповідання / Антон Санченко. – К. : Вид-во “Електрокнига”, 2010. – 300 с.
7. Санченко А. Нариси бурси : оповідання : рецензії в пресі [Електронний ресурс] / Антон Санченко. – Режим доступу : http://avtura.com.ua/book/4/reviews/

ЧАСОВІ ТА ПРОСТОРОВІ МАРКЕРИ У ЗБІРКАХ ОПОВІДАНЬ А. САНЧЕНКА “БАРКАРОЛИ” ТА “НАРИСИ БУРСИ” ч.2.