Важкий час — час можливостей.

 
Важкий час — час можливостей
Книжки за жанрами

Всі книжки (1529)

Колонка

Проект з "Родимками" Іри Цілик - дещо інакший. Це була настільки вдала Ірина книжка (а ми знаємо, що говоримо, - не інтуітивно, а за статистикою), що нам було дуже шкода, що вона розійшлася в такій малій кількості друкованих примірників, більшість читачів надали перевагу скачуванню умовно безкоштовної електронної версії, не переймаючись запропонованою післяплатою. Авторам не звикати. Але кількість і тривалість цих скачувань навіть після того, як книжку припинили рекламувати в мережі, примушували нас шукати іншого продовження цій історії.

Новий проект реалізовуватиме освітні програми у сфері літератури, книжкової справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.

Отож, в нашому випадку кожен двадцятий захотів скачані електрони матеріалізувати в паперовій версії. Оце і є „рекламна користь” від вільного розповсюдження інформації (піратів), щоправда, непряму рекламу не так вже й легко, а пряму шкоду теж неможливо порахувати, бо значна частина тих, хто скачував, просто не отримала б доступу до паперової книжки, навіть якщо дуже хотіла б: книжка була на полицях переважно київських книгарень та мережі книгарень «Є».

Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Рецензія

25.05.2017

Рецензія на книжку:
Санченко Антон. Земля Георгія : повісті

Важкий час — час можливостей

Пам’ятаєте, як у складні 1990-ті нас втішали надіями, що невдовзі все зміниться у кращий бік, бо ж усі успішні країни проходили період становлення? Варто лише зачекати якихось 5—6 років. Здавалося, що це надзвичайно тривалий період, але ж після 2000-го ми всі будемо успішними і заможними. Тоді неможливо було уявити, що і через два десятиліття віз старих нерозв’язаних проблем скрипітиме і далі.

Самі ж 1990-ті виявилися серйозною школою не тільки виживання, а й зростання для багатьох співвітчизників. Бо не всі у відчаї хапалися за спиртне і наркотики. Торік я писав в «УК» про окремі заробітки, якими був змушений займатися у студентські роки. Але студентові все-таки простіше, він лише ступав на поріг самостійного життя, і досвід інколи екстремальних заробітків для нього не був зайвим.

Значно складніше переосмислювали новітні процеси і шукали себе в нових реаліях люди з усталеним соціальним статусом: учителі, лікарі, інженери, кандидати і доктори наук. Не кожен міг у 40—50-річному віці переступити через своє «я» й на ринку торгувати всіляким непотребом. Діставали невиплати зарплат, інфляція, рекет.

І ось останнім часом дедалі частіше натрапляю на позитивні відгуки щодо ролі 1990-х у нашому житті. Ідеться не те щоб про реабілітацію того періоду чи ностальгію за ним, а скоріше про час можливостей. Тоді справді з’являлися можливості. Просто не всі це розуміли. Майбутнє уявлялося туманним, і люди воліли одразу хапатися за нехитрі радощі життя. Але знаходилося й чимало неофітів, що поставали в нових іпостасях, вивищувалися серед інших.

Нині про 1990-ті можна прочитати у творах сучасних українських письменників. Зокрема в романі Павла Вольвача «Сни неофіта». У той неоднозначний час герой твору Павло торгував автозапчастинами в рідному Запоріжжі, стикався з місцевим криміналітетом, працював журналістом в обласній телекомпанії й займався, здавалося б, нікому не потрібною і безперспективною справою — писав вірші. І йдеться про людину не юнацького віку.

Автор зазначає: «Журналістської освіти в редакції, крім Ковалика, здається, немає ні в кого. У Павла взагалі нема диплома, але то окрема історія. Четвертий рік він навчається журналістики заочно, повторюючи університетські шляхи молодшого років на п’ять Москаля й решти, ще молодших».

Спочатку Павло шукав заступництва серед місцевих літературних авторитетів, проте невдовзі зрозумів, що переріс майстрів пера рідного краю. Його шлях лежав на Київ, бо ж тільки там міг реалізувати себе. Вибір був непростий: у столиці поета ніхто не чекав, гостро поставали питання роботи і житла. Утім, людина проривалася, не нарікаючи на труднощі, оточення, важкий час. На київській презентації роману автор не заперечував, що в особі головного героя використав і автобіографічні елементи. Сам Павло Вольвач у 1990-х знаходить чимало позитиву.

1990-ті є і в книжці «Земля Георгія» Антона Санченка. Її герой — досвідчений мореплавець, радист, що стикався з труднощами заробітку напередодні розпаду СРСР і в перші роки незалежності. Знову ж таки, автобіографічна основа, розповідь без нарікань, переважно з гумором: «Я дивуюся, як до середини дев’яностих ми не розтягли Херсон повністю, по болту заводу Петровського, поки верхи із залученням бандюків чубилися один з одним, кому ж мають належати ці заводи, газети й пароплави. Мабуть, болтів Петровського за радянські часи встигли виточити досить багато, якщо ціле покоління нетверезих роботяг вижило за їхній рахунок».

Навіть в очевидно негативному — дерибані Чорноморського морського пароплавства — був позитив: «Більшість тих арештованих суден ЧМП, як виявилося, переходило від судноплавства зовсім не до злих греків та італійців, які були тільки підставними особами, а до своїх же ділків. Найбільш сентиментальні з них навіть вносили в заповіт умову брати на роботу лише українські екіпажі, хай навіть самі вже переселилися до Монако.

Прості моряки від того тільки виграли. Бо завжди можна покинути того судновласника, що платить мало, й піти до того, що платить більше, зокрема іноземця. І через якихось п’ять років плавсклад уже отримував цілком пристойні європейські зарплати, хай менші за грецькі, але більші за турецькі й болгарські. Це не була безвихідь часів СРСР, коли шлях нагору був одним-єдиним і всі штовхалися на ньому ліктями, бо судноплавна компанія була одна».

У романі згадано стихійні біржі в Україні, куди звозили вироблену продукцію для реалізації перекупникам, зокрема й гуртом за кордон. Кавунова біржа під Херсоном, шоколадна — в Ялті, рибна — у Керчі, а на трасі під Білою Церквою продавали автомобільні шини. Автор закликає: «Панове письменники, негайно припиніть лаяти отих ницих торгівців, які за три-чотири роки зробили те, чого від радянської влади ви не дочекалися за 70: одягнули й нагодували свою країну».

Риси 1990-х простежуються і в наш непростий час. Добре, якби позитиви тих років — уміння вижити, підприємливість, мобільність в освоєнні нових справ — переважили негативні тенденції, коли зарплати не встигають за стрімким зростанням цін, піднімає голову криміналітет, а тисячі зубожілих людей впадають у відчай.

Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ
для «Урядового кур’єра»

Віктор ЦВІЛІХОВСЬКИЙ

(Джерело: Урядовий кур'єр)

Реклама
Rambler's Top100