ВІДКРИТИЙ УРОК СЕМІОТИКИ.

 
ВІДКРИТИЙ УРОК СЕМІОТИКИ
Книжки за жанрами

Всі книжки (1432)

Колонка

Проект з "Родимками" Іри Цілик - дещо інакший. Це була настільки вдала Ірина книжка (а ми знаємо, що говоримо, - не інтуітивно, а за статистикою), що нам було дуже шкода, що вона розійшлася в такій малій кількості друкованих примірників, більшість читачів надали перевагу скачуванню умовно безкоштовної електронної версії, не переймаючись запропонованою післяплатою. Авторам не звикати. Але кількість і тривалість цих скачувань навіть після того, як книжку припинили рекламувати в мережі, примушували нас шукати іншого продовження цій історії.

Новий проект реалізовуватиме освітні програми у сфері літератури, книжкової справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.

Отож, в нашому випадку кожен двадцятий захотів скачані електрони матеріалізувати в паперовій версії. Оце і є „рекламна користь” від вільного розповсюдження інформації (піратів), щоправда, непряму рекламу не так вже й легко, а пряму шкоду теж неможливо порахувати, бо значна частина тих, хто скачував, просто не отримала б доступу до паперової книжки, навіть якщо дуже хотіла б: книжка була на полицях переважно київських книгарень та мережі книгарень «Є».

Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Рецензія

04.07.2017

Рецензія на книжку:
Івченко Владислав. Третій фронт : роман

Хоча в українській скарбничці й зберігається безсмертна «Енеїда» Котляревського, алегорій у нашій літературі (майже) немає. У новітньому письменстві пригадуються одиниці: «Мальва Ланда» Юрія Винничука (2000), «Людинець пана Бога» Василя Кожелянка (2001), «Хліб із хрящами» Михайла Бриниха (2012). Торік додалося дві прикметні книжки: «Чигиринський сотник» Леоніда Кононовича та «Третій фронт» Владислава Івченка.
Алегорії зазвичай вживають у вигляді коктейлів; діючу речовину розчиняють у якомусь екстрактивному жанрі: у травелозі («Енеїда», «Мандри Гуллівера»), у лицарському екшені (Кононович), в анекдоті (Кожелянко), у галюциногенному сні (Винничук) ба навіть у треші (Бриних). Через цей камуфляж алегоричні твори тяжко надаються до препарації, й рецензенти здебільшого німіють. Навіть коли маємо до діла з алегорією в чистому вигляді, як-от «Третій фронт» (К.: Темпора), де автор «матеріалізує» війну символів. І від цієї прозорості, хоч як дивно, ще складніше осягнути терапевтичний ефект книжки. А він — простіший простого; це проносний засіб. «Коли болить живіт — треба до туалету. Без введення їжі ми можемо жити місяць. Без виведення — не протягнемо й тижня. Коли болить душа, треба йти до сповіді. Ми накопичуємо всередині безліч огидного», — ніби спеціально під цей випадок завважує знавець соціосанітарних процедур Дмитро Корчинський (Сяючий шлях. — К.: Самміт-Книга, 2016). Відтак і рецензійні реакції на «Третій фронт» відповідні: «Не те щоб сподобалось, але сильно накрило» (Нове Чтиво, 24.10.2016).
Отже, експозиція відкритого уроку семіотики від Владислава Івченка така: через хронічне отруєння української масової свідомості чужорідними образами утворився символічний закреп. І висновок: якщо не попуститися — воювати не зможеш. Тож негайно потрібен «третій фронт, фронт захисту душі країни».
Дійові особи Івченкової історії — чудовиська — еґреґори колективної пам’яті. Цілком слушно вважаючи, що вони «як радіація, непомітно вбивають тебе», автор вдається до унаочнення смертоносної дії цих ідейно-енергетичних згустків — переносить із тонкого світу у реально-тривимірний пострадянські ідеологеми. І всі ті «гастелло», «матросови», «валякотік» iз «павлікморозовим», «штірліц» і «жуков», «стаханов», «пєльмєшкі» і «водочка» — аж до «беркутні» — чинять так, як завжди поводилися в Україні натхненні ними євразійські зайди — красногвардійці та різні інші лєнінци-путінци.
В суті справи «Третій фронт» — це іконографічна традиція, ілюстрація до апокаліпсису, намагання уявити злі абстракції. Словом, втілений кошмар. А на те у польської знавиці алегорійних механізмів Ольги Токарчук є свій рецепт: «Давній спосіб проти сонних кошмарів такий: треба вголос переповісти сон над відкритим унітазом, а тоді спустити воду» (Веди свій плуг понад кістками мертвих. — Л.: Урбіно, 2011). Нехай і так, але поставмося до цього серйозно. Написане Івченком — не вимисел, а чистісінька правда. Як не були вимислом химери Босха — а лишень візуалізованими уявленнями масової свідомості.
Алегорійна поверхня блискуча, засліплює. Ось і прониклива назагал рецензентка Тетяна Трофименко попалася: «Із відтворенням життєвої правди, що йому так добре вдалося в романі «2014», письменник, здається, зав’язав, повернувшись до старої доброї практики: стьоб і вигадка» (Новинарня, 17.10.2016). Стьоб виникає зі спостереження за життєвою правдою, а вигадка взагалі неможлива без реальних «будматеріалів» (навіть у Босха). Літературознавець Павло Михед значить: «Твір І.Котляревського, і світ, що постав з його сторінок, був найбільш адекватним реальному не в сенсі його об’єктивного відтворення, а в сенсі вираження ставлення до нього, яке виявилося близьким і упізнаваним» (Гоголь & Ґоґоль. — К.: Хроніка 2000, 2009). Так само і «Третій фронт» — це не розгуляна фантазія і навіть не фентезі, як пише Г.Улюра в «ЛітАкценті» (Івченків твір взагалі-то є антиготикою, тобто запереченням фентезі). «Третій фронт» — то є справжнісінький магічний реалізм, якщо взорувати на замітку нинішнього французького філософа П’єра Бурдьє: «Коли замислитися, то здатність за допомогою слів змусити речі траплятися, влада слів приписувати і впорядковувати — абсолютно магічна... Символічна влада, влада створювати дане, формулюючи його, влада діяти на світ, діючи на ре­презентацію світу» (Рефлексивна соціологія. — К.: Медуза, 2015).
Бурдьє пише про «символічне насильство» та його «соціальні наслідки». Й Івченко — про те ж. Але хто читає філософів? Розумні літерати ніколи не цуралися ролі популяризаторів високого знання. Дехто навіть зажив на цьому світової слави, як-от Пауло Коєльйо чи Ден Браун. Не кажу вже про цілий спецназ відомих письменників-фантастів, завдяки яким філософські абстракції адаптовано для масового споживання. Владислав Івченко вчинив саме за рецептом НФ — розчинив неймовірне у побутових деталях. Його добра журналістська пам’ять виплела із безлічі не пов’язаних між собою спогадів химерний — і переконливий — узор.
Більше за те: всі його «вигадки», коли їх по­шкрябяти ерудицією, виявляються бувальщинами. От, приміром, викликання позитивного чудовиська для боротьби зі зловорожим — Людини борщу: масове готування-частування цією сакральною стравою. Аж ось у книжці Мішеля Терещенка надибуємо спогад із 1906 року про те, як після пожежі на одному з підприємств «для піднесення громадянського духу я навіть наказав приготувати гігантську каструлю борщу, щоб нагодувати ним усіх, хто забажає. Цей борщ згадуватимуть і сто років потому» (Перший олігарх: Михайло Іванович Терещенко. — К.: Ніка-Центр, 2013).
Зрештою, чи аж так багато «вигадки» в Івченковому твердженні, що «значну частину єпископів московської церкви замінили на біороботів, щоб краще виконували накази з Москви»? І вже геть нічого неймовірного немає у відтворенні суті російської внутрішньої політики: «Часто людей арештовували лише за купівлю продуктів, які могли бути використані для приготування борщу».
«Символічним насиллям можна досягти того ж, що і поліцейським насиллям, але ефективніше», — пише П.Бурдьє і показує, як накинуті образи накладаються одне на одне, маскують одне одного, цементуються і стають «тим більш нездоланними, чим більш неявними вони є... З усіх форм «прихованого переконування» найбільш невблаганною є та, що здійснюється всього-на-всього порядком речей». А порядок встановлює мова, — і далі по колу: «Лінґвістичний ринок є системою відносин символічного примусу».
Розірвати мовно-образний ланцюг треба за будь-яку ціну, заради виживання. У «Третьому фронті» бачимо двох чудовиськ, згадування яких може здійняти височезну хвилю поміж освічених російськомовних громадян України (якби вони, звісно, читали українську літературу): «бродський» і «булгаков». Не думаю, що В.Івченко вважає прототипів нікчемними; радше, навпаки — талановито-впливовими. Але що перетворює їх на «чудовиськ»? Відповідь має Р.Бурдьє: «Я критикую не культуру, а соціальні використання культури як капіталу й інструменту символічного домінування».
Високий ступінь залежності українців від російської культури — річ відома. Проте вона різна: є справді висока, світового мірила; є майстерно-низько-інстинктна, що чудово надається на зваблення пересічного «совка». А є майже геніальна, та скроєна за лекалами «русского міра»: «видатним взірцем пропаґандистської літератури» називає Оксана Забужко Булгаковські «Дні Турбіних» (І знов я влізаю в танк... — К.: Комора, 2016). «Ловушка здесь в том, — пояснює американська дослідниця міфологічної психології Клариса Пінкола Естес, — что вы стараетесь цепляться за хорошее и не замечать плохого. Ошибка. Из этого никогда ничего не выходит... Угодить под власть комплекса — все равно, что оказаться в темном ящике... Зависимость — это обезумевшая Баба-Яга, которая ест заблудившихся детей или оставляет их у двери палача» (Бегущая с волками. — К.: Софія, 2002).
За нинішніх українських реалій ідолопоклонство перед сусідньою культурою вже не так помилка, як самогубство. Д.Корчинський пише про небезпеку російського тезаурусу: «Коли ми навіть лише вживаємо термінологію, яка тут усталилася, ми прирікаємо себе бути внизу». А погляд знизу завжди згубний, як про те каже нобеліант Орхан Памук: «А может, катастрофа — это видеть превосходство других и стараться быть на них похожими?» (Белая крепость // Иностранная литература. 2004, №3).
Аби нейтралізувати «психологічну інфляцію» (К.П.Естес) під час війни, у «Третьому фронті» запропоновано інтернувати усю російську культуру, насамперед кіно — «заборонити показ, заблокувати можливості перегляду онлайн. Україна не мусить підгодовувати вороже чудовисько». З точки зору політичної реальності — це, звичайно, утопія; публіцистична гіпербола. А от що не викликає сумнівів, так це прогностика кремлівських дій: «Хочуть запровадити кримінальну відповідальність за паплюження пам’яті не тільки історичних осіб, а й літературних та кінематографічних персонажів».
Зрештою, згадаймо ще раз справді велику людину Терещенка, який до «вєлікой октябрьской» зробив чимало і для російської, і для української культури. Коли 1921 року стало ясно, що більшовики таки перемогли — бо зробили ставку на найтемніші ментальні первні московитів, — він повністю припинив розмовляти російською навіть з дітьми і ніколи не згадував про своє минуле: їх він убезпечував від зарази, а із себе вичавлював «русскій мір».
Попри декорації російсько-української війни «Тре­тій фронт» не так навіть антикремлівський, як антибанківський твір: «Я був готовий до проблем із боку чудовиськ, але якось забув, що одне з найбільших чудовиськ — наш державний апарат». Монстрам московської пропаганди дають відсіч не лише українські химери напівфольклорного походження, а й новітні мутанти, як-от ця парочка, народжена незалежністю: «Мертвосуд хоч вислуховує, а потім виносить вирок, і може помилувати. А Ментожер лише вбиває. Тільки бачить, одразу вбиває... Сама поява Ментожера викликана гнівом і ненавистю, які відчувають українські громадяни до міліцейського міністерства та його продажних чиновників». Ну здолали вони москалів, і що далі? Диктатура українського Лінча? І хто в тому винний, коли двадцять п’ять років поспіль на Банковій розколупували скриньку Пандорри?
І весь цей час на печерських пагорбах нічого не робили, аби продукувати вітчизняних еґреґорів масової свідомості — не виконували першу заповідь будь-якої серйозної державності. «Що ми знаємо бодай про Другу світову віну в контексті власної історії? Заледве чотири імені? Бандера, Шухевич, Теліга, Ольжич? А з чужої? Від «маршала побєди Жукова» до Гастелло, Зої Космодем’янської і Олександра Матросова — сотні, тисячі імен! Ми і тепер чуємо і знаємо про якого-небудь Гіркіна більше, аніж про наших героїв», — це вже не Владислав Івченко, а Борис Гуменюк. Його «Блокпост» (К.: Академія, 2016) — цілком реалістичний, натуралістичний навіть напівщоденник. Але й тут бачимо постійні виходи на позиції «третього фронту»: «Давид» мужньо став на битву з кацапським голіафом. А коли наприкінці листопада після пострілу з САУ його не стало, то лише для того, щоб він на небі продовжував свою справу — побиття кацапів».
Симптоматичний збіг, свідчення актуального перегріву. Здавалося б, важко не побачити-відчути. Та алегорія справді сліпить, навіть критиків, як-от Ганну Улюру, що дійшла подиву гідних висновків від «Третього фронту»: «Книжка вражаюче несвоєчасна... Сміючись, попрощатися зі своїм минулим — не така вже погана ідея. Сміючись, прощатись із чужим теперішнім... ну, не знаю» (Літ­Акцент, 10.01.2017).
Часу «не знати» немає. Якщо, звичайно, не збираєшся і далі жити у злагоді з «русскім міром».

Костянтин Родик

(Джерело: Україна молода)

Реклама
Rambler's Top100