Американця Чарльза Буковскі (1920—1994) переклали у нас лише зараз. Але прочитали його раніше — початком 2000–х, коли росіяни швидко видали чи не всю прозу цього письменника. Відтоді Буковскі став індульгенцією як для російських, так і для українських «нових» літераторів — індульгенцією матюкатися у своїх творах навсібіч.

Утім, як зазвичай, запозичили тільки форму. І відтепер уживане у тексті слово «х...й» стало маніфестом причетності автора–неофіта до світових літературних вершків: мовляв, «як у Буковскі». Здається, американський письменник передбачав таке анекдотичне прочитання своїх творів, бо заповів лишити на могилі коротку епітафію: «Не намагайтесь».

Міф про Буковскі–матюкальника постав із легковажної руки сучасних російських перекладачів. Ілля Стронговський, що відтворив «Поштамт» українською, пише: «У тогочасній Америці fuck на кожному кроці не вживали» (ЛітАкцент, 15.01.2009). Ті, хто з американської літератури читали не сам–одного Буковскі, визнають правду і за іншим висновком нашого перекладача: «російський» Буковскі — це, радше, переспіви, бо природа лайки в американській літературі й традиції помітно інша, аніж у письменстві та суспільстві російських. А отже, «російські переклади адекватні російським реаліям». Навіщо було росіянам аж так «по–тамбовському» заземлити американця — тема окремої розмови. Але те, що адекватність оригіналу для них не закон, коли йдеться про потреби загадкової російської душі, — не дивина (згадати бодай виразно українофобський «переклад» роману британки Марини Левицької «Краткая история тракторов по–украински» — Москва: Эксмо, 2006).

Стихія Чарльза Буковскі — гра. Ані він сам, ні його персонажі не говорять матюками, а з хитро–невинною усмішкою використовують їх, аби «розмалювати» сірий будень і так само знефарблений сенс буття. Простий, як балалаєчний акорд, набір класичної російської лайки тут не помічний. І Стронговський це добре втямив, увівши табу на сусідські матюки, натомість бавлячись — за лекалами самого Буковскі — у словесний конструктор. Так з’явилися словечка: вигранець, довбограник, дрантогуз, кунка, пичодайка, файдолитися та інші милі вербальні брязкальця.

Умовно кажучи, жаргон Буковскі — це не тюремний шансон із чітким маркуванням «свій—чужий», а рок із його лексичним абсурдом здорового глузду. Власне, і шансон, і рок можна заярликувати, яко «брудний реалізм» — так класифікують прозу Буковскі. Проте літературна традиція, котра призвела до появи феномена під назвою «Буковскі», виразно викорінюється з творчості Еміля Золя, якого літературознавці іменують більш толерантно — натуралістом. Далі серед прямих попередників Буковскі — Джек Лондон: «Поштамт» — це своєрідна реінкарнація «Мартіна Ідена». Водночас і Еміль Золя, і Джек Лондон — це етапи становлення жанру, відомого як виробничий роман, що вповні оформився 50 років тому в книжках американця Артура Гейлі «Аеропорт», «Готель», «Лікарня».

Популярність виробничого роману ґрунтується на автентичності письменницького досвіду. Це не журналістське розслідування, коли автор лише опитує причетних до своєї теми осіб та експертів і шукає фактів по бібліотеках. Автор виробничого роману проживає — буквально — сюжет свого твору. Буковскі, наприклад, 11 років працював на звичайнісінькій пошті, і то спочатку як другосортний працівник — підмінював «тимчасовця». Отже, «Поштамт» — це лише зовні fiction, а по суті — non–fiction, література факту. Дуже точно, сам того не відаючи, описав процес народження виробничого роману Сергій Жадан: «Про справжнє життя вичитати в книжках було неможливо — справжнє життя було поруч і його треба було проживати» (Сергій Жадан. Біг Мак?. — К.: Критика, 2006).

Утім виробничий роман — це не мемуари. Це — як і будь–яка справжня література — філософія буття. «Поштамт» і досі читають у Сполучених Штатах, бо це переконливе втілення абстракції на ім’я «американська мрія»: чорнороб стає зіркою. Причому для Буковскі (як і для американців узагалі) акцент у цій формулі лягає на з’єднувальну ланку «стає»: self–made–man — це результат культивованої протестантською традицією сили волі. Але наш читач, здається, сприймає і Буковскі, і «американську мрію» крізь призму казки про Попелюшку: навіщо 11 років гарувати на сортуванні листів та журналів, коли принц знайде тебе сам. Чимало таких читачів (цілком імовірно — під впливом Буковскі) подалися в літератори. Їх навіть тепер так і називають: сучасні українські письменники. Чарльз Буковскі про таку «творчість» якось написав: «Проникнуться симпатией к певцу было очень трудно. Он слишком громко пел о несчастной любви» (Чарльз Буковски. Юг без признаков севера: Истории загубленной жизни. — Санкт–Петербург: Азбука–классика, 2001).

А ще він заповів: «Не намагайтесь».

Замріяний «матюкальник».