Епіграф: «Мені пощастило взяти ще один вихідний, і після подвійної зміни я притискався до Джойсової дупці... і солодко спав». Це цитата з роману Чарльза Буковскі «Поштамт» (1971) у перекладі Іллі Стронґовського (стронґовський). І якщо ви подумали, що головний персонаж цього твору працівник поштамту Генрі Чінаскі спав із покійним на той час видатним письменником Джеймсом Джойсом, то ви глибоко помилилися – це перекладач стронґовський у такий спосіб утворив присвійний прикметник від жіночого імені Джойс :).

Переклад стронґовського, як можна судити із відгуків у мережі, належить до тих текстів, про які говорять або добре, або нічого. А даремно – переклад вартий того, аби про нього говорити і це, сподіваюся, зроблять фахові перекладачі, знайомі з текстом оригіналу. Утім, і без тексту оригіналу переклад вражає :).

Власне, найадекватнішою думкою щодо перекладацьких досягнень стронґовського я б назвала твердження про те, що «Поштамт» перекладено «мовою 60-річної старушенції-філологині», якби, звісно, старушенція філологиня взялася за текст, головною темою якого є буденне життя працівника лос-анджелеського поштамту, а саме – виснажлива робота, й…не начальство і співробітники, випадкові сексуальні стосунки, гра на перегонах та пиятика, пиятика, пиятика. Особисто я, описуючи це життя простого поштаря Генрі Чінаскі – alte ego самого письменника, котрий одинадцять років провів на державній службі, не можу втриматися від матюків :).

Стронґовський, критикуючи російські переклади Буковскі, зауважує, що в оригіналі роману «Поштамт» слово fuck зустрічається п’ять разів, тоді як північні сусіди вставили його еквіваленти в текст роману аж у 200 випадках!

Власне, саме боротьба проти такого знущання над текстом письменника і покликала до життя український переклад, який називають «абсолютно цнотливим», а експерименти стронґовського – «милими вербальними брязкальцями», як от: вигранець, довбограник, дрантогуз, кунка, пичодайка, файдолитися та інші. Образ старушенції філологині потроху тьмяніє у вашій уяві? :)

Завдяки зусиллям перекладача, котрий вишукував зразки питомої національної лайки, аби уникнути огидних російських матюків, персонажі та оповідач у тексті українського «Поштамту» говорять… ну дещо не так, як, здавалось би, мають говорити представники досить середнього прошарку малооплачуваних поштових робітників. Бо говорять вони ніби персонажі Нечуя Левицького у його творах на селянську тематику. Або радше члени харківської «Просвіти», котрі гарячково намагаються перекласти подумки з російської і водночас цієї ж російської у мовленні уникнути.

А проте без російського варіанту часом важко і втямити, про що взагалі править перекладач – члени харківської «Просвіти» також дуже люблять уживати «справжні українські» слова не зовсім доречно, а також ввернути часом галицький діалектизм (один мій добрий друг, котрого я страшенно люблю і поважаю, говорить суржиком із домінуванням російських слів, а наприкінці кожного речення вставляє «йдеться» – і завжди готовий вступити в гарячі дебати за темою «українська мова як квінтесенція національної гідності»).

Так само у перекладі стронґовського подибуємо слівця «хлоп», «ніц», «файно», «прецінь», «малисьми», «абись», «виходок» тощо, але цілком спорадично, поряд із літературними варіантами і навіть (ганьба!) цілком москальськими «титьками»! Вочевидь, у такий спосіб перекладач намагався створити справжній західноукраїнський колорит у лос-анджелеському поштовому відділку. З цією метою він навіть убрав персонажа Буковскі у кептар (гуцульський верхній хутряний одяг без рукавів), котрий, проте, після звірки з російським варіантом виявився просто «кепкой»…

У цілому лос-анджелеські поштарі, як і харківські просвітяни, згідно зі стронґовським, спілкуються надзвичайно вишукано. Їм переважно не сумно, а журно, не хочеться, а багнеться, вони не ходять, а простують, не скучають, а тужать, роблять щось не навпаки, а навспак, не запитують одне в одного «ти куди?», а лише «куди шлях тримаєш?» (с. 31), не розуміють, а дають тямки (с. 25), кидаються не кавалком бруду, а плахою брудоти (с. 100) тощо. При всій своїй куртуазності вони досить недбало ставляться до роботи, хоча один зі старших працівників і попереджує Чінаскі, що «колись це тебе схопить, схопить тебе просто сюди!» («до тебя дойдет»). Утім, із персонажем цього не трапляється навіть коли він отримує «геть прийнятний» («не очень плохой») маршрут. Образ Чінаскі автор протиставляє образові старанного працівника Джи Джи, котрий згорів на роботі, «а ще виявився певною мірою кавалком лайна» (с. 52).

І, безумовно, вони не трахаються чи, боронь Боже чогось гіршого, а лише шпокаються, файдоляться, злигаються та ходять гопки (іноді навіть із будь чим, що має прутень). Певна річ, не можна й думати про те, щоб такі багаті на смислові обертони вирази можна було замінити короткими російськими… Як і прекрасні словесні іграшки «щоб тобі булька з носа вискочила», «бодай би жаба ногу відчавила», «сто чортів мені в бебехи», «як серпом по барабольках», «куку на муню» і навіть «триста чортів у дупу тій герані!».

Думаю, члени харківської «Просвіти» померли б від заздрощів, якби на їх зборах з’явився такий собі хлоп у кептарі, звернувшись до когось із старушенцій філологинь: «Гей ти, дзюрко! Хочеш мого патика собі в кунку, нє? Цього тобі треба, пичодайко?» (с. 118) або: «Чи не хочеш бути шпокнутою великим прутнем?» (с. 195) :).

Не згадуємо тут навіть про суто мовленнєві помилки на кшталт кличної форми «малюку» замість «малюче», «то нема чого пошту було палити», «мався я вийти за куснем хліба», творення присвійних прикметників, обдруківки та багато іншого.

Назагал мертвотворена Стронґовським мова перекладу цілковито витісняє на задній план самого Буковскі. І щонайгірше – вона однаково не заімпонує членам харківської «Просвіти», бо для цього треба було б прибрати з тексту американського нонконформіста не лише матюки, а й бухло, секс та інші ганебні речі, що шкодять національно патріотичному вихованню молоді. Що ж до самої молоді, то певна її частина, здається, справді у захваті від екзотичних, жаба б їх убрикнула, мовних зворотів стронґовського. Вочевидь ці юнаки і дівчата, як і сам перекладач, лише нещодавно дізналися, що в українській мові часів Нечуя є такеееее… Можливо, вони й самі почнуть вживати питомо українські вирази замість матюків? :)

Решті шанувальників творчості Чарльза Буковскі, боюся, доведеться почекати на переклади Жадана... Хоча це й жахливо непатріотично :).

«Поштамт» від Стронґовського: куку на муню, або наша відповідь москалям.