|
31.10.2017
Рецензія на книжку:
Іваніцька Тетяна. Паперові крила : Поезії
Так трапилося, що збірку авторки випала честь читати безпосередньо перед виданням. Часу обирати затишні місця для смакування поезії, як я зазвичай роблю, не було. Тому, як тільки з мільйонів стрімів мережевого потоку, з далекого, затишного Бучача, прийшли ці вірші, немов світанкове тепле проміння через густий, потойбічний туман, я одразу ж прийнявся їх читати.
Кращого місця, аніж хаотичний, всепоглинаючий, запилюжений базар Каїру годі і шукати. Адже її рядки – це панацея від іншої, гіршої сторони людського життя; це усміхнена, кокетлива, безтурботна молодість; це глибини мотивації та внутрішньої сили; це щирий, очищаючий катарсис; це любов, що, як виноград – солодка, терпка, а інколи і зі зламаними кістками, але завжди з непорушною вірою.
Але це зовсім не означає, що Іваніцьку варто читати лише у перенаселених містах Африки чи десь на кшталт цього. Її вірші - граційна, поетична естетика. Вони спонукають мандрувати, горіти, кохати, рухатись, падати, вставати і йти далі, врешті решт – жити!
Адже, хіба не про це ми забуваємо у метушливому повсякденні?
Хіба не для цього потрібна поезія?
Віталій Третяк
(Джерело:
Паперові крила)
|
