Думаючи про Чарльза Буковскі, відчуваєш, що звичні слова – банальні й фальшиві.

Думаючи про нього, шукаєш нових правдивих форм, щоби сказати те, що давно хотів.

Думаючи про нього, нав’язливо крутиш на язиці кілька спогадів та вражень. Наприклад, таких:

Будь-який колекціонер або, простіше, збирач (якщо говорити, приміром, про маленьких дітей, які збирають наклейки чи ще якісь фантики, або інших фанатиків-«філателістів» металобрухту й міді), показуючи з гордістю свою колекцію, обов’язково в яскравих деталях розповість, за яких обставин він вирвав із пазурів конкурентів той чи інший особливо цінний експонат. Думаю, щось подібне відчуває читач, вдячний ось цьому письменнику за незабутні години й дні приємного спілкування за посередництва літер.

І кожен із читачів, за бажання, звісно, міг би розповісти власну історію колекціонування читацьких досвідів, на кшталт «Мій ХХХ», де ххх – ім’я улюбленого письменника. Зрозуміло, що така придибенція нагадала б чиюсь сповідь, скажімо, на зібраннях «Клубу анонімних читачів».

Починалось би все, як годиться, зі спогадів про першу зустріч:

Вірші Буковскі (далі подекуди Ч.Б.) потрапили мені на очі десь у віці 13 чи 14 років. То були сіро-бліді ксерокопії з «Иностранной литературы» (№ 5, 2000), дбайливо склеєні у книжечку аркуші. На берегах сторінок розташувались репринти примітивістських малюнків самого Буковскі. Вони нагадували гротескні «наскельні» зображення на поверхнях парт, парканів та дверцят брудних вбиралень – дивні чоловічки сиділи в барах, п’яними засинали на лавках, ганялись за оголеними жінками, або просто лукаво посміхались.

Потім я часто повертався до них – віршів без рим, що сприймались як історії, записані коротким

Пізніше був тритомник його поезій та прози в російських перекладах (Истории обыкновенного безумия; Юг без признаков севера; Самая красивая женщина в городе. – СПб.: Азбука-классика, 2001), які давали яскраве враження про одночасне співіснування різноманіття та приємно впізнаваної, стильної й стильової одноманітності Ч.Б. Вдало про проблеми російських перекладацьких вправлянь свого часу написав Сергій Жадан у короткій післямові до власних перекладів Ч.Б. (Секвоєві сади ближнього пекла// Жадан С. Марадона. – Харків: Фоліо, 2007): «Російський мат прикрашає, в цьому вся проблема перекладів на російську».

Зрозуміло, що на звичному «багатоматному» фоні російських перекладів «Поштамт» (Post Office) Ч.Б. у перекладі стронговського здається абсолютно цнотливим. І не тільки пересічним читачам, а й непересічним поборникам російської мови та культури, які навіть присвятили цьому особливе псевдонаукове послання «нєкой» Н. Макєєвой, членькині Спілки письменників Росії, оприлюднене на порталі evrazia.info в контексті звістки про появу «Поштамту» в українському перекладі: «Украинский язык <…> архаичен, по нему можно изучать историю. И именно поэтому на него ни в коем случае нельзя переводить современную, тем более – западную литературу». На цьому перервемо одкровення й шовіністські екзорцизми з вигнання злого українського духу. Натомість звернемося до самого роману, що, як зазначає анотація, є першою (нарешті!) «ґрунтовною публікацією Ч.Б. в українському перекладі».

«Поштамт» – до щему щира розповідь про своє життя, розказана-записана Генрі Чінаскі, одвічним літературним alter ego Ч.Б. Як завше, його герої роблять те саме, що і він сам, як і його мальовані чорти й химерні маленькі люди.

Генрі виконує нудотну й каторжну роботу на пошті, розбиваючи місто на маршрути, розносячи тонни листівок та листів, телеграм та журналів, гарних та поганих новин (про заборгованість, приміром) у будь-яку погоду, за будь-яких обставин, проклинаючи адресатів та своє начальство. Ввечері він напивається й засинає у п’яних і випадкових обіймах незнайомих жінок. А потім буде новий ранок, і він піде на роботу й пакуватиме стоси рекламних листівок, цілодобово не полишаючи робочого місця, лиш перекидаючись короткими репліками з тими, хто поряд, економлячи слова й сили при розмові з читачем.

Генрі Чінаскі, сторінка за сторінкою, скринька за скринькою (особлива дяка видавництву за оформлення книги, де кожен новий розділ оформлено як нову поштову скриньку), відправляє свої послання до запитання, до переосмислення читачем.

Епізоди книги сприймаються як закінчені мініатюри, де влучний останній абзац ставить крапку, ніби печатку на дописаному листі.

Внутрішня свобода Генрі не знає меж та кордонів. Прогулянка фіксованими й систематизованими міськими маршрутами поряд з ним, тягар його мішка з листами, сприймаються як ланці, накинуті суспільством на невільну від народження людину. Його виграші, шалені гроші й здатність передбачити коня-фаворита на іподромі, де він має можливість контролювати й прогнозувати життя та фортуну, ніщо інше, як помста власному минулому («Тривалий я шлях пройшов від хлопчака на бійнях, який перетнув країну із залізничною шляховою бригадою, який працював на фабриці собачих сухих кормів, який спав на паркових лавах, який працював на копійчаних роботах у дюжині міст по всій країні»), ніщо інше, як виклик буденності з її «американською мрією», фальшем, брехнею, лукавством та щоденними небезпеками («Безпечно? Безпечно у в’язниці. Три квадратні метри, без орендної плати, без вигод, без податку на прибуток, без аліментів. Без зборів за номерний знак. Без дорожніх штрафів. Без покарань за водіння в нетверезому стані. Без програшів на перегонах. Безкоштовна медицина. Товаришування з тими, хто має спільні інтереси. Церква. Голубі. Безкоштовний похорон»). Небезпека, що криється в речах, які обмежують тебе і твою внутрішню свободу.

У житті Генрі Чінаскі-Чарльза Буковскі залишаються три речі, про які говорить у своїй розповіді про Ч.Б. Софія Андрухович (Не примушуйте людину бути поштовим клерком// Четвер, проект № 21, «Антидепресанти», 2004): «Буковський хотів пити, писати і любити жінок. І всі ці речі він робив геніально, що доводить важливу річ: якщо людина діє за власною волею, а не з примусу, все, за що вона б не бралася, вдається їй якнайкраще». Думаю, що йдеться скоріше не про бажання й «хотіння» робити саме це, а про потяг і любов до цих речей, що дають і відчуття присутності в реальності, і відчування життя. Святу й п’яну любов, яку всотав кожен його текст, його неповторний гумор та влучне висловлювання, прирівняне до афоризму, його натуралізм та бруд, його алкоголь, курви, перегони й написані та невідправлені листи, яких хтось чекає. Можливо, й дотепер…

Думаючи про Чарльза Буковскі, згадую обставини, за яких писав ці сторінки та читав його літери.

Думаючи про нього, повертаюсь спогадами до тонкої саморобної книжечки ксероксів, де на останній сторінці була його історія, розказана коротким рядком, «Главный лгун, славный бегун». То був верлібр про гурт хлопців, які випивали та травили байки. Один з них, Луї, розповідав, як одного разу був з жінкою і в двері стукав її чоловік. Луї голяса, без трусів, без сорочки, без черевиків, без усього, виліз у вікно та злазив з другого поверху по трубі. Він все-таки зірвався і потягнув ногу. Дошкандибав до машини і вшився звідти:

«- Луи, приятель, да ты легко отделался! –// засмеялись ребята.// а на мой взгляд, Луи не мог завести// машину, потому что ключи-то// остались в брюках.// я понимал, что могу разоблачить его,// но к чему?// в очередной раз мне рассказали// дурацкую байку, покуда я раздумывал//над своей.»

Відтоді я сам часто переповідаю цей вірш як байку. Відтоді знаю, що обов’язково потрібно давати слово іншим, необхідно вислуховувати їхні сповіді в «Клубі анонімних читачів», одночасно вигадуючи власні.

Думаючи про Ч.Б., бачу сотні ч/б короткометражок, тому що яскраві кольори ріжуть очі і похмільно крутиться голова.

Думаючи про нього, уявляю, що кошмари ночі, то лише алкогольні примари й демони, які живуть всередині кожного.

Думаючи про Чарльза Буковскі, розумію, що є сотні живих і мертвих, визнаних і невизнаних класиків та культових письменників. Проте лише одиниці є ланкою між минулим і майбутнім, між поколіннями та традиціями, між особистими ангелами й демонами. І лише кількох з них читач може ніжно назвати «старим», або просто сказати про нього – «мій Бук».

Думаючи про Бука, або «Клуб анонімних читачів».