Не знаю, чи дуже сперечалися про книжку Чарлза Буковскі «Поштамт» в Америці, але вихід його українського перекладу спричинив довге і бурхливе обговорення. Правда, переважно в літературних колах. Неоднозначну реакцію викликав не сам твір, а те, як молодий поет і перекладач із Житомира стронґовський (він же Ілля Стронговський) витлумачив його українською мовою. Поволі обговорення перетворилося на доволі некрасиве цькування стронґовського і тотальне знущання. Тобто показало ще раз, як далеко ще українській інтеліґенції до стандартів адекватности й толерантности.

Попри це, таки треба визнати, що переклад стронґовського дуже дивакуватий, місцями й дикуватий. Дехто з критиків ставив під сумнів саму механіку перекладу: мовляв, стронґовський до ладу не знає англійської, а перекладає чи то тупо за словником, чи з російського перекладу. Втім, серйозний розгляд таких тверджень потребує деяких, сказати б, дослідницьких зусиль. Наразі залишимо це питання в спокої, а точніше, на совісті самого перекладача.

Найбільше запитань викликає лексична стратегія українського «Поштамту». Американський листоноша ходить у кептарі, слово «ніц» повсюдно вживано на правах недбало-сленґового, і можна навести ще десятки не надто доречних у цьому контексті висловів на зразок «гепа», «то є», «льотра», котрі перетворюють текст на путівник українськими діялектами й маловідомими лайками. Власне орієнтацію на західний варіянт української мови зрозуміти можна, багато в чому вона виправдана, – проблема, однак, у тому, що на позначення елементарних речей перекладач із-поміж різноманітних слів – і то не лише суто західних – дібрав найменш уживані або вживані переважно в інакшому контексті: приміром, чудове й соковите слово «злигатися» виглядає якось дивно в цій і так штучній фразі: «Ти один із тих начитаних вражих синів, що злигаються, де тільки можна». Доволі брутальна і спрощена розмовна міська мова, якою писав Буковскі, виглядає в українському варіянті дещо інакше.

Словом, вийшов не зовсім переклад, а радше мовний експеримент письменника стронґовського на базі «Поштамту». Під цим кутом зору книжка видається вже значно виправданішою, а помилки й недоладності (і не лише «діялектного» характеру – можна згадати й тавтологічні надуживання, наприклад, на слово «мав» можна натрапити на одній сторінці разів із десять чи й більше) виглядають менш кричущими. Тоді такий експеримент навіть виглядає цікавим – накласти лаконічну невеселу іронію Буковскі на всіляку марґінальну, забуту, перекручену і вигадану, химерно поєднану українську лексику, така собі майже «Енеїда». Тобто слабка ланка книжки – мова – виявляється її ж досягненням. Щоправда, досягненням на любителя. Та як показує книгопродаж, любителі знаходяться.

Попри всю свою альтернативність, переклад стронґовського дає непогане уявлення про самий текст Буковскі, принаймні наскільки про це можна судити зі знайомства з іншою його прозою та поезією. Доведеться повторитися: «Поштамт» – для любителів Буковскі, переважно для тих, кому вже близька його поетика. У рамках невибагливого сюжету про те, як листоноша-шалопай п’є, працює, кидає працю, грає на іподромі, заводить стосунки з жінками тощо, а потім вирішує написати про це роман, розгортається типовий стримано-скептичний, але в чомусь і замилований гімн безвихідній буденності, маленькому і звичайному життю. Написаний, як завжди, дуже стильно й індивідуально, але так само як завжди – одноманітно й не без занудства. Принаймні, як на мене, ці прикрі риси притаманні письму Буковскі набагато більшою мірою, ніж, приміром, текстам нечужого йому старшого колеґи Мілера.

Чарльз Буковскі Поштамт.