|
04.06.2018
Рецензія на книжку:
Тисовська Наталя. Київські канікули : Роман
Зовсім нещодавно вийшла друком нова книжка Наталії Тисовської, відомої, насамперед, завдяки своїм перекладам фантастичної саги Джорджа Мартіна. Менш знана вона як автор детективів із дивною і характерною мішанкою – інтелектуальною містикою. Аналізуючи глибини української ідентичності, порівнюючи далекі часи українського національного опору під час війни і сучасні читачу події, змішуючи індіаністику та україністику, творчість Наталії, безумовно, є надзвичайно цікавим явищем у сучасній українській літературі. Ось і нова книжка – «Київські канікули» – розповідає про події, які знаходяться за лаштунками сучасної нам українсько-російської війни, описує переселенців, волонтерів, солдатів у звільненні… І описує це все словами американської дослідниці, яка вивчає жіноцтво у Другій світовій війні. Для цього героїня приїжджає до Києва й несподівано не просто дізнається про українську розвідницю з УПА, але і сама мимоволі стає учасницею справжньої шпигунської історії.
Хтось іще неодмінно напише розгорнутий відгук на цю книжку, підкреслить її динамічність, дотепність і достовірність. Хтось порівняє її з «Вогником далеко в степу». Але тут я можу тільки побіжно порадити її до прочитання й зосередитися на іншому.
Книжка Тисовської «Київські канікули» має двох оповідачів. Власне – Наталію, яка починає розповідь і знайомить читача з американкою, і саму Дженні – яка опиняється у вирі подій, часто не розуміючи, що відбувається довкола неї. Наталія пише: «Але пишу я все з голосу Дженні, майже її власними словами». І ось, коли на початку книжки ці двоє оповідачів чітко розмежовані, то що далі читаєш – то більше Наталія «проростає» в Дженні. Власне, йдеться не лише про такі дрібниці як пропагування здорового способу життя чи традиційні здивування російській мові в Києві, але і про темперамент, лексику, поведінку… Ті, хто читав попередні книжки Наталі, не можуть не відзначити схожість ліричного героя у більшості з них із Дженні.
Так харизматична американка, новий образ для сучасної літератури, що презентує шанс безстороннього погляду на нашу дійсність, – зникає. А замість неї з’являється миле, дотепне, але таке знайоме обличчя автора – Наталії Тисовської.
І таке поглинання автором свого героя – не поодинокий випадок. <...> Цей перелік я можу продовжувати, здається, до безкінечності. Але і цього досить, щоб сформулювати головну ідею мого послання: вбийте автора.
Дорогі автори, вишукане самогубство вашого его дозволить вашому ж герою розкритися по-справжньому. Оживить його. Обріжте ниточки, за які ви смикаєте підлітка у потрібному напрямку, не змушуйте дитину говорити вашими словами – вона має свій чудовий молодий голос. Цссс… Я наслухаю…
Володимир Чернишенко
(Джерело:
Літакцент)
|
