ПОЛІТИЧНИЙ СМІХ.

 
ПОЛІТИЧНИЙ СМІХ
Книжки за жанрами

Всі книжки (1529)

Колонка

Проект з "Родимками" Іри Цілик - дещо інакший. Це була настільки вдала Ірина книжка (а ми знаємо, що говоримо, - не інтуітивно, а за статистикою), що нам було дуже шкода, що вона розійшлася в такій малій кількості друкованих примірників, більшість читачів надали перевагу скачуванню умовно безкоштовної електронної версії, не переймаючись запропонованою післяплатою. Авторам не звикати. Але кількість і тривалість цих скачувань навіть після того, як книжку припинили рекламувати в мережі, примушували нас шукати іншого продовження цій історії.

Новий проект реалізовуватиме освітні програми у сфері літератури, книжкової справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.

Отож, в нашому випадку кожен двадцятий захотів скачані електрони матеріалізувати в паперовій версії. Оце і є „рекламна користь” від вільного розповсюдження інформації (піратів), щоправда, непряму рекламу не так вже й легко, а пряму шкоду теж неможливо порахувати, бо значна частина тих, хто скачував, просто не отримала б доступу до паперової книжки, навіть якщо дуже хотіла б: книжка була на полицях переважно київських книгарень та мережі книгарень «Є».

Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Рецензія

29.04.2019

Рецензія на книжку:
Крим Анатолій. Украинская каб(б)ала : роман

Звісно, ознаки політичної хронології є й тут. Саме тоді інформаційну поверхню знову затягнуло шумовинням газових угод із Росією. Відтак — «без еды, без работы, развлечений, семьи и даже, не дай бог! — без водки жизнь возможна, без газа — нет!». Знаходимо тут і низку упізнаваних персон, наприклад, «штатного ассенизатора» Зінку-дискотеку — Зінаїду Германівну Герінґ, яка «закончила разведшколу и по заданию Центра внедрилась на вражескую радиостанцию разлагать ее изнутри».

Як мусив читач сприймати весь той карнавал? Мабуть, як анекдот седативної дії. Бо від сторінки до сторінки подибуємо поради анестезіолога: «Ты не думай пока, тебе врачи запретили много думать... Ты выпей, Миша, выпей! Умом Россию не понять!.. Трезвость сестра пессимизма! Отчего люди пьют? Да потому что после выпивки жизнь наполняется радостным смыслом!». Не думаю, що Анатолій Крим виконував спецзавдання із навіювання. Це, радше, діагностика, вивчення народу за методикою «Мертвих душ».

А ситуація «Мертвих душ» — то екзистенційний глухий кут, де «уму нерастяжимо до костей мозга» (А.Крим). У тому глухому куті може бути цілком комфортно — усім персонажам Гоголевого роману; згодом — переважній більшості «радянських людей»; тепер-от — значній частині українського електорату. Тут панує своя культура — нескінченна ротація осміяних побутових сенсів: «Крокодил» і «Перець», Тарапунька і Штепсель, Вєрка Сердючка і «95-й квартал».

Вишукувати насолоду у зґвалтуванні під «пєсні о главном» — назагал, релігійна практика. Її рятує лишень домінанта емпатії, милосердя-співчування. Емпатійний гумор творить вабливий ностальгійний серпанок, і тоді маємо, наприклад, один із кращих романів Андрія Куркова «Сады господина Мичурина» (Х.: Фоліо; Москва: АСТ, 2002). Зрештою, не тільки цей твір: чи не всі головні персонажі А.Куркова — ті самі біблійні блудні сини, яким наперед вибачають все, — навіть перед поверненням, навіть тоді, коли вони й повертатися не збираються.

Утім, Андрій Курков — не політтехнолог, а реєстратор, такий собі імпресіоніст-соціолог від літератури. Співчутливо живописуючи «совкову» ментальність, що тепер точніше означується як «русскій мір», він мимоволі прозирає таке, що пригадаєш Нострадамуса: «Академика Голобородько командируют на дрейфующий остров и прибудут они через две недели, спрыгнув с парашютами с самолета, на котором летчик Чкалов будет совершать беспосадочный перелет в Америку».

На відміну від А.Куркова А.Крим не розтає перед видом заблудлих овець, бачить, що «человеческие «бабуины» быстро размножаются. Как станет их половина населения, так и хана государству!». Також ніби про наше найсьогодніше сьогодні, але написано п’ять років тому — в романі-анекдоті «Украинская каб(б)ала» (Канів: Склянка часу, 2014), де Анатолій Крим далі заглиблюється у соціальну антропологію.

Якщо у «Садах пана Мічуріна» та у «Трубі» спільна і стилістика, і семантика («восхищаюсь историей для общего развития... описываю события, мысли всякие регистрирую»), то тут уже сцену щільно заставлено провокативною конкретикою: «Печерский районный суд и группа независимых наблюдателей из числа воспитанников спортинтернатов... От следователей прокуратуры потребуется максимум фантазии и хладнокровной убежденности» — і тощо, тощо.

Проте це не весела розмальовка новинних стрічок. А.Криму муляє не так політичний пейзаж, як причина виникнення сучасних українських перверсій. І цю причину він шукає саме там, де вона завжди і всюди ховається — на символічному рівні. Тож фабула роману обертається навколо одного з головних українських Знаків — навколо Шевченка. Мовляв, у нашій ментальності він досі позиціонований неправильно; «многократным повторением имени впаян в литературу», через що важко розгледіти справжню суть.

А поверхневими зблисками залюбки користуються всілякі небезпечні кон’юнктурники, як-от члени Спілки художників, малюючи картини «Шевченко в кабине комбайна», «Шевченко лакомится конфетами фабрики «Рошен» і подібне. На цьому ґрунті «с невероятной быстротой расплодились тараканы, которые научились ораторствовать и даже плакать» — корисні для Росії та її п’ятоїколони в Україні профпатріоти.

За Кримовою «історією» Тарас Григорович «воскресає» і намагається стати членом нинішньої Спілки письменників, де стикається з прозоро закамуфльованими персонажами: «Любовь Горгоновна... Лариса Полубарская, магистр Центра нетрадиционной эстетики... Дамы из Спилки литераторов, на лицах которых перламутром сверкали скрытые пороки». Ця лінія ріднить «Каб(б)алу...» з Винничуковою «Мальвою Ландою» (2003) — хіба в А.Крима місце зверхньої іронії посідає нетолерантний сарказм. Та обидва літерати однаково безжально знущаються зі ще одного пострадянського символу — Спілки письменників.

Не стверджуватиму, що Анатолій Крим писав «Українську каб(б)алу» з метою підважити сучасну йому міфологію, а не задля розваги. Утім, це те саме питання, що не дає спокою літературознавцям: чи Котляревський тільки розважався своєю «Енеїдою»? Цілком згоден із поглядом на такі ситуації в Альбера Камю: «Символ завжди перевершує того, хто з нього користається, і примушує його насправді сказати більше, ніж він того б хотів» (Вибрані твори у трьох томах. Том 3. — Х.: Фоліо, 1997).

Роман А.Крима вийшов на початку 2014-го у маленькому видавництві, а вже наприкінці того ж року його випускає найбільше — «Клуб сімейного дозвілля», утричі вищим накладом. Між цими перевиданням на прилавки лягає геть несподівана книжка: Іван Семесюк, «Щоденник україножера» (К.: Люта справа). На другій сторінці — її гасло: «Десакралізація або смерть!». Як замислитися, — зовсім не анекдотичне мотто. Жорстоке, невблаганне, невідворотне.

Іван Семесюк писав цей текст від весни 2013-го. Отже, можна зробити межову позначку: під кінець Януковичевого правління в літературі почалася сміхова деконструкція радянських символів.

* Статтю «Політичний сміх-2» читайте у завтрашньому випуску «УМ».

Костянтин РОДИК

(Джерело: Україна молода)

Реклама
Rambler's Top100