На поклик предків – з любов’ю і болем.

04.12.2020

Історія – найдивніша із наук. То її «пишуть переможці», то перетворюють на ідеологічне знаряддя, то взагалі прагнуть відсунути на маргінес. Але для письменника вона була і залишається невичерпним джерелом тем, ідей та сюжетів. Ще Дюма-батько ніби жартома зауважив, що реальна історична подія для нього – наче кохана жінка, яка за сприятливих умов неодмінно народить чудову дитину. Тобто, цікавий і якісний художній твір.

Але є ще інша історія – жива, яка часто різниться з офіційними документами та усталеними формулювання-ми. Спогади, розповіді, письмові та усні мемуари – те, без чого неможливо різнобічно вивчити минуле. І письменникові опрацьовувати такий матеріал ще цікавіше, адже тут в його роботу додається дослідницький, майже детективний елемент. Та й писати можна, вдало переплітаючи жанри – так, що й одразу збагнути важко, що маємо у висліді – документалістику, есеїстику чи белетристику. Але в цьому, як кажуть, і вся родзинка – адже читачі чи не найбільше потребують вірогідності. Себто, правди, як би патетично це слово зараз не звучало.

Саме так, на межі жанрів і написала молода й талановита письменниця Тетяна Іваніцька свій роман «Мій дідусь був польським переселенцем», який здобув одну з найпрестижніших в Україні літературних відзнак – IV премію в номінації «Проза» конкурсу видавництва «Смолоскип».

У творі переплітаються дві сюжетні лінії – сучасна й історична. Перша – жива, позначена елементами репортажності, оповідь від першої особи про пошуки родинного первня – територіального й духовного. Тут чітко проглядається відгомін жанру роуд муві, де тривають мандрівки і спілкування з яскравими й упізнаваними персонажами на території нашої країни і сусідньої Польщі. Друга складова твору – «сюжет в сюжеті» – цілком художня розповідь про примусове переселення українців Надсяння, осмислена і виписана на прикладі конкретної родини Копалецьких. Загалом роман сприймається як дуже цілісний, експресивний і, я би сказав, кінематографічний твір – із розряду тих, які зараз є популярними в європейських літературах.

Я не хочу бути спойлером у цій короткій передмові, лише зазначу, що найбільше вразило мене як читача. Це дві емоції, якими просякнуте кожне слово, ба, кожна літера – любов і біль. А це і є ознакою талановитості, як говорив колись Григір Тютюнник. Окремі сцени виписані настільки глибоко і чуттєво, що навіть у мене, чоловіка з непростим бекґраундом, зволожувались очі. Постійно «іти на поклик предків», читаючи їхні містичні знаки, надіслані з інших світів – таке близьке для мене відчуття!

І ще зверну увагу на сміливість авторки, яка тут безумовно має місце. Адже теми пацифікації, перебігу операції «Вісла», волинського конфлікту та інших українсько-польських непорозумінь і протистоянь недалекоглядні політики (а з ними – і не надто совісні історики) намагаються відсунути й завуалювати як «незручні». Але коли центром цього світу є людина-особистість і її доля, на це зважати не варто. Так і вчинила Тетяна Іваніцька, і ми маємо тепер це хороше видання, яке безперечно знайде свого вдумливого і вдячного читача.

Тож щиро зичу і книзі, й авторці високого лету і нових висот!