Двотисячники – так називається наймолодше покоління вже зреалізованиих українських поетів. Походження цієї назви вельми прозоре – творче становлення покоління припадає на двотисячні роки. Так пишуть у передмові до «Антології поезії двотисячників «Дві тонни» її упорядники. Натомість директор видавництва «Смолоскип» Ростислав Семків у післямові до видання сумує з приводу виходу у світ цієї «оригінальної поетичної субстанції України». Бо, за його словами, більшість люду, котрий заселяє її сторінки, не залишиться у літературі надовго.

Спробуємо коротко охарактеризувати це видання і його ваговиків зокрема. Та щойно відкривши антологію на першому поетові можна лише отримати підтвердження словам автора післямови. Артем Антонюк, зрештою як і усі решта невідомих широкому загалові сумських авторів (Лілія Лисенко, Софія Сітало) справляють прикре враження випадковості та панібратства чи земляцтва з одним із упорядників антології. Окрім землячків впадає у вічі незреалізованість окремих авторів. Таке враження, що Анна Малігон, Тетяна Савченко, Олена Степаненко, Вікторія Черняхівська були притягнуті просто за вуха. Стали, так би мовити, наповнювальною масою. Адже одним і критеріїв підбору авторів був ваговий рівень у чисто фізичному розуміння цього слова. Вражає також необізнаність упорядників із літературною дійсністю. Бо ж антологія запрезентована саме як монопольне видання поезії покоління двотисячників. Натомість маємо ряд авторів узагалі не відзначених у літературі ніяким чином, тоді як багато лауреатів «Гранослова» чи того ж «Смолоскипа», котрі зреалізовувались у цей самий час, не увійшли у дане видання. Тут можна приводити багато прикладів. Лілія Демидюк (м.Львів), Олена Гаран (м.Полтава), Наталя Пасічник (Чернівці-Тернопіль-Львів), Ніна Кур’ята (Одеса-Київ), Павло Щириця (Київ), Надія Каленіченко (Полтава-Київ), Вочевидь упорядників цікавила суто зовнішня сторона літпроцесу. Бо ж заглибитись і відшукати авторів, котрі самодостатні і зреалізовані у тих же двотисячних роках, забракло кебети і часу.

Ще однією помітною прикрістю видання стала непредставницькість молодої львівської поезії. Єдиним автором зі Львова виявилась Гриця Ерде. Так ніби не існує у Львові молодих поетів двотисячників Остапа Сливинського, Ніни Галан, Петра Гниди, згадуваної уже Л.Демидюк тощо.

Взагалі «найкраща поезія», котру упорядники (О.Романенко, Б.Горобчук) включили у своє видання, виявилась зовсім не найкращою. Більше того, сама антологія уже заслужила на необ’єктивність і непредставницькість. А знаменитий літературний критик Євген Баран відверто назвав дане видання двома тоннами макулатури.

Очевидна мертвість словоблудств Коробчука, деяких текстів Горобчука, кволість Коржа. Натомість відчутна свіжість поезії Сергія Осоки, Олега Романенка, Олени Пашук, Олега Коцарева, Дмитра Лазуткіна. Відчутна серйозність і значимість поезій Катерини Калитко. До ніші середнячків я б відніс Катерину Бабкіну, Світлану Богдан, Тетяну Винник, Миколу Леоновича, Олесю Мамчич, Юлю Стахівську, Галину Ткачук, поезію Ушкалова. Артему Захарченку закраще таки писати прозу, стронговському – критикувати.

Але загалом же це добре, що такі видання з’являються в Україні. Але ще краще буде, коли реєстр їх значно розшириться і покращиться, з’являться нові, альтернативні, антології молодої поезії покоління 2000. Більш об’єктивні, повніші і справді наповнені найкращою поетичною субстанцією молодої української літератури.

Дві тонни макулатури.