Гадаю, читачеві цікаво буде довідатися про бачення історії Львова двома молодими авторами, яких я б назвала людьми-індиго за їхню незалежність, незаангажованість і ту шляхетну безкомпромісність, яка, здавалося б, уже зникла в нашому суспільстві…

На світі існує повно міст, які не стали героями романів. Слова, з яких тчуть полотно прози чи серпанок поезії, в тому не винні. Слова не мають нічого спільного з кон’юнктурою, політичною чи ринковою. Вони не винні, як коні Коцюбинського. Уявімо собі вселенський чи просто всеукраїнський конкурс для письменників під патронатом влади – написати роман про якесь місто, наприклад, про Львів. Це й буде політична кон’юнктура. Або написати роман, який продаватимуть разом із путівниками та сувенірними наклейками на холодильник. Тоді це буде ринкова кон’юнктура. Але я нізащо не повірю, ніби Львову потрібен роман про нього в такому політично-комерційному форматі. Львів – самодостатній. Існує Львів Івана Франка. Пам’ятаю, як колись я була зачарована магією «Для домашнього огнища». Існує окремий Львів Богдана-Ігора Антонича, Львів Романа Іваничука та Віктора Неборака, Тараса Мигаля і Златослави Каменкович, Станіслава Лема і Владислава Лозинського... Якщо я когось не назвала, нехай не ображається – це не огляд літератури про Львів. Що ж тоді, спитаєте ви?

Мене цікавить передусім, як можна написати про Львів ще, щоб написане стало не ілюстрацією до цього чудового міста, а його органічною частиною. Львів змінюється, і так само змінюється бачення міста. Всеохопний роман про Львів – чи, врешті, це можливо? Про Львів написати можуть чужинець і львів’янин, чоловік чи жінка, старший чи молодший автор, українець чи француз. Для цього потрібно відчути саме місто, його вулиці й площі, наповнені людьми. Враження вкупі з історичним чуттям, як, наприклад, у Гайнріха Бьолля в повісті «Потяг точно за розкладом». Щось таке.

Але коли хтось ходить і скиглить: «Ну чому ніхто не напише роману про Львів?!», писати роман про Львів стає нецікаво. Так само, як дипломну роботу на тему «Образ Львова в українській сучасній прозі».

Про Львів написати можуть чужинець і львів’янин, чоловік чи жінка, старший чи молодший автор, українець чи француз. Для цього потрібно відчути саме місто, його вулиці й площі, наповнені людьми

Тому мені було особисто байдуже, з’явиться роман про Львів чи ні, доки я не познайомилася з двома молодими особами, які, нічого не знаючи одне про одного, почали писати романи, де в назвах фігурує слово Львів. Без жодного натяку на кон’юнктуру, а просто, бо їм так забаглося. Бо вони талановиті, незалежні й зухвалі. Мені видалося це знаковим явищем, а тому вартим того, щоб про нього дізнались інші, перш ніж книги вийдуть в паперовому форматі. Не думаю, щоб ці романи перемогли на отому гіпотетичному конкурсі, бо «крамола» їхня очевидна, хоч і не скандальна – обидва твори потребують відповідного рівня інтелекту, що дозволяє вести культурну полеміку.

Петро Яценко, 31 рік, автор двох книг прози, уродженець Львова, написав «Львівську сагу».

Юлія Мельникова, 28 років, літературознавець і письменниця з російського міста Орла, пише роман «Львів» («Львив»), хоча сама ніколи не була у цьому місті. Вона зізнається, що хотіла б мешкати або в Єрусалимі, або у Львові, і більш ніде. Не в Парижі, не у Нью-Йорку, а саме у Львові або в Єрусалимі. Коли інтелігентні й просто львів’яни втікають до Києва, аби здобути, як їм здається, визнання і гроші, дівчина-росіянка не має грошей, щоб поїхати до Львова бодай на екскурсію, і не має надії, що її роман коли-небудь видадуть. Не в набагато кращому становищі й Петро Яценко, який не звик оббивати пороги і шукати прихильності сильних світу сього.

А відтак їхня безкорисливість і некон’юнктурність виглядає трохи дивно у самому Львові, де без зв’язків нічого не здобудеш, а без хабарів не проживеш, і саме це мені видалося дуже зворушливим. Книжки мають змінювати світ, бажано на краще. Змінюючи наше сприйняття, пробуджуючи думку – ось як. На те ми й люди. Людина – не додаток до міста чи до інтер’єру. Костюмовані історичні бойовики і мелодрами користуються попитом у легковірних читачів, але не виконують функції будити сплячу думку. А про пропагандистсько-патріотичне чтиво нема вже й що сказати. Власне, ми досі не уявляємо, яким має бути історичний роман. І що воно таке. Але вважаємо, що знаємо. Щось таке, де махають прапором і виголошують промови, а для розривки – трохи любовних сцен.

Гадаю, читачеві цікаво буде довідатись про бачення історії Львова двома молодими авторами, які б я назвала людьми-індиго за їхню незалежність, незаангажованість і ту шляхетну безкомпромісність, яка, здавалося б уже зникла в нашому суспільстві, де правляча верхівка тільки й те робить, що перепродує міську власність і робить на цьому гроші, вдаючись до патріотичної бравади, а решта справляє бенкет на руїнах гідності та самоповаги. Ці двоє молодих авторів наважилися писати про Львів так, як ніхто ще не писав.

Месія для Львова

Юлія Мельникова зачіпає дражливу тему – Хмельниччину, яка викликала численні криваві єврейські погроми і призвела до появи Месії. Шабтай Цві (1626-1676) не був у Львові, але тут виконував місію його суперник Нехемія Коен. Простежити цей зв’язок взялася авторка. Тут ми зустрічаємо євреїв, турків, поляків, українців, вірмен, і розрізняємо їх не за костюмами, а за тими проблемами, які вони мають, перебуваючи тимчасово чи постійно мешкаючи у Львові в такий неспокійний час – друга половина 17 стоіччя.

Авторка створила свій Львів, замість того, щоб описувати його. Мінімум деталей. Ось незряча туркеня несе курку з відрубаною головою, і за нею тягнеться кривава стежка. Ось 13-річна дівчинка, батьки якої були вбиті під час єврейських погромів, блукає вночі по даху монастиря. Вона згодом стає дружиною Шабтая Цві, що відповідає історичним фактам.

Юлія Мельникова зачіпає дражливу тему – Хмельниччину, яка викликала численні криваві єврейські погроми і призвела до появи Месії

А ось названий брат Месії приїжджає до Львова з Ізміру: «Якби йому маленьким хлопчиком хтось сказав, що через багато років Леві доведеться поспішати до незнайомого міста Львова під виглядом турка і пробувати вирвати з колекції рабі Нехемії Коена кабалістичний рукопис для Шабтая, він лише б посміявся. Але сміятись Леві не мав коли. Від спритності сироти тепер залежала не лише доля самого Шабтая, а, можливо, майбутнє всіх євреїв. Так стверджував Шастай. Леві, що звик завжди вірити брату, легко з цим погодився».

Ця історія виглядає на щось фантастичне, однак заснована на реальних фактах біографії Месії, що згодом прийняв іслам, але навіть це не похитнуло віри в нього численних прихильників. Юлія Мельникова не ілюструє біографії релігійного дисидента, не популяризує, а намагається передати враження від грандіозного видовища полум’я релігійного натхнення, що охопило людей різних віросповідань. Неспокійні то були часи, і люди поводилися відповідно.

Утім, релігійна та національна толерантність авторки варта похвали, бо дуже часто навіть високоповажні люди намагаються лити воду на млин якоїсь нації або конфесії. І що дивно, їх ніхто не примушує цього робити. Як і мати власний погляд на історію. Історичне чуття значно важливіше, ніж дотримання загальноприйнятих історичних трактувань. Консервативність вбиває історію, і в суперечках на теми тих чи тих історичних фактів істина не народжується. Істина народжується тоді, коли кожен має право залишатись при своїй думці.

Орієнтальний Львів – тема не надто цікава для істориків та національно заполітизованих громадян. Тим більше, що ні євреї, ні турки, ні татари чи вірмени ніколи не заявляли своїх претензій і не казали: Львів – єврейське місто, чи вірменське, але їхній слід відчутний безперечно. Просто ми не надто цікавимось тією культурою, тому й не помічаємо, як це помітила Юлія Мельникова, що верх дзвіниці Вірменської церкви скомпоновано з чотирьох мінаретів. І орнаментика інкрустованих дверей каплиці Боїмів теж в східному стилі, і що львівська сецесія отримала також натхнення з Близького Сходу. Але ми не можемо не помітити цієї краси, що так органічно творить наш Львів.

Львівська сага

Так само несподіваною є «Львівська сага» Петра Яценка, письменника, одного з тих, хто визначатиме у майбутньому обличчя української літератури. В основі сюжету - життя однієї родини, патріархами якої є син ката і донька кримінального авторитета. Вражаюча експресія роману нагадує культовий фільм Еміра Кустуріци «Андерграунд». Кінематографічність і експресія, до речі, властива так само й роману Юлії Мельникової. Львів треба любити очима, а не вухами. Це місто може багато чого наговорити, але не всьому треба вірити. Бо Львів настільки різноманітний і мультикультурний, що віддавати перевагу тій чи тій частині, тій чи тій культурі просто негоже.

Вражаюча експресія роману нагадує культовий фільм Еміра Кустуріци «Андерграунд»

Євреї, поляки, українці, німці, росіяни впізнаються у книзі Яценка за притаманною їм ментальністю, виписаною надзвичайно толерантно, часто з гумором. Їхні політичні суперечки розтають як весняний сніг перед сонцем, що світить над Львовом та рештою світу, якщо, звісно, у той час не паде дощ. Фантастичні й реальні події не відокремлені одна від одної. У такому місті можливо все. Вишуканий стиліст Петро Яценко вільний від будь-яких історичних міфів зі Сходу чи Заходу. Він створив той Львів, який бачить і відчуває, який вичитав з книг. Львів перед Першою світовою війною, Львів поза часом, Львів повернення поляків, Львів Другої світової війни, Львів приходу росіян, Львів комуністичних репресій, Львів нашестя пролетаріату із сіл, Львів часів перебудови. Але не Львів богемний, чого можна було б сподіватись від представників укрсучліту. Такий Львів не цікавить Петра Яценка, далекого від усіх модних тусівок. Зрештою, найамбітніші представники львівської богеми квапляться шукати слави деінде, а не у рідному місті. Але й чуже, як відомо, не пригорне. Любити Львів так, щоб його знищити, – такий парадоксальний фінал роману, який можна трактувати і в соціальній, і в етичній площинах: «Небачена навала туристів не спадала майже до зимових приморозків. Мер не поспішав віддавати наказ демонтувати Львів його мрії. У звітності йшлося, що за кількістю туристів місто вперше за всю історію випередило Венецію.

Зачастили дощі. Вони змили із овочів та фруктів залишки консерванту, і всі яблука, грушки, банани та сливки почорніли та зморщилися за одну ніч. За одну ніч церкви, палаци й будинки перетворилися у коричневу юшку, яка заповнила всі львівські вулиці. Від будівель лишилися повітряні прозорі каркаси – наче обриси, спогади з піску і диму.

Уперше за двісті років підземна Полтва переповнилася, вирвалася з берегів, розірвала свою цегляну сорочку. Львів витік зі своєї шкаралупи й поплив до моря».

Талісмани

Тепер Юля і Петро знають про існування одне одного, живучи в різних країнах, які нині недолюблюють одна одну. Але між культурами вже не вибудуєш стіни. Інтернет допомагає ознайомитися з написаним ще до публікації. Тому теперішні молоді письменники живуть у просторі, вільному від цензури й комерції, вони мають доступ до будь-якої інформації. Утім є речі, без яких письменник не може відбутися: зокрема без уваги до духовних потреб свого читача. Він має піднятися над читачем, а не зійти до нього в його буденність, де здебільшого немає місця духовним запитам. Так само й зі Львовом: щоб написати про Львів треба дивитися на нього бодай з висоти пташиного польоту.

Насамкінець хочу звернути увагу на талісмани, які обрали для своїх романів молоді письменники. Лилик у Юлії Мельникової, і золота мавпа Петра Яценка. У них ключ до обох романів, що відчиняє двері до світу знаків та символів. Лилик у християнській традиції символізує диявола, натомість на Сході – це символ прозріння й проникливості. Існують й інші тлумачення. Фігурка золотої мавпи в романі Яценка – це талісман, що додає енергії, допомагає витримати зміни в житті, спонукає до допитливості. Бог мудрості й писемності Тот у єгиптян зображався у вигляді мавпи. Натомість у християнстві мавпа означає жадібність, хіть, облуду. Отже, все залежить від того, в чиїх руках талісмани.

Постскриптум

«Але мені хочеться писати саме про те, що не можна, ризиковано, небезпечно! Відкрито висловлювати свою думку, не прикидаючись і не ховаючись. Бути певною, що твої слова будуть прочитані без соромливих скорочень і фігових листків редактури. А це стало вже майже неймовірним.

Утім, історія вітчизняної словесності якраз і складається із суперечностей між сумлінням і сучасністю.

Ось що таке бути письменником».

( «Бути письменником – це...»)

Юлія Мельникова має на увазі сучасну російську літературу, однак і українська розривається між сумлінням і сучасністю, втративши моральний інстинкт під тиском, здавалось би, об’єктивних причин. Які люди, такі їхні книги. Які люди, такі їхні міста. Бо хто ж, як не людина є мірою всіх речей. І завдання мистецтва – про це їй нагадувати.

Лилик і золота мавпа, або Два романи про Львів.