Не знаю, хто він, цей Камаєв, але піар-менеджером у нього сама Забужко.

Саме по собі це, може, й не інтригувало б аж так (бо пані Оксана давно вже може дозволити собі все, і хвалити кого завгодно теж), але видавництво «Країна мрій» теж доклало зусиль до того, щоб про цю книжку неможливо було скласти заздалегідь бодай якусь думку. Видана у кишеньковій серії «Фієста», поряд із детективчиком Андрія Кокотюхи (попсовика за ідейним самовизначенням) та підлітковою фантастикою Маріанни Малиної (ще в серію затесався ранній роман Андрія Куркова, але то таке), книжка під сумнівною назвою «Мед з дікалоном» — до того ж дебютна збірка оповідань невідомого автора — і враження справляла б відповідне. Але Забужко – то якось з іншого логічного ряду. І вже кортить з’ясувати, що до чого.

У післямові до збірки (а всі нормальні читачі, як відомо, починають саме з післямов) письменник Антон Санченко розкриває деякі біографічні таємниці свого колеги, тому зізнаюся і я: ще до Забужчиного піару я знала, хто такий Камаєв і який у нього нік у мережі. Тоді КамЮ був одним з угрупування малодрукованих, але дуже свідомих україномовних фантастів. Знову щось не те, геть з іншої пісочниці, якими рясніє наша література і які не перетинаються майже ніде. Тому отакі поодинокі перетини-контрапункти принаймні варті уваги.

Власне, і вся книжка Юрія Камаєва – суцільний контрапункт. Шкода, що автор і видавництво не згадали жанрового визначення «роман у новелах» — погодьтеся, звучить набагато привабливіше, ніж «збірка оповідань», до того ж це правда. З коротеньких новел, що писалися протягом багатьох років, письменник витворив еклектичне, але досить суцільне «батальне полотно» з історії України 20-40-х років ХХ століття. Отієї історії, яку не можна, за Винниченком, читати без брому.

Винниченка я згадала не просто так. Як, упевнена, підступна «рута» на комп’ютері Антона Санченка не просто так згадала Катаєва (пропонуючи свій варіант написання прізвища), а сам Санченко – Пантелеймона Куліша. Камаєвські оповідання весь час хочеться з чимось та кимось порівняти, і це завжди вдається. Якщо не з Булгаковим і Хвильовим, то з Яновським чи Лавреньовим. Бо десь у когось воно вже було – про часи, коли містами й селами вешталася купа ворожих армій, коли влада в окремо взятому населеному пункті змінювалася кілька разів на тиждень, а люди, пов’язані родинними або особистими стосунками, опинялися по різні боки барикад. Чи можна сказати на цю тему щось нове?

Мабуть, можна, якщо, за відомим рецептом постмодернізму, додати до коротеньких творів якнайбільше різноманітних алюзій, більш чи менш явних. Ось вам записка від зам.начальника ГубЧК Н.Фітільова («Мед з дікалоном»). Ось лікар-морфініст на ім’я, звісно ж, Михайло («Марення»). А ось і червоноармієць Пєтруха намагається домовитися з дівчиною зустрітися ввечері наодинці – здогадуєтеся, що з ним станеться, з отим Пєтрухою («Банда»)? І ще, розкриває карти Санченко, там є і суто тусовочні натяки, для своїх із мережі. А пікантне порівняння ордена Червоної Зірки з… пентаклем наводить на підозру (враховуючи «фантастичне» минуле автора), що письменник передає привіт старшим колегам — Дяченкам, Олді і Валентинову, співавторам однойменного роману в новелах теж на українському матеріалі, так само прошитого наскрізними деталями й персонажами.

Втім, очевидно, що задум нанизати оповідання на єдину наскрізну лінію виник в автора «Меду з дікалоном» далеко не відразу, тому й структура далеко не така досконала, як у «Пентаклі». Розпочинають книжку твори відверто фентезійні – потойбічне весілля, повсталі мерці та інша гоголівська чортівня – і на тлі подальшої переконливої перемоги реалізму в творчості автора вони сприймаються дещо дивно. Та й перші історичні оповідання справляють враження написаних цілком окремо. І аж потім розпочинається мерехтіння тих самих персонажів, подекуди аж нав’язливе, а часами, навпаки, важко помітне: яскраві психологічні портрети, на відміну від сюжетних колізій, не належать до чеснот письменника Камаєва (особисто я одразу впізнавала хіба що фатальну білявку Марію та ще дядька Каленика, бо ніяк не могла зрозуміти, ім’я то чи прізвище). А завершує книжку – сюрприз! – знову-таки фантастичне оповідання у стилі кіберпанк, про тяжку й небезпечну роботу спецслужб на інтернет-форумах.

Залишаю на совісті захопленого автора післямови твердження, що Юрій Камаєв багато й ретельно працює в архівах і точно знає, який фотозакріплювач використовували в описувані ним часи, або скільки гудзиків було на формі тих чи інших військ. Я на тому не розуміюся, за руку автора вхопити не можу та й бажання такого не маю. Зрештою, пише Камаєв украй лаконічно, і зайвих реалій та атмосферних деталей у його новелах просто нема.

Набагато цікавіше те, що там безперечно є, і що, мабуть, і викликало такий захват в Оксани Стефанівни. А саме – ті акценти, що їх чітко розставляє автор у більш чи менш відомих епізодах з історії України.

Здавалося б, Камаєв чесно намагається подати об’єктивну, багатовекторну й переплутану картину. Оповідь ведеться від імені молоденького червоноармійця і старого монархіста, аполітичного селянина, маленького хлопчика чи закоханої дівчини, — і всі вони нібито хороші люди: «тепер трапляється таке, що двоє хороших людей мусять стріляти один в одного» («Осінь»). Але авторські симпатії все одно стирчать з тексту, як оте щось у штанях юного солдата в оповіданні «Я є цар добрий». Як у старому фільмі про Чапаєва, що так не сподобався героєві камаєвських «Розвіяних вітром», у книжці є чітко визначені «наші» (героїчні українські повстанці, а ви як думали?) й «вороги» (звіроподобні «совіти»). Герої інших політичних орієнтацій можуть або трагічно помилятися, або смішити читачів своєю несвідомістю. Всі російськомовні персонажі розмовляють знущальним транслітом (надто екзотично це виглядає у фінальній новелі «Trinity», де вони висловлюються на інтернет-форумах письмово). А єдиний симпатичний комуніст, який рятує маленьких дітей («Миколай») — не просто хороша людина, а «спокутує якийсь свій гріх».

Отже, ніяка це не історія (і бром тут ні до чого, бо трагедія – це коли в кожного своя переконлива правда), а чистої води національна міфологія, про необхідність витворення якої багато говорять українські інтелектуали, і Оксана Забужко серед них. Міфологія – річ для нації корисна, оскільки тріумфально замінює більш складні інтелектуальні побудови, доступні не всім. І справді, «що поганого в тому, що є люди, у яких голова напхана гаслами замість мозку?» («Марення»).

Єдине, що традиція блискавичної зміни владних векторів в Україні аж ніяк не залишилася в минулому, і переписувати історичну міфологію в нашій країні можна безкінечно. Книжка Юрія Камаєва, яка на момент свого виходу була бездоганно провладною, нині стає чи не дисидентською.

Що, погодьтеся, завжди приємно.

Історія без брому.