Кажуть, тільки англійці та українці народжуються одразу з почуттям гумору. Не знаю: наша українська література, особливо регіональна, наштовхує на протилежне твердження. Адже всюди море розпачу, туги та плачу про занепад. Занепад чого? Та чого завгодно! Хоча б душевного стану голови колгоспу “Зірка комунізму”, аби було за чим поридати. Отже, як каже Оксана Забужко, забембали ці нещасні літерати, колишні й сучасні члени СПУ, своїми скаргами настільки, що вже місцеву вкраїнську книжку (маю на увазі белетристику) до рук брати не хочеться, а хочеться вельми сумніватися в природженому вкраїнському гуморі.

Але прошу панство не піддаватися цим настроям, не уподібнюватися вищеозначеним літератам! Українське красне письменство, особливо провінційне, до рук брати можна й треба. Тому що, як доведено класиками, у купі багна завжди знайдеться перлина: бодай збірка оповідань молодого січеславського (чи то, пардон, днєпропєтровскава) письменника Дмитра Бондаренка “Пацюк”.

Як би точніше визначити жанр цих оповідань? На перший погляд, це звичайнісінька “битовуха”, тобто “за жізнь”. Але життя досить фантасмагоричне. Буває, що літак може втелющитись у недолугу й незграбну будівлю “Ротонди”, яка чомусь починає скидатися на “Центр всесвітньої торгівлі” (див. обкладинку, змакетовану автором). Це відразу ж налаштовує на певний вектор думок, стає ґротесковим символом химер міста-мутанта, міста, що ніяк не отримає свого справжнього імені – Січеслав, залишаючись незрозумілою ментальною чорно-металургійною плямою на мапі з маркером - “Днєпрапєтровск”.

Символічним є той хаос, що панує в головах і душах міщян, народжує примари-фантазми штибу пиріжків зі снотворним, за допомогою яких можна пограбувати “крутий” магазин (“Пиріжки”). У тому місті одна газетярка щиро вважає, що двері крутого магазина швайцарських годинників “здалеку за одягом” самі визначають, хто підходить: багатий клієнт чи “бідний і нещасний у потертому одязі”.

Бондаренко ніби зупиняє час, у якому народжується безліч химер і легенд, “героями” стають злодії та бандити, скоробагатьки та шльондри. Час ридати від розпачу, але… У Бондаренка інша вдача. Попри драматизм і навіть певний трагізм обставин, які, немов та темна кімната, стають неуникненими для його героїв, письменник бачить анекдотизм і кумедність ставлення збіднілого загалу “жебраків духовних” до несправедливого соціального розшарування нашої епохи. Але й героями оповідань Бондаренка керують теж далеко не благородні помисли, а низенькі людські пристрасті, банальні й звичні для всіх часів і всіх народів. Заздрість до швидко розбагатілих (“Пиріжки”), прагнення одурити ближнього (“Черешні”), безглузді ідеї, що перетворюються на манію (“Радіо”). Проте, які б хитромудрі плани та каверзи не плекали герої його оповідань, рано чи пізно в їхні підступні плани вносить свої корективи чи важка доля, чи ангел, чи біс і… все починає йти зовсім-зовсім інакше.

Сміючись над незграбними диваками-автсайдерами Бондаренка, не варто сприймати все за банальний анекдот. Часом приколи переростають на трагедію (оповідання “Заздрість”), а фарс несподіванно набуває рис великої ліричної драми (“Корисна порада”). То що, “Пацюк”- це “велике у смішному”? Ні, швидше, “прогулянки з приємністю не без моралі”, саме так, за Шевченком. Бо ж автор справді виконує ролю своєрідного ґіда рідним містом, показуючи, як смішно й дивно ми живемо.

Коротенькі новели зі стрімким розвитком подій, обов’язково сюжетні та дотепні, з неочікуваною розв’язкою, органічно споріднені з фолькльорним братом-анекдотом – жанр складний. В українській літературі така новела зустрічається не часто, а якщо й зустрічається, то “розмивається”, втрачаючи, на жаль, необхідну блискавичність. Досвідчений письменник навряд чи візьметься за такий примхливий жанр, бо легше написати велику повість, аніж таку ювелірну оповідку. Головне ж, що в цих оповіданнях-“анекдотах” немає бездушної порожнечі, постмодерністської “гри” з ідеями й формами, як немає й моралізаторського занудства. І якщо після прочитання цієї книжки ви не замислитеся над своїм життям – значить, ви просто неуважно читали!

…З ПРИЄМНІСТЮ… НЕ БЕЗ МОРАЛІ.