Мабуть, маємо кризу не з книгодруком: тих-таки книжок виходить достобіса. Хоч і невеликими тиражами. А от що то за книжки – річ інша. Часто-густо їх не можна читати без валідолу через низький рівень письма. Та парадокс – безпорадні речі ще й дістають усілякі премії. Згадаймо добре розкручену “Коронацію слова”, яку дехто називає “профанацією слова”, а ще суто молодіжний конкурс “Гранослов”, премії видавництва “Смолоскип”.

Утім, масова література, чи по-простяцкому чтиво, з-поміж якого й багато увінчаного лаврами, може, й не потребує особливої художності, але ж без певних професійних навичок, не кажучи вже про майстерність з побудови сюжету, виписування деталей, не обійтись. І передусім без володіння мовою – здавалося б, це аксіома. Та…

Ось перед нами збірка оповідань “Пацюк” Дмитра Бондаренка (Дніпропетровськ, “Дніпро-ВАЛ”, 2003), саме й відзначена дипломом Міжнародного літературного конкурсу “Гранослов-2001” та третьою премією видавництва “Смолоскип” за 2002 рік. Перші ж сторінки засвідчують: автор мовби сокирою цюкає, а не працює гемблем. “Він підстерігав темно-синю “Хонду” у заповітного світлофора”, - пише Д.Бондаренко і друкує (в авторський ж бо редакції), - хоча по-українськи ж, звісно, “біля… світлофора”. “Машка на цей раз видалася йому ще більш потворнішою” (цього разу… ще потворнішою). “Ігор очевидячки почав нервувати” (кого? адже правильно “нервуватися”). І далі суцільні стовідсоткові кальки з російської: “від його чоловічого погляду не укрилося”, “останні секунди показалися йому цілою вічністю”, “у неї вже геть на всю текли слинки”, “а так як у клієнта була дуже пишна шевелюра”, “знайомий з дівчатами тільки по комп’ютерним сторінкам… та польськім порножурналам”, “уперивши очі у телевізор”, “кружиться голова”, “що може случитися?”, “важко хлюпається о землю”, “Самий звичайнісінькій річковий пісок”, “воняло чимось гидким”.

І ще ось які химери – “сокира, що стовбичила у спині”, “очі, які вінчали її витончену голівку” (очі на маківці голови?), “Майже кожний, мало-мальськи значущий привід обов’язково приводив літню жінку до Серьожі”, “переломи гомілкової кісти зі зсувом” (але ж кіста – це пухлина, заповнена рідиною), “з зусиллям пручаючися магічному впливу цих очей…” “Проходячи повз яскраві вітрини магазинів, Олені спала на думку одна цікава річ” (і як та цікава річ могла проходити повз вітрини?), “Від жаху в Олени звело вилиці” – і справді, куди вже жахливіше!

Це лише дещиця з авторських, так би мовити, знахідок. Та й самі сюжети – зрештою, розтягнуті анекдоти.

Читаємо “Корисну пораду”. Героїня, така собі Анжела, радить закоханому у неї опецькуватому юнакові хоч трохи схуднути, тоді у нього з’являться якісь шанси. Сказала і забула (пригадуєте рекламу взуття: “Взула й забула!”). І раптом, розважаючися на курорті з іншим, у бульварній газеті читає інформацію про нещасного закоханого, який “щоби завоювати серце дівчини, заморив себе голодом”. Він “героїчно відмовився на три тижні від їжі, дійсно схуд (тут і в подальших цитатах мої підкреслення. – П.К.) і.. помер”. На фото Анжела впізнає свого “безталанного товстуна-“жениха” Ігоря…

Або “Затишне гніздечко”. Олегові сподобалася Наталя. Невдовзі, “здираючи тремтячою від солодкого очікування рукою білі у рожевий горошок трусики з її чудового, пружного та білого, як сніг задка, він раптом відчув опір”. Виявляється, Наталя хотіла залишитися дівчиною до заміжжя”. Щоб її чоловік був її першим коханцем. Що ж у цьому кепського – то давай одружимося, зрадів “такому несподіваному відкриттю” хлопець. Але Наталя – майже як у славнозвісній народній пісні: “ Не піду я за тебе, нема квартири у тебе.”

Бідолаха шукає виходу. І в газеті безплатних оголошень знаходить порятунок: “Самотня літня жінка в обмін за догляд за собою подарує право успадкування своєї квартири”. Хлопець не тільки доглядає хазяйку, а й стає будівельником, щоб зарані відремонтувати житло, адже бабусенція видається такою ветхою, що ось-ось зійде з цього світу. І що ж? Випадково Олег стає свідком, як Наталя кепкує з нього разом зі своїм коханцем. У розпачі хлопець іде до бабці, де ремонт уже завершував, і що ж бачить: “Де поділася колишня дряхлість? Де передсмертні судороги? Літня жінка була ретельно причесаною, свіжефарбоване, у “каштан”, волосся елегантно переливалося, у вухах поблискували золоті сережки”. Помолоділа бабця проганяє Олега геть. “А квартира онучці дістанеться. Вона заміж виходить”. Знетямлений, одурений усіма герой убиває її праскою…

Бува й таке? Буває… Чого в житті не трапляється, але до чого тут література?

Хочете ще колізій? Красуня Оленка збирається заміж (“Гарне ім’я”). Але її в під’їзді ґвалтує негідник. “Коли він застібався, на його грубих робочих руках Олена встигла прочитати татуювання: “ВАДИМ”. І що ж ви думаєте – дівчина стала розшукувати кривдника, адже є за що зачепитися? Ні, як казав Антон Чехов, письменники мають слушність – життя сповнене несподіванок. Коли “зачароване весілля не зводило з неї своїх очей, відволікаючися хіба що тільки на винос у зал нових, ще більш вишуканих блюд”, Олена, танцюючи з нареченим, шепнула йому, що хоче дитину. Наречений, звісно ж, теж. Бажано хлопчика. І запитує дружину (вже ж!), як його назвуть. “Вадим. Гарне ім’я, чи не правда, любий?”

Та мабуть, усіх перевершує у винахідливості Сашко з оповідки “Радіо”. Йому, студентові-відміннику, Олег Якович Манько, котрий викладав “якийсь зовсім другорядний предмет”, ставить чомусь на іспиті трійку – чи то з віслячої упертості, чи з природної дурості, навіть на перескладанні погрожує: “Або погоджуйтеся на три бали, або я поставлю Вам двійку і тоді – прощай, університет!” До слова, Манько страх як любить слухати радіо, навіть на лекціях не виймає з вуха навушника… Ну то нехай собі! Та в тім-то й річ…

Сашко докладає неймовірних зусиль після закінчення університету, щоб піти працювати на радіо. Півроку вештається поблизу, “перетаскував на собі різні необхідні радіоцентру важкі речі, допомагав прибирати територію” і врешті домагається, що його взяли в “основний штат підсобним різноробом з досить скромним заробітком".

”Так минув рік.

А на початку весни по радіоцентрі рознеслася звістка, що буде створена нова редакція інформаційних програм. Був оголошений конкурс. І Сашко прийняв у ньому участь”. І показав блискучі результати. Але у нього… виявилися негаразди з дикцією. “Два довгих роки провів хлопець у боротьбі зі своєю вимовою” і зрештою-таки став радіожурналістом. І ось одного разу вийшов у прямий ефір.

“- А тепер я звертаюся до Олега Яковича Манька з міста Д. Я знаю, Олегу Яковичу, що Ви мене зараз чуєте, адже ви – радіоман… я заявляю Вам, що Ви – старий пердун, обісрана мавпа в наушниках…” – ось скривджений випускник і помстився викладачеві. Але “страшна помста” коштувала бідоласі двох років виправної колонії, до того ж, сарака не знав, що викладач “помер іще рік тому у своєму місті Д. від інфаркту”.

Мабуть годі.

Звісно, ще й не такі ситуації могла б порятувати мистецька тяма. Той-таки вже цитований А.Чехов казав, що міг би написати оповідання і про чорнильницю. У нашому ж разі, попри химерії сюжету, на жаль…

У “Додатковій інформації про збірку оповідань “Пацюк” Дмитро Бондаренко зазначає, що одне з оповідань “в паперовому вигляді публікується вперше”. “Паперовий вигляд” – це таки щось. Це вам не варіант і навіть не версія. Скажімо, поліграфічна. Хоч, як відомо, папір усе стерпить.

В паперовому вигляді.