У приватній розмові відомий український письменник Василь Шкляр якось заявив: “Повісті, як літературного жанру, не існує. Є лише оповідання, новела та роман. Причому не кожен письменник за все своє життя спроможеться підготувати бодай одну збірку оповідань”. Не знаю, чи знайомий із цією тезою маловідомий поки що письменник Дмитро Бондаренко, але свою збірку оповідань тридцятирічний автор уже впорядкував і, отримавши за неї премію видавництва “Смолоскип”, видав. Аж ось наступний крок – роман.

Дебютний роман Бондаренка Риба на вечерю налічує сто сторінок. Проте, попри всі старання дніпропетровця, вийшла розгорнута новела. Або ж, коли хочете, черговий розтягнутий анекдот – саме так писали про оповідання з його збірки “Пацюк”.

Герой роману Кирило підозрює дружину в подружній зраді і шалено ревнує до японського гостя, котрий впав на молоду родину зненацька. Японець пригощає українського друга рибою фугу, і ті, хто читав останній роман Бориса Акуніна з фандорінського циклу, знають: ця риба смертельно отруйна. Кирило вистежує парочку, а коли хоче з’ясувати стосунки, японець несподівано падає в провалля і розбивається на смерть. Ось тут Кирилові розкривають очі: дружина, котрій обридло одноманітне подружнє життя, вирішила розіграти чоловіка. Тому попросила знайомого казаха Нурмухамеда зіграти роль японського друга. А роль отруйної риби фугу виконав звичайнісінький минтай. Хто ж думав, що гра зайде аж так далеко…

Справді містифікація вдалася. Але автор, замиливши-таки очі читачеві, не впорався із визначенням жанру. Що це – трагедія, детектив, комедія, фарс? Безглузда загибель людини, хай він хоч японець, хоч казах, не має в тексті жодного визначення. Дмитро Бондаренко не може зрозуміти сам і пояснити нам, читачам, - шкода йому особисто нещасного казаха, хто винен у його смерті і як герої далі житимуть із цією таємницею? Цього в тексті нема, та застосуємо логіку: адже Нурмухамед – не сирота, зникнення його на Дніпропетровщині рано чи пізно помітять, доведеться героям знову якось давати собі раду. Тож є всі причини писати щось на кшталт “Риби на вечерю-2”, де молодому подружжю знову доведеться починати перегони із законом.

Словом автор приніс казаха у жертву заради самого процесу. З подібним рішенням можна було б ще погодитись, коли б письменник замінив патос оповіді на відвертий цинізм. Практично він уже перейшов до цього. Труп казаха потрібен був у “кадрі” лише для того, аби змусити героя опинитися, як свідчить анотація, на самому дні Дніпра – так переважна більшість населення України скорочено називає Дніпропетровськ. І що ж там на дні? Чергова містифікація.

Тут і бомжі, котрі пропагують серед автсайдерів українську національну культуру, і сам Кирило, який від безвиході починає вивчати “на дні” українську історію по старих книжках, і саморобні порошки “Тайд” та “Аріель”, що фасуються по різних коробках із одного мішка, і шпроти, зроблені з тюльки. Звичайно, фальшива горілка ллється рікою. Серед усієї цієї бездуховности герой мусить переховуватися. Над ним – загроза бути викритим міліцією і заодно стати зґвалтованим базарними торговками. Правда, ця новела закінчується без сюрпризів: довівши дружині, що він таки не вбивав казаха, Кирило повертається в родину, отримує порцію шалених подружніх пестощів, а тут і справжній японець з’являється як рояль із кущів…

Що ми маємо, перегорнувши соту сторінку? Молодий письменник, який може дати лад досить цікавим сюжетним поворотам, натомість не визначився з надзавданням. Не зрозуміло, чого він хоче: розважити читача, ошукати його, насмішити чи настрахати, змоделювавши ситуацію, коли людина загнана в глухий кут через збіг фатальних обставин. Одно лишається незмінним. Дніпропетровське “дно”, за офіційною статистикою, таки справді славиться найбільшою в Україні кількістю бомжів на квадратний кілометр міста. Отже невеличкий роман Дмитра Бондаренка має у фундаменті певну реальну основу. А цього, погодьтеся, не вистачає сучасній українській літературі.

Дно Дніпра.