Чак Паланік: Хроніки приватного пекла.

 
Чак Паланік: Хроніки приватного пекла
Книжки за жанрами

Всі книжки (1569)

Колонка

Проект з "Родимками" Іри Цілик - дещо інакший. Це була настільки вдала Ірина книжка (а ми знаємо, що говоримо, - не інтуітивно, а за статистикою), що нам було дуже шкода, що вона розійшлася в такій малій кількості друкованих примірників, більшість читачів надали перевагу скачуванню умовно безкоштовної електронної версії, не переймаючись запропонованою післяплатою. Авторам не звикати. Але кількість і тривалість цих скачувань навіть після того, як книжку припинили рекламувати в мережі, примушували нас шукати іншого продовження цій історії.

Новий проект реалізовуватиме освітні програми у сфері літератури, книжкової справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.

Отож, в нашому випадку кожен двадцятий захотів скачані електрони матеріалізувати в паперовій версії. Оце і є „рекламна користь” від вільного розповсюдження інформації (піратів), щоправда, непряму рекламу не так вже й легко, а пряму шкоду теж неможливо порахувати, бо значна частина тих, хто скачував, просто не отримала б доступу до паперової книжки, навіть якщо дуже хотіла б: книжка була на полицях переважно київських книгарень та мережі книгарень «Є».

Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Рецензія

05.02.2011

Рецензія на книжку:
Чак Палагнюк (Паланік). Бійцівський клуб : роман
(Переклад: стронґовський )

«Ми – середні сини історії, виплекані телебаченням, з вірою в те, що коли-небудь станемо мільйонерами, кінозірками та рок-ідолами, проте ми ними не стали. І ми щойно це зрозуміли, – каже Тайлер, – не жартуй з нами, потворо».

За багато років до того, як на папері виник цей Тайлер Дерден, один каліфорнійський поет Ґінзберґ, безсмертний загоювач хворого духу Америки, лише скрушно хитав бородою, дивлячись, як усе – видива, знаки, галюцинації, чудування, екстази – спливає вниз за її – Америки – течією, кудись у напрямі «брудної затоки Гудзон», вимиваючи остаточно рештки втраченої країни любові, землі меланхолійних залізничних обхідників і доглядачів дощаних станцій у преріях. Ось він, бородатий поет, ходить порожнім супермаркетом за кілька хвилин до закриття, перебирає жовті й червоні овочі і прикликає дух Вітмена, ось його голова горить привселюдно, як буддійська кремаційна урна, на тлі кольорових прапорів і сорочок, він контролює полум’я, вогонь щирий і жертовний. Сяючі, прозорі, сповнені своїх діамантових сутр, вони стоять перед ним, цілий ковчег зі стоциліндровим двигуном на бензедрині і маракуйєвому сокові, і похитуються в такт його протяглих «вітменівських» фраз – покоління пізніх 50-х, пізніх 60-х. Ну, знаємо: В’єтнам і поп, виправи до Кашміру й Ладакху, Керуак, Кізі й Лірі. Вже тоді Америка виглядала важко хворою, їй прописували санаторне лікування, містичні вакцини і вправи у чорній і білій тантрі.

Потім були благородні панки, які вже нічого не прописували. Погримотіли сексуальними пістолетиками, прийшли й констатували смерть. Вони були переконані, що більше до неї нікому не буде діла – до цієї Америки, подібної на випалену вугільну шахту. Але кінець – це велике чудо, на яке ще треба заслужити, і то важкою працею, а не пластмасовими пістолетами: тож на зміну господарям 80-х – панкам і життєрадісним «бебі-бумерам» з їхнім джином, джоґінґом і транснаціональними корпораціями – прийшло щось, що важко назвати. Американець Даґлас Коупленд, здається, першим наважився описати це у своєму романі «Generation X» (1991): покоління молодих службовців великих і менших компаній, підозрілі й замкнуті в собі «білі комірці», народжені переважно у 70-х, повні їдкої ненависті до своїх босів, безстрашних лицарів кредиту, дебету й проценту, до університетських викладачів, туго зациклених на Сартрі, Маркузе і всьому цьому псевдолівацькому мудодзвонстві, до батьків, які нагадують перезрілих підлітків, до всієї політики, економіки й соціальної опіки разом узятих. Сексуальна революція, здійснена їхніми батьками-«бумерами», призвела врешті-решт до того, що багатьом із цього покоління довелося виховуватися в неповних сім’ях. Вони, кого малими дітьми зачиняли в кімнаті з іграшками, поки батьки у холі чи в садку гарячково слухали, ковтали й дотикали свою свободу, так і залишилися зі шрамом відсторонення і фрустрації. Покоління «нічних прибиральників» (janitors) – ще одне означення, яке можна трактувати і буквально, і метафорично. Буквально, бо входження «іксерів» у доросле життя збіглося в часі з економічним спадом і зростанням безробіття, тому на вибір їм лишалися хіба що найменш кваліфіковані або, навпаки, надто високоспеціалізовані професії. І метафорично, бо якраз їм випала сумнівна честь поприбирати в садку все сміття, яке назбиралося після кількадесятилітнього життєрадісного Вудстоку. Вони знають, що будуть сплачувати чужі борги, вони вигострюють кігті, змушені видиратися нагору з душних кухонь фаст-фудів і маленьких труноподібних квартирок («коробок для взуття», як каже Коупленд), їхні батьки, колись сповнені високих і благородних ідей, тепер намагаються вислизати з будинку так, щоб не зустрічати одне одного, або догасають, сидячи у своїх візках і рахуючи органи, які відмовили. Тому «нічні прибиральники» майже не мають ніяких ідей. Фактом є те, що якраз у 60-ті й 70-ті в Америці було здійснено найбільше абортів за всю її історію, саме це покоління було якимось не дуже бажаним, то, може, їм варто дякувати провидінню принаймні за те, що пощастило народитися? Але от якраз дякувати «іксери» не збираються, вони глибоко кладуть на весь лібералізм, на всі гімни любові, виспівані папужками 60-х, їхня цілеспрямованість дорівнює хіба що їхній ненависті. «Банда дітей з ключем на шиї, яка перетворилася на холоднооких прагматиків».

Роман Коупленда, такий собі гібрид треш-фікшну й соціологічного дослідження, хоч його дехто і вважає «Біблією покоління-ікс», з художнього погляду слабкий. Якщо хтось хоче написати гімн покоління, то не повинен писати це як «гімн покоління». Тим більше, що «іксери» – це якраз ті, хто не має смаку до маніфестів. Мав з’явитися інший текст, і він з’явився, через п’ять років. «Бійцівський клуб», роман. Автор – нікому не відомий Паланік, хтось із Паско, штат Вашінґтон, закінчив журналістику в Орегоні. Тринадцять років працював на автомобільному заводі, пишучи інструкції, потім влаштувався на роботу в госпісі і супроводжував смертельно хворих на сеанси терапії та в групи психологічної підтримки. Якось пішов на курс «creative writing» до відомого тоді портлендського прозаїка Тома Спанбауера і виявив, що може писати.

Хоч і народжений в 1962 році, Чак Паланік багато в чому близький до «покоління-ікс». Тривала сепарація батьків, яка закінчилася розлученням, так що він і сам належить до того «першого покоління чоловіків, вихованих жінками», про яке пише в «Бійцівському клубі». Його батько все життя крутив більш чи менш тривалі романи, аж поки 1999 року, відповівши на оголошення в газетній рубриці знайомств, зустрівся з жінкою, з якою захотів жити до смерті. Так і сталося – через неповні два місяці їхні обгорілі тіла були знайдені у гаражі в горах Айдахо. Як з’ясувало слідство, колишній чоловік, бажаючи помститися дружині і її коханцеві, застрелив обох, а потім підпалив.

Усе це є в «Бійцівському клубі» – ця покалічена, подірявлена плоть, слізливі групи підтримки смертельно хворих, криваві бульбашки і ксероксний порошок, який роз’їдає легені вісім годин на добу. Велика випалена діра замість прогнозу погоди і планів на найближче майбутнє. Непримітний б’юїк чи понтіак, який кожного вечора довозить додому, і ти стоїш ще якийсь час у гаражі, замість того, щоб підніматися до своєї порожньої добре обставленої квартири, стоїш у світлі жовтої лампи, у колі жовтого світла, яке вона відкидає. Чистилище для менеджерів середньої ланки і всіх святих «мак-джоберів» (McJobbers), цих францисканців епохи розвиненого капіталізму. Той підвал, підземний гараж.

«Бійцівський клуб» – це самотність унизу, біля самого дна, де ти можеш робити все, що завгодно – вдарити кулаком об стіну, до крові, попекти себе лугом. Приватне пекло, кому яке діло? Паланік писав цей роман після того, як його перший текст – «Невидимі чудовиська» – відхилило дванадцять видавництв. Тобто це така цілковита свобода, коли вже можна нічого не вигадувати. І, власне, єдина вигадка в романі – це самі бійцівські клуби, планета безсоння, складна інфраструктура підвалів і рингів, куди вночі провалюються клерки й офіціанти, щоб зранку приходити на свої стерильні робочі місця зі шрамами й вибитими щелепами, усміхнені вовкулаки, які обслуговують наївних вкладників. Все інше – чиста біографія, все, включно з першою бійкою на парковці, порнокадрами, вклеєними у кінострічку, і таксофонами, повними гліцерину. «У книжці майже нічого не вигадано», – каже Паланік в одному зі своїх інтерв’ю, хоча це не так і важливо. Бо все те сцяння до супів, наклейки на бамперах і навіть маєстатична демонська пика з палаючими очима, намальована на офісному хмарочосі – лише декорації, сценарні розробки, дрібне хуліганство, яке можна сплутати з вуличною революцією, або навпаки.

Справжній сюжет уперше розгортається тут, на парковці біля бару, і потім безліч разів повторюється в різних місцях, на десятках погано освітлених помостів. «”Зроби мені послугу. Вдар мене що є сили”. …Ми обидва стояли: Тайлер, розминаючи шию, і я, притискаючи руку до грудей; ми знали, що втрапили в щось, де ніколи ще не були… ми досі були живі й хотіли знати, наскільки далеко можемо зайти, лишаючись живими». Та архетипна бійка, біблійна, епічна, той поєдинок Якова з Мужем (перепрошую, якщо комусь таке зіставлення здасться блюзнірством) – це модель ритуалу, а бійцівський клуб – відповідно, якась розгорнута секта, оточена щільною таємницею, секта тотального жертвопринесення, парафія «космічних мавпочок» зі своїм харизматичним пастирем. Текст сліпить соціальним протестом, який виривається з кожної шпарини, тому мало хто звертає увагу на цей парарелігійний мотив, а дарма. Бо тема самодеструктивної секти у Паланіка не випадкова, вона виринає і наступному романі «Вцілілий» – і знову в якомусь саркастично-шизофренічному світлі. Секта богоборців-самогубців, найєретичніша, яку можна собі уявити, харитативне товариство «Гнів і відраза». «Якби ти міг вибирати: бути найгіршим ворогом Бога чи ніким, що б ти обрав?», – запитує безіменного оповідача його alter ego, Тайлер Дерден. І сам відповідає, у багатьох епізодах роману: що ж, краще принаймні бути ворогом Бога, бо ти й так уже ніхто.

Найгірше, що це все – війна на замкнутій території, ядерний вибух у власній кухні: нема насправді ніякого проекту «Каліцтво» з його ідеально продуманою програмою поруйнування буржуазної моделі суспільства, нема спалених офісів, розбомблених телефонних станцій і передвиборних бігбордів кандидата у президенти з домальованими рогами. Це все – лише твоя голова, яка повна розпиленої сірки, і при досягненні певної температури її зносить геть. Нема Тайлера Дердена, нема ніяких бійцівських клубів (хоча кажуть, що після виходу роману Паланіка вони справді з’явилися). Ти можеш довго стояти у гаражі, чекаючи появи Ангела, можеш піднятися нагору і, замість Ангела, в сотий раз поборотися з безсонням. Можеш піднятися ще вище, на дах, і пустити собі кулю в рот. Ось такі можливості.

У багатьох американських рецензіях текст «Бійцівського клубу» означений як «тривожний» (disturbing) або «небезпечний» (певно, не тому, що там є інструкція з приготування нітрогліцерину). Так колись реагували на «Ловця у житі» Селінджера – інший маніфест, іншого «втраченого покоління». Надій зцілити цей розірваний світ відтоді не побільшало.

Остап Сливинський

(Джерело: Сумно)

Реклама
Rambler's Top100