Лесь Белей. Химерний соцреалізм Сергія Жадана

Усі поціновувачі Сергія Жадана з нетерпінням чекали на реліз нового прозаїчного опусу свого кумира. Урешті, дочекалися. У незмінному харківському «Фоліо» нещодавно вийшов «Ворошиловград». Як написано в анотації – «Роман жорсткий, меланхолійний та реалістичний». Зважаючи на тенденції серійності, сиквелності та конвеєрності – ці неодмінні властивості комерційних видавництв – можна було сподіватися на роман-корінець, тобто на гарну прикрасу книжкової полиці, між палітурками якої містилася б парафраза вже сказаного автором у попередніх книжках. Однак Сергієві Жадану вдалося вибитися з конвеєру і зробити брак на штампувальній лінії книжкового конвеєра, а отже, зробити подію в українському літпроцесі.

Оксана Забужко колись сказала, що всі романи Жадана, написані після «Депеш Моду», – це тільки бліді копії. Про «Ворошиловград» я також чув багато подібних відгуків. Однак не погоджуся ні з першим, ні другим твердженням.

«Ворошиловград» і «Депеш Мод» мають кілька точок дотику. Але тут я б радше говорив про діалог, а не про копіювання.

Головна, як на мою думку, точка дотику двох романів – це герої. Звичайно, у «Ворошиловграді» не з’являється ні Собака Павлов, ні Вася Комуніст чи Какао. Тут у ролі протагоністів – Герман Корольов, Коча та Травмований. Однак якщо придивитися до цих героїв, то це ті самі психотипи, тільки на 10–15 років старші. Ті самі соціопатичні типи, які живуть тут і зараз, але вже биті життям. Сцени побутового студентського алкоголізму витіснили сцени боротьби з рейдерами. Пасивно-описовий стан «Депеш Моду» у «Ворошиловграді» став активним. Це можна добре простежити, якщо порівняти футбольні сцени двох романів. У «Депеш Моді» герої тільки спостерігають за футбольним матчем, п’ють на трибунах, вони пасивні. У «Ворошиловграді» є гарно виписана сцена гри футбольних команд «Меліоратора-91» з газовиками, в якій головні герої вже самі ганяють футбольний м’яч і п’ють уже на полі.

Окрім цього, між двома романами можна провести ще три важливі аналогії. Перша з них – тема зникнення і пошуку. У «Депеш Моді» зникає Карбюратор, у «Ворошиловграді» – брат головного героя, Германа. В обох текстах зникнення служить своєрідним рушієм для розгортання фабули. Однак у «Депеш моді» Карбюратора таки знаходять, а у «Ворошиловграді» зникнення послужило тільки причиною для переїзду Германа, який так і не отримав від свого брата жодної звістки. У кінці тексту автор залишає нас in medias res.

Друга точка дотику – тема квазірелігій. У «Депеш Моді» з’являється Джонсон і Джонсон із Церкви Христа об’єднаної – абсолютно архетипний персонаж постатеїстичного сектантського бурлеску дев’яностих. У романі він відіграє радше декоративно-розважальну роль. А вже у «Ворошиловграді» Жадан описує обряди квазіштундистського руху, який, звичайно, не має нічого спільного з євангельським християнством. Але тут пресвітер, окрім розважально-декоративної, виконує також нетипову для жаданівської прози функцію – він передає месидж читачам, який можна сформулювати приблизно так: взаємодопомога і спільна відповідальність.

«Але, чувак, якщо ти справді не хочеш горіти у пеклі на повільному вогні, як напівфабрикат у мікрохвильовій пічці, то тримайся за цих дивних, не зовсім адекватних, але надзвичайно щирих і відвертих прихожан. Не кидай їх. Будь разом з ними…Справа не в церкві і не в наркотиках. Справа у відповідальності. Та вдячності. Якщо в тебе це є – маєш шанс померти не останньою скотиною…»

Чи не вперше у автора з’являється хоч і слабенький, але дидактизм.

Ще однією точкою дотику є вкладені псевдотексти. У «Депеш Моді» Жадан «цитує», імітуючи відповідну стилістику, «Книгу №1 “Гримучий вазилін”». Цей нібито чужий цитований текст – про саморобні вибухові суміші і спосіб їхнього приготування. У «Ворошиловграді» з’являється текст подібного генезу «Історія і занепад джазу у Донецькому басейні». Ці два тексти можна трактувати як висловлення авторського супереґо. У молодечому «Депеш Моді» воно складалося з ідей активного бунту, попри зовнішню апатію, змальовану у тексті. У «Ворошиловграді» авторське супереґо вже прагне джазу в пролетарському Донбасі. Автор мрійливо рефлексує про минуле Донецька, тодішню Юзівку: «Місто, забудоване одно- та двоповерховими будівлями, вигідно вирізнялось шикарними магазинами, рестораціями, конторами та банками. Першокласні готелі “Велика Британія” та ”Гранд-Готель” приваблювали сюди натовпи комерсантів, що прибували сюди переважно з Бельгії та Британії з метою швидкого збагачення…»

Загалом, якщо вдатися до грубого узагальнення, то «Депеш Мод» – це роман про молодь, яка шукає себе у великоміському Харкові, а «Ворошиловград» – це роман про спробу повернення. Коли я читав першу частину роману, у голові зринало дуже багато аналогій із фільмом «Arizona Dream» Еміра Кустуріци. Якщо поглянути на загальну фабулу, то Аксель Блекмар багато чим нагадує Гєрича Корольова. І той, і той їде з міста у глибоку провінцію. І той, і той шукає власне я. І того, і того люблять жінки. Своєрідним еквівалентом Елейн Стокер можна вважати бухгалтерку Олю, а Ґрейс з її черепахами – Катю з собакою Пахмутовою. Кустуріцівське символічне оформлення фільму з його літаючими рибами, кукурудзяниками та ескімосами чимось нагадує жаданівську мову, яка просто поросла метафорами.

«Я вже думав повертатись, прикидав, скільки це займе часу, і де тепер можуть бути мої друзі, як раптом, звідкись ізбоку, з прибережних очеретів та заплав, відчайдушно трублячи вихлопною трубою, на трасу вивалився кривавого кольору ікарус. Перехняблено став на всі колеса, наче пес, що обтрушується після купання, важко перевів подих, перемкнув швидкість і поповзом рушив на мене.»

Текст «Ворошилограда», окрім метафоричності, метонімійності, синекдохійності, також по-живому натуралістичний. Тому можна погодитися з анотацією, що визначає його як соцреалізм. (Прошу не плутати з Ґорьким, Гончаром і іже з ними, бо те, що вони писали, з реалізмом нічого спільного не мало – це був соцромантизм). Поєднання соцреалізму зі щедрою жаданівською тропікою надає тексту певної химерності в сенсі літературного стилю. До слова, теоретики літератури називають 1958-й – роком появи химерної прози в Україні. Того ж року Ворошиловград перейменували на Луганськ.

Марія Котик-Чубінська. Дорожні знаки до Ворошиловграда

Роман Сергія Жадана «Ворошиловград» вщерть наповнений пригодами, розмовами і промовами, гімнами і спірічуелзами, сексом і кочівниками, комерсантами і рейдерами, авіацією і футболом, метафорами і сюрреалістичними візіями, джазом, коліями, кукурудзою та багатьма іншими визначальними речами і важливими деталями. Все це в лінійному хронологічному викладі подій тісно переплетено й пов’язано. Тому нещодавня назва Луганська на тлі подієвого розмаїття асоціюється не так із нині всіма забутим Ворошиловим, як із ворушінням, неспокоєм. Цей заголовок, розпадаючись на дві сутнісно і стилістично далекі частини – на приземлене, теперішнє ворушіння і древній, урочистий град (в значенні місто) – відбиває наскрізну амбівалентність на всіх рівнях тексту. Роман соціальний і, водночас, ліричний; письмо реалістичне, але таке, що часто непомітно, ненароком стає сюрреалістичним, а потім, ніби й нічого не сталося, повертається назад у русло реалізму; серйозна епічність тут сусідить із пародією, проповідницька урочистість – із ґротеском; напругу небезпеки, смерті може супроводжувати сміх або секс.

Цей роман, що в ньому від початку до кінця події й обставини змінюються швидко, кардинально і непередбачувано, можна було б порівняти з арканом – танцем, у якому поступове наростання руху (танець виконують чоловіки, ставши колом, поклавши руки на рамена один одному) досягає максимальної кульмінаційної швидкості і, завмерши, завершується викиданням сокири. Круговерть подій у романі Жадана обриває постріл.

Час роману – теперішній. Відправні топонімічні точки – Харків і Ворошиловград, однак назва містечка, довкола якого обертаються головні події, невідома.

Головний герой, він же й оповідач, – Герман Корольов (Гера), має 33 роки й нікому не потрібну вищу освіту (закінчив Харківський істфак). З таким ім’ям і прізвищем батьки, мабуть, бачили його зіркою авіації, але вийшло не так. “Всі ми хотіли стати пілотами. Більшість із нас стали лузерами”, – констатує сам Герман, переглядаючи у сновидінні картини минулого. Знаковим є вік героя, вік Христа, у людському вимірі – період своєрідного другого входження в життя.

Роман починається з того, що одного дня, о п’ятій ранку, узвичаєну розміреність Германового життя (свобода від батьків, наймане, завалене власними і чужими речима помешкання, передвиборчі тренінги, агітаційні дебати, регулярні гроші, відмиті з переказів спонсорських фондів, надійні напарники Льолік і Болік) – перериває дзвінок. На тлі всіх подальших перипетій цей дзвінок сприйматиметься як заклик “устань – і йди!”. Телефонують із дому, точніше із бензозаправки, юридичним власником якої є Гера, хоча фактично бізнесом керував його старший брат. “Дружище” Коча, механік-самородок, який працює на заправці, прокуреним голосом (“так, ніби замість легень йому було вмонтовано старі, пропалені динаміки”) повідомляє, що сталася “шняга”: брат несподівано “увалив” в Амстердам, залишивши все напризволяще, без вказівок і настанов. З цього моменту починається повернення Германа додому – до безіменного містечка, де він виростав, звідки його батьки і він сам свого часу втекли за 200 км на північ – до Харкова. Їдучи додому, Герман не підозрював, що його поїздка “на один день” затягнеться на невизначений час або й назавжди.

У дорозі з Германом стаються дві знакові події. По-перше, на капот Льолікового, придбаного за “відмите бабло” фольксваґена вискакує курка. По-друге, в червоному “овіяному пилом і обмащеному кров’ю” ікарусі Герман має важливу розмову.

Спочатку про курку. Переїжджаючи міст, Льолікова “консервна бляшанка” опинилася в пробці – розвернутим птаховозом перегородило дорогу, і кури вільно “тусували” по трасі (“висиджували яйця під колесами фур”). Курка, зауважує Болік, – символ смерті. Попри загалом оптимістичний, життєіронічний настрій в описі навіть дуже серйозних подій, смерть у романі нагадує про себе на кожному кроці: ікарус – вимазаний кров’ю; запах нікотину і смерті в автобусі; засохла кров на лезі ножа; підпалений бензовоз; повішана Пахмутова (це не та, пісні якої так довго не давали розвалитися радянському союзові, це – кличка вівчарки); безглузда стрілянина “прилизаного” у вівцю; дика розправа перевізників бензину із кимось із-поміж себе; очі цигана чорні як смерть; напруга в повітрі перед смертельним пострілом. Наприкінці роману смерть таки постане перед головним героєм у своїй незбагненності.

Але курка – це не лише вісник смерті. Курка має в романі ще одне символічне значення, і стосується воно жіночої поведінки (зв’язок тут присутній на рівні етимологічної спорідненості та фонетичної близькості слів). Ця поведінка в романі «Ворошиловград» споріднює чоловіків так само, як і пролита в спільних бійках кров.

До таких “спільних” жінок, втім, не належить Ольга – бухгалтер, яка веде фінансову документацію бензозаправки. Її стосунки з Германом складаються так, що епізоди їхнього тілесного наближення (купання в річці, ночівля в закинутому піонерському таборі, напівсонні доторки до шкіри) сприймаються як найбільш нереалістичні події роману. Кохання потребує відстані, інакше – “все зіпсуєш”, – каже Ольга. “До кохання треба дожити”, – пише юна, досвідчена власниця Пахмутової. Здається, саме Ольга дає надію на те, що щось із юнацьких мрій і передчуттів у цьому світі може справдитися.

Жінок у романі виділено в особливу категорію, що має безпосередній доступ до таємниць життя і смерті.

Але повернімося до тих знаків, що їх отримує Герман у дорозі. Дивна розмова відбувається в потайній частині автобуса, що везе дрібних комерсантів із Харкова на Донбас: питання муринки до випадкового супутника, себто Германа, звичні й банальні, але її коментарі звучать як цитати зі стародавніх книг східної мудрості, як проникливі психоаналітичні висновки й передбачення:

– Куди ти їдеш? <…>

– Додому <…>

– А хто тебе там чекає?<…>

– Ніхто не чекає <…>

– Навіщо їхати туди, де тебе ніхто не чекає? <…>

– Я не надовго. Завтра поїду назад.

– Ти так боїшся туди повертатися?

– З чого ти взяла?

– Ти ще не встиг приїхати, а вже збираєшся назад. Ти боїшся.

<…>

– Думаю, ти так швидко тікаєш, оскільки забув усе, що з тобою було. Коли згадаєш, тобі буде не так просто звідти поїхати.

Процес згадування починається відразу після того, як муринка дає випити Германові “солодкого напою”. Першою йде в хід підсвідомість: уві сні Герман бачить пшеничні поля, що межували із передмістям, де виростав, літаки, аеродром, згадує безнадійні дитячі мрії. Далі, після приїзду на заправку (чи, як каже Герман – додому), естафету перебирає Коча – перший важливий дорослий у дитячій пам’яті після родичів і близьких, гроза мікрорайону, взірець для підростаючого покоління. За Кочею підключається Травмований – механік на заправці, який колись був кращим бомбардиром фізкультурного руху в містечку. За ним у пам’ять втручається Ольга. Вони збурюють минуле мимоволі, своєю присутністю. Вони не кажуть зайвого і не запитують. І водночас кажуть дуже важливі речі і запитують про визначальне. Вони допомагають Германові здійснити вибір: продати заправку і знову втекти до свого безпроблемного існування чи “згадати все” – залишитися вдома, “окопатися” й “відстрілюватися навсібіч”.

А тепер уявіть собі ваш подив, коли Герман, поїхавши на похорон до Кочиної тещі, у надмогильній промові пресвітера знов чує вже знайомі йому слова: “Навіщо їхати туди, де тебе ніхто не чекає? Навіщо тікати від тих, хто любить тебе? <…> Чому вчить нас ця смерть. Вона вчить нас, що потрібно вміти пригадати все, що було з нами, і що було з тими, хто поруч із нами. Це головне. Бо, коли ти все згадаєш, піти тобі буде не так просто.” Пресвітер майже дослівно виголошує фрази, що їх чув Герман від муринки в автобусі. Складається враження, ніби поминальну промову адресовано спеціально Германові: щоби підтримати його, розвіяти сумніви і страхи.

Германове повернення й пригадування часто супроводжують саме ці, ніби й випадкові, але, воднораз, важливі й визначальні для нього слова. Приміром, коли Герман з Ольгою їдуть добувати бюрократичний папірчик до колишнього директора нафтобази, щоби ним (папірчиком) відбивати напади рейдерів, то цей бадьорий старий “із ленінською лукавинкою в очах” питає: “Що з тобою таке, внучку? <…> Чому так легко віддаєш те, що належить тобі? [йдеться про навушники – М. К.-Ч.] <…> Потрібно захищати те, що належить тобі по праву, а то так і будеш ходити – без навушників, без бізнесу і партійного стажу. Зрозумів?” Так само можна згадати у цьому зв’язку випадкову розповідь невідомої по телефону про страх висоти, що завершується необхідними Германові на ту мить словами: “попустися”.

Слова, в яких, згідно з контекстом, ідеться про одне, означають для Германа зовсім інше – вони адресовані саме йому, вони його підштовхують, присоромлюють, розпружують; дають відповіді й підказки; вони його тримають.

Здається, весь світ говорить щось Германові, і вражає те, як Герман (Жадан) може це чути і бачити: “Небом пересипались чорні зірки, пробиваючи густе повітря й запалюючи суху траву <…> Я бачив, як коріння вперто пробивалось крізь висушений за літо ґрунт, тягнучись до води, що залягала глибоко, наче магма. Я бачив срібні жили води, які проступали тонко-тонко, омиваючи тіла померлих, закопані тут невідомо ким і не знати коли, прорізаючи чорноземи і рухаючись у темну безвість. Я бачив, як залягає глибоко в тілі долини чорне серце кам’яного вугілля, як воно б’ється, даючи життя всьому навколо, і як свіже молоко природного газу згортається в гніздах та підземних річищах, твердне й напоює собою в’язкі корені і як цими коренями рвуться вгору шаленство і стійкість, повертаючи стебла трави проти напрямку вітру”.

Багато визначає в романі земля. Йдеться про східне прикордоння, за яким починається порожнеча. Люди, які живуть на цій землі, “на просмолених пагорбах” і в залитих сонцем долинах, серед безконечних безнадійних кукурудзяних піль, на цих історичних і геополітичних протягах, приречені, ставши пліч-о-пліч, протистояти тим, хто хоче їх витіснити: відібрати бензозаправку, приватизувати занедбаний аеродром із “розбитим серцем асфальту”; чинити опір тим, хто просто примушує їх здатися перед відсутністю перспективи, “прогнутися” або виїхати – туди, де житиметься краще.

І, хоч як дивно, над цією землею поезія просто висить у повітрі. Вона промовляє вустами пресвітера у поминальній промові або виказує себе за посередництвом хвалебних пісень на весіллі чи на святкуванні народження пророчиці й рятівниці Моки, або ж долинає із давнини через африканські спірічуелзи у дивовижній зачитаній книжці «Історія і занепад джазу в Донецькому басейні». Прості слова, перемішані зі словами гімну срср, із зашифрованою циганською лексикою – про радість відходу (“Слався, наша Вітчизно, вільна і незалежна, слався, наш небесний Єрусалиме, дружби народів надійний оплот! Слово Ісуса, сила незрима, саре манула де таборо явена, романо законо припхенела <…>”); про чудо народження (“Ти, що з нічого виникла <…> і що прийшла нізвідки. Солодка, як світло, й невидима, наче ніч, <…> З зоряного неба зроблено твою голову. З місячних променів зроблене твоє праве око, з жовтого сонця – ліве. З комет та небесного каміння зроблено твої зуби. З жовтневого туману витворено твою шкіру. З дощів постали твої легені, а з посухи б’ється твоє радісне серце…” (читач подумає: звідки це?.. щось дуже знайоме?.. щось із стародавнього епосу?.. А через кілька сторінок натрапить на слова, ніби адресовані спеціально йому з цього приводу: “Невдячне заняття, пов’язане з пригадуваннями й зіставленнями”); про втому і любов (“Життя – це машина, яку зробили для нас, і ми знаємо, що не варто боятись цієї машини. Золоті цехи відкривають для нас свої брами. Високе небо пливе над нашими школами та крамницями. І все, що на нас чекає, – пустка і забуття, все, що на нас чекає, – любов і спасіння”). Поезія постає в романі як повнота відчуття життя.

Згадувана книжка про становлення джазу на Донбасі має чудодійні властивості. І в існування такої книжки, можливо, доведеться повірити, адже ми не сумніваємося ув авторській правдивості, коли довідуємося, що Болік, Гєрин друг по відмиванні грошей (наприкінці роману з’ясується його повне ім’я – Борис Колесніченко), слухає Паркера! Отже – Паркер: “Боря підсовував мені диски Паркера. Я слухняно ставив їх один за одним. Паркер рвав повітря своїм альтом. Його саксофон вибухав, ніби хімічна зброя, винищуючи ворожі війська. Паркер дихав через мундштук, видмухував золоте полум’я праведного гніву, його чорні пальці залізали до роз’ятрених ран повітря, витягуючи звідти мідні монети й сушені плоди. Прослухані диски я кидав до свого потріпаного шкіряного рюкзака”. Цей поетичний відступ у контексті реальності вражає несподіваною появою і раптовим зникненням, відсутністю стилістичних переходів чи бодай графічного відокремлення від решти тексту. Музика Паркера тут – органічна частина реальності: Паркер витягував пальцями мідні монети й сушені плоди – я кидав диски до рюкзака.

Так само не випадає сумніватися у правдивості ночі в монгольському таборі, у народженні Сивілою золотоокої дівчинки Моки (чи ж не Мокоші – язичницької слов’янської богині родючості й дощу?), бо все описано у подробицях і деталях, із реалістичною точністю (аж до такої дрібниці, як подарована новонародженій срібна печатка «ФК Шахтар»!), бо феєричне запаморочення настає лише на мить від галактичних дитячих пустощів (“діти стрімко пролітали повз дорослих <…> збивали з небес зірки довгими сухими палицями, і зорі, обсипаючись, мов горіхи, лунко бились об брезентові дахи наметів”) і значно сильніше спантеличує безшумне зникнення табору.

Здається, що автор розкручує реальність до краю, навмисне доходить у реалістичному письмі до такої межі, за якою вся ця реальність не витримує і з неї, як із надтріснутого яйця-райця, починають валити валом дивні картини безтілесних людей, чудернацьких істот; виростають із туману посеред простору, як гриби, намети біженського табору; виходять із пшеничного поля пілоти й механіки, викочують літак, із якого, як із пандориної скриньки, вистрибують “руді лисиці й чорні коти, голуби й чаплі <…> річкові жаби, <…> кажани”, а під час бездоганно реалістичного діалогу в лікарняній палаті, цілком на законних підставах – за посередництвом книжки – підключається дивна розповідь про джаз у Донецькому басейні…

Автор уникає адміністративних назв великих територій. У «Ворошиловграді», як вже зазначалося, є східне порубіжжя, Донбас, за ними на схід – порожнеча, а далі, за порожнечею – Китай; є минуле зі спогадами дитинства й теперішнє із генетично модифікованим “диким капіталізмом”. Минуле нагадує про себе не лише такими знаками, як Пахмутова чи трансформованими цитатами з гімну, не лише висить у Кочі на стіні, “в натурі”, як карта імперії, дбайливо змінена до невпізнання строкатими матеріальними слідами теперішнього, – в ньому, в минулому, заховано для оповідача щось надзвичайно цінне, визначальне для теперішнього і майбутнього.

Чого нас вчить «Ворошиловград»? – запитаємо себе, перефразовуючи слова пресвітера. Він вчить нас, що треба вміти пригадати все, що з тобою було, і тоді тобі буде не так просто піти; що найбільше, що нас об’єднує, – це простір і смерть; що дуже важливо – вчасно помолитися; що рятуючи близьку людину, раптом відчуваєш, як змінюються обставини і як вона починає рятувати тебе; що найголовніші речі – вдячність і відповідальність… Друге входження в життя головного героя супроводжується набуттям саме цих – простих і пронизливих істин.

“Цей роман для мене дуже важливий” – зізнався Сергій Жадан, презентуючи «Ворошиловград» на Львівському книжковому форумі. І додав: “ми з видавцями домовилися, що так я казатиму щоразу, коли виходитиме моя нова книжка”… (Щодо видавців, – а це найбільше українське видавництво «Фоліо», – то вони, схоже, вирішили не завдавати собі клопоту із обкладинкою книжки. Як на мене, фотографія бензозаправки не найкращим чином репрезентує зміст роману, окрім того, збивають із пантелику сигнальні написи “автозаправочная станция” і “бензин” на сфотографованій будівлі, бо сприймаються як частина заголовка.) Як це видно із зацитованого висловлювання Жадана, він і в романі часто повертає однозначне нібито висловлювання, якимось неочікуваним, несподіваним боком. Таким є й завершення роману: здається, головний герой повернувся – остаточно вирішив залишитися вдома, однак останні речення описують, як він виходить за межі містечка і відчуває відкритість перед собою нових доріг…

У романі «Ворошиловград» поглинута подієвою інтригою увага читача краєм ока фіксує знаки непроминального. Автор не акцентує на цих моментах, але у творі вони важать дуже багато. Маю на увазі невипадковість таких деталей, як вік головного героя; наскрізний мотив повернення, пам’яті; віщі знаки, що супроводжують його на шляху. Ніби обмовившись, автор каже одного разу про Ворошиловград як про небесне місто – “небесний Ворошиловград”. Це свідчить про своєрідний зсув чи трансформацію історії в романі: авторське співвіднесення старозавітного і сучасного людського шляху до обіцяного небесного Єрусалима.

Дві рецензії на «Ворошиловград».