Загалом тема вічної подорожі, оспівана американськими клясиками на зразок Джека Керуака і Джона Стейнбека, була, як знати, підхоплена в Україні у 1980-х роках Євгеном Пашковським і продовжена у 1990-х Сергієм Жаданом. Гасло цих мандрів одне – де б не жити, аби лише не жити. Або так: яка різниця де жити, якщо життя нема, і замість впевнености у майбутньому, існує лише упевненість у минулому? Тож не дивно, що за мандрівною фабулою новий роман Сергія Жадана з ностальгійною назвою «Ворошиловград» нагадує його ранні твори на кшталт «Депеш Мод», коли герою обов’язково треба кудись їхати – шукати друга, знайомого чи будь-кого – аби тільки не залишатися тут, на вічній території чужих квартир, речей і розмов. Цього разу герой Жадана на ім’я Герман лише на день їде на свою малу батьківщину провідати рідного брата, який тримає в степу бензоколонку, і мало не назавжди влипає у тутешній ляндшафт.

До речі, саме через це життя і нема, коли до нього так ставляться. Як саме? Ну, проживають бездумно, аби тільки прожити. Це, до речі, перефразована постмодернізмом максима часів соцреалізму і патріотичного кредо Миколи Островського. Пригадуєте? «Життя одне, і прожити його треба так, щоб не було згодом невимовно боляче за безцільно прожиті роки». Так от, нині усе це звучить трохи інакше: «Життя одне, і прожити його треба так, щоб не було». Ще й посміятися дорогою, аякже. Для сміху, наприклад, у переліку імен, прізвищ і місць роботи своїх героїв треба назвати найбільш неоковирні варіянти. Так, поряд із газетою безкоштовних оголошень, в якій колись працювали герої «Ворошиловграду», можуть бути згадані морг, бюро погребальних послуг і секретаріят Конгресу націоналістів. Так само доречні неоковирні види діяльности героїв. «Ми редагували чиїсь промови, – інформують нас у романі, – вели семінари для молодих лідерів, проводили тренінги для спостерігачів на виборах, складали політичні програми для нових партій, рубали дрова на дачі Болікового тата, ходили на телевізійні ток-шоу захищати демократичний вибір і відмивали, відмивали, відмивали бабло, котре проходило через наші рахунки».

У новому житті на старому місці відмивати доводиться хіба що кров з мармизи. Усе тут залишилося без змін, відколи Герман поїхав з цієї глухої провінції, за що вона щокроку намагається віддячити йому черговою халепою, яка зветься «зустріч з минулим». Хіба що місцева мафія, яка прагне відвоювати рідну бензоколонку, не дуже місцева, за що й поплатилась через незнання незворушної карми цього краю. З одного боку, все тут стає на захист рідного запустіння – від циган і баптистів до барменів і футболістів – і недаремно роман Жадана присвячений історії українського рейдерства. З іншого боку, героя роману цілком слушно бісить те, як швидко місцевий люд здає свої позиції, залишаючись жити у примарному минулому, спогадів про яке у «Ворошиловграді» не бракує. Утім, не дуже затишні ці згадки про розвалену «комунальну інфраструктуру», закинуті аеродроми, розформовані військові частини, забуті футбольні команди, неіснуючу історію джазу на Донбасі, а також про «просмолені сонцем пагорби, на яких я завжди почувався невпевнено ще з дитинства, від перших спогадів і аж до останніх років, проведених тут, аж до того прекрасного осіннього дня, коли ми з батьками вибралися звідси, коли наш тато, відставний військовий нікому не потрібної армії, отримав житло поблизу Харкова».

Усе у «Ворошиловграді» Жадана оформлено за незмінною схемою оповіді, яку віддавна практикує автор твору. Ось головний герой на ім’я Герман Корольов в обов’язковій військовій куртці. Ось його обов’язкові друзі-напарники, обов’язкова старша жінка, обов’язкові проблеми (свої та чужі), обов’язкова остання територія, яку треба обороняти, і тоді обов’язково з’явиться почуття чесно виконаного обов’язку, яке наш герой «востаннє відчував у третьому класі місцевої школи, коли їх вивозили збирати яблука в радгоспних садах». Одне слово, усе як завжди. «Мені 33 роки, – значить Герман. – Я давно і щасливо жив сам, з батьками бачився рідко, з братом підтримував нормальні стосунки. Мав нікому не потрібну освіту. Працював незрозуміло ким. Грошей мені вистачало саме на те, до чого я звик. Новим звичкам з’являтись було пізно. Мене все влаштовувало. Тим, що мене не влаштовувало, я не користувався. Тиждень тому зник мій брат. Зник і навіть не попередив. По-моєму, життя вдалось».

Не дивно, що констатація життєвих досягнень у героя роману така ж ляконічна: «Всі ми хотіли стати пілотами. Більшість із нас стали лузерами». І лише завдяки тому, що нашого Германа досі дивує, як усе в його житті «ніби повторювалось, поверталось назад – назад в нікуди, назад у порожнечу», оповідь рухається до свого невтішного кінця. Ну, а коли авторові набридає «виробнича» бодяга з історією про бензоколонку, він згортає її, розпочинаючи наступну. Та навіть якби у Жадана вийшла суцільна оповідь, що справді тягне на роман, а його героєві вдалося, відцуравшись мандрівної долі, осісти на своїй малій батьківщині, мало що при цьому б змінилося. «Коли ловиш життя за хвіст, – справедливо вважає наш герой, – найменше думаєш, що з ним потім робити». Адже воно не завжди буває цікавішим за свій власний опис у черговому романі-репортажі.

Розважити сюжетне дійство у «Ворошиловграді» допомагають декоративно-художні прикраси тексту, себто фірмові авторські порівняння і метафори. Так, під час оповіді героя про чергову пригоду з елєментами кримінальної авантюри перед читачем понуро пропливають обставини місця з обов’язковим гастрономічним відтінком. Тут вам і «жовте, ніби вершкове масло, сонце», чиї «гарячі смуги тяглись підлогою, ніби розсипана мука» (?), і «небо, схоже на томатну пасту», і «сірі, як мокрий цукор, партійні будні», і «жирні фініки, схожі на тарганів». У Жадана навіть описи природи мають якийсь бакалійний присмак безпритульности: «поля, густо политі сонячним медом, свіжа зелень балок та залізничних насипів, золото річкового піску й столове срібло крейдяних узбереж», а також комахи, які «перебігали поверхнею води, наче рибалки взимку сірою кригою». І герою роману, попри критичну ситуацію і відповідальність, яка звалилася на нього, «мов родичі з вокзалу», завжди «дуже хотілось гарячої піци».

А ще в романі Жадана не бракує обов’язкових описів природи, ляндшафтів (зазвичай «підозрілих місць з відсутніми органами влади та населення як такого»), і тих залишків розваленого господарства на пострадянському просторі, які автор полюбляє називати «комунальною інфраструктурою». Іноді здається, що саме час і простір – це головні герої цього дійства, а решта «живого» матеріялу на кшталт чи то братів Льоні і Борі, а чи автомеханіків Шури Травмованого і Кочі, а чи решти соціяльно невлаштованих персонажів роману – це рухливі декорації до сюжету про обставини місця і часу. «Я мовби стояв у просторому приміщенні, до якого запустили якихось невідомих мені людей, а після цього вимкнули світло, – підтверджує герой-оповідач. – І хоч приміщення було мені знайомим, присутність цих чужих людей, котрі стояли поруч і мовчали, щось від мене приховуючи, насторожувала». Та й місця того у романі Жадана – «сама лише» Луганська область, а вже місто, в якому виростали його герої, взагалі малопридатне для пригодницького жанру. «В будинках жили переважно робітники з невеличких навколишніх заводів, – значить герой роману, – великих підприємств у місті не було, залізничники, різна інтелігентська шлоїбень – вчителі, конторники, також військовослужбовці (мій тато, наприклад), ну і комсомольські кадри, перспективна молодь, так би мовити».

Таким чином, перед нами чергова інвентаризація радянської пам’яти автора, себто близьке ретро, яке автор «Ворошиловграду» намагається видати за сучасну прозу. Щоправда, іноді цей «інвентаризаційний» стиль може неабияк полегшити читання репортажу з подорожі на малу батьківщину, а також без зайвих жанрових колізій визначити соціяльний статус героїв роману: «чорний фольксваген, перекуплений у партнерів, костюми зі стоку, черевики з минулорічної колекції, годинники з розпродажу, запальнички, подаровані колегами на свята, сонцезахисні окуляри, придбані в супермаркетах: надійні недорогі речі, не надто вживані, не надто яскраві, нічого зайвого, нічого особливого». Так і тягнеться за оповідачем розворушена пам’ять про минуле разом зі спогадами про нещасливе радянське дитинство – мов кицька з перебитим хребтом, або, за його власним виразом, «як розкриті парашути авіаторів, які вони чомусь не бажають відчепити, тягнучи за собою, ніби довгі й важкі крокодилячі хвости». А вже розв’язка біжить підстрибом, скоромовкою і телеграфною депешею. «З Ольгою ми не розмовляли. Мої колишні друзі не з’являлись. Братові я більше не телефонував. Уночі мені снились літаки». Ну і Ворошиловград з усім цим, чи не так?

Коли ж до правди, то новий роман Жадана присвячений старим радянським примарам, які на кожному кроці переслідують головного героя. Неіснуюче місто-примара Ворошиловград, в якому минуло його дитинство. Примари друзів з минулого, з якими Герман спочатку грає в футбол, а потім виявляє їхні прізвища на могилах місцевого цвинтаря. Нарешті, примарний брат, до якого він приїхав, і який так і не з’являється протягом дійства, а згадка про нього потроху вивітрюється з пам’яти. Ну, а залишаються ті самі, наразі вже братові примари – баби, борги і вороги – які, наче старий одяг, доводиться «доношувати» нашому героєві. І якщо в одну й ту саму річку пам’яти йому не випадає увійти двічі, то вляпуватись у те саме лайно доводиться аж до самісінького фіналу.

м. Харків

Незворушний "Ворошиловград" Жадана.