Доки ви, дорогі читачі, творчо засвоювали керівництво з правил гри у шахи, викладене в книзі Михайла Бриниха «Шахмати для дибілів», що закінчилася, як то кажуть, на найцікавішому, автор не забарився написати наступну частину. Сиквел історії про таємничого доктора Падлюччо та його геніального учня Мішу продовжує радувати феєричним суржиком, іронічним скепсисом та алюзіями на християнську есхатологію.

Правда, нова повість письменника «Шахмати для дибілів: цейтнот доктора Падлюччо» виглядає дещо куцо: вона починається відразу з розвитку дії, так що незнайомим із першою частиною читачам може бути незрозуміло, у чому полягає інтрига і хто такі головні герої, а завершується… Ну намахом вона завершується, бо очікуваної «партії за будуще міра» у творі не відбувається, а отже, далі буде :).

Поза тим у «Цейтноті» авторський стиль вирівнюється, сюжет проглядається, увага до деталей посилюється. Бриних бавиться, змішуючи різні культурні коди, – наприклад, згадуючи про «наряд приблуди, який ровно в двінаццатій годині ночі переступив поріг храму, ні разу не перехрестившись. Нам жи достатньо кратко упомянуть, шо на ньому був кастюм-тройка фірми «Prada». У лівій руці він стискав трость, набалдашнік якої був нічим іним, як вирізьбленою з кості головою мордатого пса. В правиці він тримав зажжонну сігару, катора смерділа чим-то дуже непохожим на табак. …Це був середніх літ мущина, з чорними і якимито вроді мокрими волосами, уложеними на голові вкрай визивающе».

Особливої динамічності набувають сцени появи всілякої чортівні. Автор не шкодує спецефектів («тим часом Йоганн помітив, як вся підлога храму покрилась клєтками. Одні із них остались білими, а інші на глазах покривались кіпящою смолою. На шахівниці вже почали появляцця перші фігури – на шостій горизонталі вишикувались суєтліві дємони. Каждий із них хіщно розмахував чимось похожим на граблі»), а проте очевидною є іронічність викладу, що знімає пафосність поганого хорору і перетворює текст на постмодерністичну гру.

Одвічна боротьба добра зі злом, убрана в метафору шахових поєдинків, показана в різні історичні періоди – скажімо, «темна доба» середньовіччя настала, згідно з версією доктора Падлючча, тому, що свого часу домініканець Йоганн продув партію дияволові. Посвяченими в містерію шахів у книзі виявляються і близькі українському читачеві класики – Микола Лисенко та Михайло Старицький, котрий свого часу підпав під вплив російського майстра Михайла Чігоріна, переконаного, «шо шахмати – це поле брані між Богом і діаволом за власть над світом і нами, грішними. У самому буквальному смислі. І протягом віків Господь іграє проти нечистого. А ризультати цих партій опріділяють нашу історію і будущность». Рукопис свого брата Старицького Лисенко передає всесвітньовідомому шахістові Хосе Раулю Капабланці, який приїздить до Києва.

Головний же конфлікт виникає між доктором Падлюччом з його «мощним учнем» та інфернальним директором київського Палацу піонерів (заклад, що особисто мені теж завжди видавався демонічним :)), який розшукує запис партії, зіграної 1937 року в паризькому готелі «Реґіна» між Капабланкою і гросмейстером Савелієм Тартаковером.

Інтернет аукціони, знімальна група «П’ятого каналу», зворушливий демон, який наспівує пісеньку Пономарьова, тощо творять необтяжливу пародію на сьогодення, а образи доктора й Міші, попри всю свою умовність, набувають реалістичності – зразка Васілія Івановича і Пєтьки :).

Отож, незважаючи на повну відсутність Апокаліпсису, сиквел «Шахмат для дибілів» є досить динамічним і пізнавальним, що для розважального жанру зовсім не зле. Власне, як і саме існування розважального жанру масової літератури, що для України на сьогодні досить проблематично внаслідок інтелектуальної та політичної строкатості «маси» і клінічної відсутності в неї почуття гумору. Те, що розважає одних, дратує інших і навпаки, дебати стають палкими, а книгам властива здатність легко загоратися… Поширеною розвагою є також влаштовувати опитування з метою дізнатися, що читають інші, аби, почувши відповідь, негайно виголосити діагноз або анафему.

Хоча очевидно ж, що доля людства залежить зовсім не від того, які книжки стоять у вас на полицях, а від того, як зіграє фінальну партію хлопчик Міша, котрий, можливо, зараз гуляє десь на Липках, очікуючи, коли «усі дороги стануть дибом, і перехрестя путів Господніх образується у нас, у Києві» :).

Шахмати-2: іронічна есхатологія на історичному тлі.