Ітак, я пропоную каждому із нас ступить на свою клєтку. І хай ця партія не буде вершиною іскуства, но рубка – я вже чуствую – буде атлічна.
М. Бриних

Минулорічні «Шахмати для дибілів» М. Бриниха стали вибухівкою миттєвої дії: рукопис дипломовано «Коронацією слова», видання названо «Книгою року», розгорнуті розмови довкола і навколо. Найцікавіший підручник шахів, обрамлений у стьобну історія становлення, навчання й виховання юного гросмейстера Міши під проводом геніального доктора Падлючча, в шаленому ритмі веде читача до останньої партії, до останньої сторінки. Дикий драйв «Шахмат», драйв мови та гумору, не відпускає до останньої фігури на шахівниці, до останнього мата доктора Падлючча.

Під кінець книги, коли більш-менш підкований у шахах читач цього найменше чекає, роман виховання та посібник із шахової теорії набуває рис справдешнього трилеру з елементами містики, історії і т.д. Проте подібна жанрова метаморфоза виглядає абсолютно органічно у світі «Шахмат», де змішались мови, стали прозорими жанрові кордони, а художні реальності напливають і налипають одна на одну, як «Електронний пластилін» (перша книга М. Бриниха). Фінал обіцяв продовження пригод Міши і Падлючча, бо «У нас попереду, малиш, ще ціла туча всяких випробувань. Хоть ми і не машини BMV, шоби проходити такі краш-тести».

Продовження літературного серіалу – повість «Шахмати для дибілів: цейтнот доктора Падлючча» – не змусило себе довго чекати. Цього разу героям доводиться грати у небезпечні інтелектуальні ігри з самими «ісчадіями» пекла. Паралельно, за сусідніми сюжетними дошками, розігрується історія приїзду в Київ Капабланки і його тутешні пригоди. І ще добрих зо п’ять сюжетних ліній: про нового директора спортивної школи, котрий закриває шахову секцію і чий образ в буквальному сенсі просякнутий запахами смоли і «аццкими» примочками, або партія, розіграна живими шахами, між священиком і отим інфернальним приблудою, «який ровно в двінаццатій годині ночі переступив поріг храму, ні разу не перехрестившись <…> В правиці він тримав зажжону сігару, катора смерділа чим-то дуже непохожим на табак».

У боротьбу на світовій шахівниці втягнуті сили значно крутіші за пересічних «граждан», самі лише обрані та відібрані, ангели й демони. Тому що «шахмати – це вовсє не обична ігра. <…> це поле брані між Богом і діаволом за власть над світом і нами, грішними. У самому буквальному смислі. І протягом віків Господь іграє проти нечистого. А результати цих партій опріділяють нашу історію і будущность». Оповідь перемежовується іншими історіями, паралельними сюжетами; зрештою до боротьби залучаються Чігорін, Старицький, Лисенко, друга «жона» Капабланки – княгиня Чубарова та інші. Згідно з рецептами історичного роману «вальтерскоттівського» типу, або белетристики мейнстриму, в «Цейтноті» «події-що-могли-би-мати-місце» відбуваються на тлі історичних постатей і їхнього руху сюжетними клітинами.

Продовження «Шахмат» – це стьобний мікс стилів, де більше фантастики, фішок сучасної псевдоісторичної белетристики, і набагато менше драйву, гумору і власне шахів. Найяскравіші моменти першої книги – описи боїв на шахівниці, звичок фігур і т.д. У продовженні ж – лиш кілька баталій. Проте окремо варто згадати масштабну битву на початку твору, коли підлога храму перетворюється (ох, знову ці метаморфози) на клітини шахівниці, і ось «вже почали появляцця перші фігури – на шостій горизонталі вишикувались суєтліві демони. Каждий із них хіщно розмахував чимось похожим на граблі. Костлява баришня з косою на плечі без зайвого шухєра розмістилась на клєтці “де8”. За білих поки вийшли тіки восьмеро слігка поддатих храмовників і два архієпіскопа із посохами у покручених артрітом пальцях».

Тільки лінивий не писав про особливу мову «Шахмат», ностальгійно згадуючи відомі з дитинства п’єси Подерв’янського та зрідка цитуючи підліткові «Пісьма братана». Тільки філолог-початківець не мріяв написати літературознавче дослідження про звертання доктора Падлючча до свого «многогрішного дитяти» і «начинающого Фоми». Але точно, що ні перші, ні другі не були готові до появи ліричних і поетичних фрагментів, виконаних у цій химерній стилістиці. Особливо прикметний блискучий початок оповіді про дитинство Капабланки: «Пильний мячик сонця уже достаточно потрудився, нагрівши окіан до тимператури, када вся риба від сказу начинає кидацця на рибаків, – вечір мєдлінно тянув ковдру на себе, п’яні голоса і гітарні перебори струїлись з каждої другої підворітні, а дето в садах оттачували злобу малярійні комарі». Просто музика для вух.

* * *
Фінал «Цейтноту доктора Падлючча» принципово відкритий, що наштовхує на думку про продовження «шахматних» історій. Колись відбудеться фінальна битва і наш юний друг Міша обов’язково проведе кілька особливо вдалих гамбітів. А поки що хочеться процитувати обнадійливі рядки: «Воно, канєшно, ще невідомо, як все обернецця, но мушу тебе успокоїть: те, що ви сиграли у примарному подвалі, – пересічна галіматья, катора Граальом і не пахне».

Зрозуміло, що автор не хоче зупинятись і йти далі у пошуках свого письма, свого стилю, свого виграшного мата. Але чи готовий читач піти за ним?

У пошуках мата. «Шахмати» без шахів.