Роксоляна Свято Про Львів із інтригою та любов’ю

Одна з дивовиж української літературної ситуації в тому, що, хоч цікавих молодих авторів, а тим паче, прозаїків, у нас не так і багато, критики, та й просто читачі, примудряються не помічати й декого з тих, хто є. Трохи нездорове зациклення на кількох окремих іменах породжує ілюзію, що, крім них – умовно кажучи, крім тих-таки «пальців двох рук» жаданівського «Декамерона» (що більш-менш відповідає загальному уявленню про обриси прози двотисячних), – у сучасній літературі нікого більше й не існує. Або, якщо й існує, то десь зовсім на периферії.

Пишу про це, бо така ситуація, здається, ще донедавна стосувалася й автора, про якого мова тут. Петро Яценко – львівський прозаїк (1978 р.н.), журналіст, головний редактор літературного сайту http://www.text-context.org.ua/, в якого цієї осені з’явився вже третій роман. Перед «Львівською сагою» були «Йоґуртовий бог» (2002), «Повернення придурків» (2004), повість «Мар’яна» («Дерево бодхі», 2006), за яку автор отримав ІІ премію «Смолоскипу», а крім того, низка публікацій малої прози в літературних часописах. Здавалося б, не так і мало на одне десятиліття.

Та все ж жоден із його попередніх текстів не став тим, що можна б назвати подією літературного життя, хоча рецензій у різних виданнях – між яких, до речі, не пам’ятаю жодної негативної, – ніби й не бракувало.

А «Повернення придурків» (хай ця трохи провокативна назва не відштовхне вас від самого тексту) є, на мій смак, одним із найцікавіших «молодих» романів середини 2000-х. І вже точно значно цікавішим за деякі з текстів, уміщених під обкладинкою «Декамерона».

Прикметно, що «Львівська сага» вийшла в рамках «пірамідівської» «Приватної колекції», де, як відомо, з’являються лише тексти й автори, що імпонують самому упорядникові – Василеві Ґабору. А його літературний смак особисто в мене не викликає якихось заперечень.

І, здається, вже з цим виданням процес трохи зрушився: за кілька місяців на роман з’явилися рецензії на різних Інтернет-порталах, із автором відбулося кілька літературних зустрічей, – одне слово, книжку нібито помітили (звісно, тією мірою, якою помітною в нас може стати книжка не найвідомішого україномовного автора).

Що ж особливого в «Львівській сазі»?

Може, моя перша характеристика не прозвучить надто фахово, але таки її озвучу. Це дуже симпатичний роман. Під час читання неодноразово ловила себе на думці, що саме це слово найчастіше хочеться щодо нього вжити. Симпатичний – бо приємно і легко читається; бо не відчуваєш у ньому якоїсь претензійності чи спекуляцій; бо затягує і мовно, й сюжетно, й, зрештою, атмосферно.

Щодо останнього, то це роман виразно урбаністичний і, як неважко здогадатися, – власне львівський. І в цьому ще один його плюс. Бо саме такого тексту – що відсилає до цілком конкретного простору, й де персонажі існують не в абстрактному, а в реальному й доволі упізнаваному, часі, – нашій літературі, як мені здається, вже давно бракувало. І якщо візії апокаліптичного Львова «пластикових вікон» і «бетонної бруківки», як і Львова радянських часів із понищеними сходовими клітками й побитими парковими ліхтарями іще досяжні читачам у пам’яті (принаймні з розповідей старших львів’ян), то довоєнні реалії ніби оживають зі сторінок «Історичних проходів по Львову» або якихось подібних джерел.

А Львів, як неважко зрозуміти, – це не просто історія, а не меншою мірою й міфологія. І вона тут, вочевидь, також є. Як і реальна топографія міста. Точніше навіть, кількох міст, адже впродовж ХХ століття Львів зазнавав неодноразових змін, і більшість із них так чи так у романі відбито (чи то через подію, про яку знаємо з історії, через зміни в міському устрої, в долі будівель, мешканців тощо).

Топографію ж у роман уведено якось зовсім невимушено: ти відчуваєш реальність цього простору, подекуди навіть бачиш його майже затерті сліди на поверхні Львова сучасного (або ж автор і сам їх «розкидає», натякаючи, скажімо, що у триповерховій кам’яниці на проспекті Свободи, колись належній кримінальному авторитетові, нині – «модна крамниця»). Та над тобою зовсім не тяжіє атмосфера «потогінної» інтелектуальної напруги. Інакше кажучи, немає відчуття, що всі романні події автору довелося довго звіряти з історичними хроніками чи мапами (а якщо й довелося, то зумів він це зробити дуже природно й невимушено).

Власне, роман цей є не лише історичним, а не меншою мірою й пригодницьким, любовним, кримінальним і врешті, як знаємо з назви, – сагою (в дусі традиції, звичайно ж, родинною). Заплутані історії представників трьох поколінь двох родів – Малодобрих і Овербах-Ліщинських – становлять його сюжетну канву. Сам же текст поступово виростає в цілість із невеликих – а спершу й ледь пов’язаних між собою – фраґментів-розділів. Кожен із них – новелістично завершений і його спокійно можна прочитувати, як самостійний твір. Перший же – «Золота мавпа» – й сюжетно дещо відокремлений і виконує роль такої собі увертюри, чи-то навіть «приквелу» до всього, що діятиметься далі. Хоча, мабуть, саме в строкатій цілісності «Львівської саги», де поруч знайшлося місце десяткам колоритних персонажів із різних епох (від неазартного колекціонера монет Януша з початку ХХ століття до колишнього директора овочевої бази, який опинився в радянські часи на Кульпарківській), – особлива принадність роману.

Не вдаючись до докладного переказу, зауважу лише, що починається вся ця історія з «неможливого» кохання між донькою того-таки львівського кримінального авторитета Овербаха-Ліщинського, якому належала триповерхова кам’яниця, – Ліле – та сином ката Малодоброго Мадо, над яким тяжіє прокляття роду (зовсім миролюбивому від природи, йому врешті доведеться стати вбивцею). Доля розводить закоханих іще на початку, а зустріч влаштує вже в глибокій старості.

А між цим будуть різні імперії й навіть різні континенти (Мадо потрапить і до Америки, звідки, за власним бажанням, повернеться в Радянський Союз), а також драми кількох поколінь (до народженої від любові Мадо й Ліле доньки Софії залицятиметься «п’ятдесятирічний професор психології на прізвище Юнґ», вона ж обере темпераментного російського матроса, який на старість відчує гостру тугу за морем).

В атмосфері «Львівської саги» є щось і магічно-реалістичне, хоч і не в суто латиноамериканському варіанті. Втім, містика природно співіснує тут із реальністю: золота мавпа з блискучими червоними очима, яку знаходять усередині «автомата для вигравання мільйонів», приноситиме смерть і впливатиме на людські долі впродовж усього роману. Міський переписувач майна Поприсько володіє неймовірним даром «увічнювати» все, що потрапить до його реєстру: «Те, що опишу, ніколи не пропаде. Його не візьме жодна хвороба, жодна війна не призведе йому до збитків, поки цей список в мене є». Львів же ХХ століття постає як місце зазіхань трьох загадкових чоловіків, які врешті й вирішуватимуть долю і міста, і його мешканців, – Людини з Півночі, Сходу та Заходу.

У «Львівській сазі» багато дотепного гумору з типово львівським колоритом, що перегукується з галицько-«батярським» духом текстів Винничука, пісень Віктора Морозова, а також стилізованою під ретро атмосферою «Кримінальних сонетів» Андруховича. Щодо останнього, то рядок із «Ніжності» (сонета, яким і починається цикл) пасував би й як епіграф до цього роману чи принаймні до його першої частини, що починається з кохання і вбивства: «По той бік пристрасті народжується ніж…».

Мабуть, компактність – не найважливіший критерій в оцінці якості літературного твору. На відміну від лаконічності чи, скажімо, вміння писати конкретно, зримо й, так би мовити, об’ємно (коли один-два розділи потенційно витримали б розширення на окрему повість чи й роман, але коли і в цьому «компактному» вигляді їм нічого не бракує).

У кожному разі, «Львівська сага» Петра Яценка справляє дуже позитивне враження. І хотілося б сподіватися, що на цьому входження автора в український літературний простір тільки починається.

Надія Мориквас. Невловиме, або Вільне місто Петра Яценка

Місто – як густонаселений світ, де кожен його мешканець, як персонаж вселенської трагікомедії, має право на свій сенс і своє обличчя. Це дуже вільне і багатолике місто, відкрите на всі сторони світу – для добра і зла, спокус і кохання. Таким воно було перед першою світовою війною, відколи починається ця історія (яка тягнеться аж до СРСР, коли місто здрібніло). Так, це книжка про Львів, щасливо описаний не одним поколінням письменників. І лектура – та сама, з якої відчитуються, наприклад, кримінальні газетні хроніки, якими не раз користувався Юрко Винничук, чи, скажімо, Оксана Думанська, яка з кількох газетних рядків про шлюбного афериста зробила небанальний детектив (їхні твори також видані у «Піраміді»). «Кримінальні» герої Яценкової саги – представники трьох поколінь двох львівських родин: професійних злодіїв Овербах-Ліщинських і катів Малодобрих – чи то вписуються в історію ХХ ст, чи то губляться в ній.

Чому романтизуються «злодійські» історії, які так приваблюють читачів? Тому що гріх – завжди цікавий, а людям часто у своєму власному житті бракує подій, особливо – екстремальних. Тим паче, якщо вони написані легким і дотепним пером. Увага до цієї теми не засвідчує деградацію суспільств. Утрачений Львів Петра Яценка, коли світ був зрозумілішим і злодіїв називали злодіями, а катів – катами, вимагає саме такої колористики.

За визначенням, сучасна сага – це сімейні історії кількох поколінь, а ці покоління приречені жити кожне – в інших умовах, настільки інтенсивно, насільки, починаючи з ХХ століття, змінюється світ. Петро Яценко вміє бачити оцей взаємозв’язок змін – людей і часу.

Знаряддям убивства кримінального авторитета Ліщинського стала золота мавпа, завезена до Львова разом із першим гральним американським автоматом – новітній золотий тілець, що маніпулює людьми. Навколо неї крутиться сюжет, світове зло, вона притягує до міста трьох її основних заручників: Людину з Півночі, Людину із Заходу і Людину зі Сходу.

Здається, долі – фатальні. Донька Ліщинського успадковує кримінальний бізнес батька, а Зеника Малодоброго, Мадо, катового сина, який не міг навіть курки зарізати, намагаються використати як убивцю. До нього найближче підступають люди з трьох кінців світу. Львів – контрольований. І то – буквально за часів СРСР донька Ліле і Мадо Софія розмовляла зі своїм чоловіком на мигах, бо їхнє помешкання прослуховувалося.

Але є речі невловимі, хоч і дбайливо занесені до реєстру.

Образ Поприська, переписувача людського майна та інших цінностей , – один із найцікавіших у творі. Все, що зафіксував він у своїх списках, належить господарям-міщанам. Недаремно за ним полює Людина з Півночі, адже заволодівши списками Поприська, вона заволодіє і нашими душами (спогадами, пам’яттю). Збагнувши це, Поприсько з останніх сил викидає своєї списки з вежі Корнякта, і їх унизу ловлять люди. А серед них і Ліле Ліщинська – упіймала летючий листок, на якім було записано: «Пункт 913, останній. Між Зеником Малодобрим та Ліле Ліщинською є Любов, яка належиться тільки їм і більше нікому. Ця любов є від початку їхнього віку і до скону віків вічних. Ілько Поприсько, переписувач».

Це ти – коханий, каже Ліле до Мадо після десятиліть розлуки. «Ми зберегли наші спогади, і тому ми ще живі. Наші спогади підтримують нас. Хоча я бачу тебе, торкаюся твого обличчя, твоїх зморщок, і я знаю, що се ти, коханий»… На тлі стислої розповіді це особливо вражає і переконує. Зрештою, про такі почуття не може знати 32 -річний чоловік, яким є автор, а обдарований письменник – може.

Письмо Петра Яценка – лаконічне і подієве – саме так, події, одна за одною, творять кінематографічний ефект, не потребуючи надміру слів. Це не гра словом і формою заради гри, Яценко – добрий стиліст. Це густий текст. Справді, книжка на 148 сторінок увібрала в себе переплетіння сюжетів, які дотикаються у найнесподіваніших місцях. Це швидке письмо, і лишень зрідка плин часу ніби зупиняється, коли йдеться про речі надто важливі. Як от про те, що сказала Ліле коханому перед тим, як узявшись за руки вони пішли в переходи, по вузеньких хідниках над підземною Полтвою, щоби щезнути і загубитися в туманах…

Невловиме місто творять інакші люди, яких неможливо контролювати. Мар’яна, онука Ліле і Мадо, бачить запахи, немов кольори, … і через те потрапляє до божевільні. І ще вона закохалася у людину-гору – надзвичайно товстого чоловіка, бо він, теж пацієнт божевільні, був директором овочевої фабрики і від нього пахло яблуками. Вони обоє загинули під тоннами фруктів…

У цьому нема трагізму, тільки – любов.

Так само не засмучує нас завершення саги. Підземна ріка нарешті виривається зі своєї «цегляної сорочки», і Львів пливе до моря. Чи варто дивуватися, що це сталося після того, як його обчухрали від барельєфів, кованих брам і решіток, а дерев’яні рами високих віденських вікон замінили на пластикові? Це місто не можна піддавати ні тотальному контролю, ні нівеляції. Воно – невловиме. Можливо, це наш шанс – стати невловимими?

Попри те, що роман Петра Яценка відбиває постмодерне відчуття центральноєвропейського міста, попри безпристрасну і водночас іронічну манеру письма – є тут виразний гуманістичний заряд. Люди – різні, надзвичайно різні – і всі вони мають право на щастя. Письменник дистанціюється від своїх героїв, він – невидимий оповідач, але він їх любить.

Це важлива ознака нової книги Петра Яценка (втім, як і двох попередніх), а можливо – й тенденція сучасної літератури. (Що засвідчує принаймні ще одна цьогорічна книга, у назву якої також винесено місто – «Коростишівський Платонов» Олександра Клименка, де гуманістичний струмінь ще очевидніший. Втім, це потребує окремої розмови).

Два прочитання книжки Петра Яценка.