Анна БІЛА
В передчутті Dies Irae
(Мельників Р. Подорож Рівноденням. -- Харків: Акта, 2000. -- 52 с.)

Після того, як книжка Ростислава пролежала в мене з місяць, прочитана і майже завчена напам’ять, але рецензія на неї ніяк не народжувалась, зрозумілими стали метрополітенні гоцання Жадана з цією приємною "малюткою" з ритованим "Ars Poetica" в якісній благородних кольорів суперобкладинці. Відчулася вся та мука Поета, що пробігши оком солідну післямову Л. Ушкалова, мацнувши геометрію метатексту Ростика, позіхнув втомленою усмішкою старого друга і супутника-фіриста. Блідий слід цього сеансування побачили читальники "Кн. Ревю". І ніби на здоров’я ївши.

Текст "Подорожі Рівноденням" насамперед приваблює графолоґією і продуманою атакою читача. Містерія розкручується з "Евольвенти", такої собі семантичної рури з налиплим ракушником змістів-структур, що свідчить про закономірне просування поетичного світу Мельникова в напрямку "конкретної поезії". "Поезії вираження" протиставляється "голодування за формою" (де Кампос), втім, не можна не побачити, що протиставлення це в Мельникова поки що обережне і нагадує несміливу вилазку: читачеві пропонується зчитувати текст як традиційно-діахронічно (через реставрацію велечківських та ін. вправлянь), як графіті (тут дещо підводить імпозантність актової упаковки книжки), як метатекст-лабіринт (див. картограму, запропоновану макетувальником). Особисто мені як читачеві імпонує конкретистичний пошук автора. Увага до графеми і кумулятивних змісто-структур (Смерть, Слава, Сурма, Спис, Боже, Ти етс) може при читані сягнути такої точки, де "стирається" і означник, і означник означника, полишаючи в приємному трансі миготіння ідеограм. Це нагортання (око-спотикання), звичайно ж, не від Виссссокого ars-поетичного, але від передумови Мельниківського світу-подорожі -- авторського розуміння утлості (бо вичерпаності -- не в математичному смислі) символічної оболонки мови і потреби прориву за межі прямих комунікативних зв’язків. Таким проривом і стає чергове повернення до графеми. Не останню роль відіграють тексти-малюнки -- від примітивних star-ів конкретиста Фінлі:

Нас
тільки жменя
крізь
пальці
сочиться
тиша

до виразніших зорово-смилових конструктів типу "Кобилячої Голови" і "Всесвіту перекотиполя" (пропонований фраґмент більш-менш подібний до авторського тексту -- перепрошую за технічний ґандж):

[...] хто витягує сіттю
на берег
СОНЦЕ
Осені
дерев’яний годинник
змовчує
мить
усвідомлення

ВСЕСВІТУ
ПЕРЕКОТИПОЛЯ

Текст "Подорожі " не назвеш великою забавкою-грашкою автора, бо всі ідеограматичні (і не лише) пошуки Мельникова насамперед відкривають бажання відбудови гармонії, космічного Рівнодення, що, про мене, пояснює тужливо-мінорну тональність книги. Йдеться, якщо завгодно, про повернення до досконалості творіння Бога -- і через концепт геометризму, і через вигідного посередника автора, цього юно-старого медіумного Іону в череві кита.

Отже, блаженні голодні та спрагнені, бо нагодовані будуть -- вже друга в ряді поетична мізансцена ("Експлікація") виступає не те щоби в ролі тлумачника і художнього проспекту (велечківський і павичевий спосіб читання), вона обертається до реального читача, а не до вподобаного автором першої "Евольвенти" homo ludens. Царство рибини, до якого веде спіраль "Подорожі" (гріх, смерть, каяття, екзекуція, проща, прощення та ін. опори біблійної притчі, кинуті на дно тексту -- за певних обставин і підтримки місцевого католицької громади, як то було з "Великою Гармонією" Антонича, автор матиме шанс заявити про доробок реліґійної лірики), -- насправді це западання в себе-Йону-кита-Бога-тексту, яке іноді рятує, а іноді буває впольоване Великою рибою "мозку поміж стиглість сім’я / Словес твоїх: кита і котиполя діжі / На жереб смерку молитов свічей і тіней...". Це вироподібне западання покликані підсилити згадані обтічні та сходинкові ідеограми, хоча, як було зазначено, Мельників, попри активні неоаванґардні поетичні жести, не відмовляється і від стандартного типу комунікації зі своїм Богом, від того, щоб "мова вела мовою" стражденну Рибу-Йону: "...Кожен -- ще /один / юний / Один, / хто спрагу тамує / в обмін / на / око".

Можлива також інша лоґіка подорожі: таке собі "коливання колиби" апріорного і набутого досвіду ("Цікава штука. / як і "втрачені сліди", / Цей камінь мій / -- я ось / пилюку витер"), зміна відображення у свічаді від пересування не об’єкту, -- свічада ("Кохати коханок коси і коней / їсти кокоси і споглядати / Як сота зоря пада на ґрати / Ніневії спалахом тихим скону / Останніх туземних солдатів, / Щоб потім прокинутись сивим Йоною"), -- зрозуміло, що при тому в ролі відрухів у дзеркалі постають фібри вібруючого мовного означника (останній варіант блискуче продемонстровано у вірші з ведмежатком грізлі, що і зветься кумедно: "Пісенька на захист канадійських ведмедів"). Словом, у гіпертексті "Подорожі Рівноденням", попри згадані розмаїття смислів (див. статтю Ушкалова) та графічні біодобавки, читач може бути певним у щиросердному авторському бажанні будування храму, з якого буде вільно емейлювати "маленькому богові / з іменем / "Ти". А правдиві читачі-збоченці, типу А.Б., можуть багатіти думкою про чергове видання книги В.Мельникова, з чудовими "помаранчевими пісками", словами-ідеограмами, з асоціативним забарвленням букв, грою колонтитулів, тб. з усім багажем незораного в укрліриці "конкретизму".

1 квітнем 2001

В передчутті Dies Irae.