МЕТАФОРА РІВНОДЕННЯМ

(Ростислав Мельників. Подорож рівноденням. – Харків: Акта, 2000)

“Найважливіше – володіти мистецтвом метафори. Тільки це неможливо перейняти від іншого: це – ознака таланту, бо творити хороші метафори – значить підмічати схожість”. Творчий ріст поета Ростислава Мельникова виглядає переконливою ілюстрацією цієї знаменитої Арістотелівської тези. Між першою, юнацькою збіркою “Полювання на оленя” (“Смолоскип”, 1995) і новою книжкою “Подорож рівноденням” (“Акта”, 2000) умістився непростий, але плідний період “відточування схожості”.

Метафора, як відомо, мусить мати як мінімум дві складових, які, порівнюючись, чи то б пак, узгоджуючись одна з одною, і творять ефект поетичної новизни, дозволяючи сприймати текст як певне естетичне відкриття. Але структурне розчленовування текстів Мельникова на окремі метафоричні конструкції та їхні складові нас, гадаю, до розуміння природи цієї поезії не надто наблизить. Бо складові тут бачаться радше ахетипними “протягами”, що тяжіють до того чи іншого “способу самовияву” культури. І об’єднує їх усіх, властиво, єдина гіперметаформа подорожі, де “Годинник Б’є на Вежі / У Бранок і Дружин вже Плакальниці Є / і Дощ / … / і День / як Спис / що / Боже / у Руках Ти Держиш”. Тут кожне зі смислоутворюючих слів недарма писане автором з великої літери, навіть “Є”, – це не стільки спроба повернення до автентичного значення Слова як такого (хоча й це у добу постмодерну річ вельми вже цінна), скільки наголошування на архетипній цінності кожного слова як носія, уособлення, апотеози відповідного дискурсу культури.

Дві складових Мельникової гіперметафори, що створюють “прецедент мандрівки за схожістю”, уособлені Йоною і Назоном. Перший починається з означування старозавітної традиції, де “в череві кита добу вже третю / Складаєш при свічах молитву амфор смерті / У плин словес мисливця Ягве гобеленний / Мов Біг”. Але триває його мандрівка крізь середньовічні (посередині вічності?) схими, де “у пустелі келій роздоріжжям стигми / Месії на вустах пророка, скутих віршем”, аж до нечленоподільних стежок пост-сучасності (після вічності?), по яких “Космос впав за дверима / і наче мене не було”. Другий же на сторінках книжки присутній радше латентно, оселею смирення й суму, щоб “час ділить на роки і відстань”. Він “сам собою” зринає лише раз – для того, щоб “У вигнанні писати вірші / Почуватись сивим Назоном / Зустрічати мовчки пасати / Полювати вночі бізонів”. Зрештою, для того, щоб сказати: “Я твій Йона, маленький Боже, / Я сто років Тебе не бачив”. Вони не протиставлені один одному, а навпаки – уподібнені: їхнє смирення вимушене, їм обом випало “час ділить на роки і відстань”.

Єдина відмінність: відстань для Йони є виміром фізичним, він відчуває зміни “архетипного пейзажу” поза ковчегом своєї “келії кита”, але бачити їх неспроможний – мандрівка “без вікон і дверей” уможливлює хіба внутрішні зміни, стосовно яких невідомо навіть, чи адекватні вони змінам зовнішнім – у “світі поза черевом-ув’язненням”. Для Назона ж відстань є виміром часовим, а тому зміни для нього – та ж одноманість, яка є китом для Йони. Його мандрівка почалася, не почавшись: “Я сто років тебе не бачив / Мабуть небо пішло за місто”. Але про те, що зміни як для одного, так і для іншого відбуваються суголосно, що світ “у череві кита” і світ поза цим “черевом” один і той же, і зсуву часових, відстаннєвих, метафізичних, культурних чи будь-яких інших пластів поміж ними не відбувається, – це може бачити тільки читач, а героїв своїх Мельників залишає в невіданні. Можливо, саме з цього невідання й народжується метафора.

Зрештою, це, вочевидь, лише початок мандрівки. Бо в останньому тексті книжки чуємо:

Тихо будь,

покуси не передбачиш усі

Попасцем, волику,

вже наготовано втечу

Три доби верхи

– й залишимо мури фортечні

Як то апокрифи степу складають ченці

Чар Чорнокнижжя

– і гони де око впаде

Край Піднебесся: драконів і замків сторожа

Три доби верхи, а решта?

– то промисел Божий

Келію кинуто,

мій подорожній адепт

Очевидно, зійтися цим архетипам ще колись випаде нагода. Можливо, у наступній книжці Ростислава Мельникова, про яку вже зараз, із публікацій у періодиці нових віршів цього автора, знаємо, що у ній, вочевидь, мало би бути більше від Назона: “Так о-ЗЕРО В-ІДІЙ-де НА-че СОН / і про-минання ранку вже не спинить птиця / … / О Публію Овідію Назон / це не вигнання – а лиш спроба втечі / і озеро відійде наче сон”.

Куди заведе нас – і автора – ця мандрівка? Чи хтось – і автор – відає про це? Чи треба комусь – і авторові – про це знати? Гадаю, ці питання радше риторичні. Мандрівка сама по собі змушує затамовувати подих. Вона – самоціль, і вона – самодостатня. У ній виявляється і в неї втілюється творчий ріст одного з найгерметичніших (читай: найглибших) нині в Україні поетів. Проникнення триває…

Метафора Рівноденням.