Міла Іванцова зовсім недавно з’явилася на літературному обрії, та вже перша її книжка привернула до себе увагу критиків – рецензії на неї з’явилися майже у всіх часописах, навіть в консервативній і не завжди адекватній “Літературній Україні”. Справді, роман “Родовий відмінок” заслуговує на таку увагу, хоча б тому що це перший великий твір Міли Іванцової українською мовою – як мовиться в анотації, передніше вона була автором “оповідань та віршів, опублікованих у літературних журналах України, Росії, Естонії, Німеччини, Ізраїлю та Нової Зеландії”. Знана письменниця Ірен Роздобудько, на всі заставки вихваляючи твір дебютантки, який став дипломантом конкурсу “Коронація слова-2009”, заявляє у передмові, що книжка ця “вражає достовірністю і відвертістю. Читаючи її, хочеться вигукнути: “Це – правда!”

Що й казати, твір належить до так званих “життєвих” романів. Декілька жінок знайомляться в пологовому будинку. Одна героїня тут-таки відмовляється від дитини, за що бог (себто авторка) в перспективі карає її загибеллю чоловіка та другої дитини, а потім самотнім життям у горі, сльозах і каятті… Інші героїні дітей не кидають, та це мало їм допомагає: спершу настає Чорнобиль, потім розвал Радянського Союзу й економічна криза початку 90-х, яка змушує їх лишати свої звичні професії і займатися незвичними, зокрема, торгувати на базарі китайськими лахами.

Сюжет загалом невеселий і роман читався б не дуже, якби не був написаний легко та дотепно, з украпленнями різних кумедних і навіть вочевидь абсурдних історій. Бодай про те, як поводяться наші люди у Франції. От, наприклад, один з героїв роману побачив у паризькому готелі, що кожного дня в його кімнаті ставляють вазу з “кольоровими цукерками в барвистих обгортках”. Він пересипає їх до своєї валізи, а вазочка знай наповнюється, пересипає, а вона все наповнюється… Повертаючись додому, герой вирішив подякувати за цукерки. І якою ж була реакція? Цитуємо: “За моєю спиною реготнув портьє, адміністраторка трохи збентежилася, а потім сказала, що то були не цукерки, а… контрацептиви”. І далі: “Я сказав, що зрозумів, – треба було пригостити цукеркою ту гіпотетичну “даму”! Але ж все одно – цукерка не смачна! Тут адміністраторка прокашлялася і, витираючи сльозу, повідомила, що цукерки справді для дам, але… засовуються з іншого боку…”.

Або дитина питає в мами: “Мамо, а у тебе є проблеми? — Тобто? – Ну, проблеми є? – А у кого їх зараз немає, любий? – То купи собі тампакс! – радісно каже Миколка, наче сповіщаючи благу вість. (…) – А чому саме тампакс? – стримує вона сміх. – Бо стільки вже разів по телевізору казали — “Тампакс розв’яже усі ваші проблеми!”. Отакий-от чорний гумор у виконанні Міли Іванцової…

Загалом абсурд є основою і рушієм цього роману, що й не дивно з огляду на багату біографію авторки. Як ви гадаєте, чому в пологовому будинку породіллям не дають пояски до халатів? “На наївне запитання про пояс відповідь персоналу така: – А щоб не повісилася на йому здуру в туалеті!” Або з розмови жінок, які мають от-от народити: “ – Чого так репетуєш? Чи тобі гірше за всіх? – питає Ірина, коли вони залишаються удвох. – Та, мабуть, не гірше, – підморгуючи, відповідає Анжела. – Мене подружки навчили: хто голосніше кричить, до того й уваги більше…”.

Мабуть, не зайве було б цей роман прочитати й чоловікам, — аби відчути, як то ведеться жінкам у їхній шкурі. Ну, та чоловікам тут дістається за повною програмою… Як заведено в жіночих романах, авторка чітко розставляє усі гендерні акценти. Задля цього вона змальовує подружню пару, де жінка тягне на собі всю роботу й вирішує всі родинні проблеми, а чоловік при ній таким собі другим номером. З гнівом і презирством засуджує Міла Іванцова таке партнерство, наголошуючи, що “за своєю суттю жінка не створена для боротьби. Вона для іншого”. А для чого? Щоб їсти, спати й кохатися, недвозначно дає на здогад авторка. А чоловік?.. Щоб заробляти гроші, ну й усе інше…

В одній з рецензій Мілі Іванцовій закидали, що її стиль тяжіє радше до короткого жанру, а не до широкого полотна, яким є цей роман. Як на нашу думку, таке зауваження безпідставне: авторка блискуче впоралася з численними сюжетними лініями і створила таки роман, а не повість чи велике оповідання, що їх пишуть майже всі сучасні прозаїки, а потім гордо прозивають романами…

Приємно вражає й те, що “Родовий відмінок” написаний доброю українською мовою, та й загалом справляє враження грамотного, культурного тексту, що теж украй рідко трапляється в молодих (і не тільки молодих) авторів. Утім, нічого дивного в цьому немає: в анотації сказано, що Міла Іванцова філолог та ще й володіє французькою мовою, а, за моїми спостереженнями, усі, хто працює з французькою, – висококультурні, освічені люди з глибоким інтелектом…

І, врешті, не був би цей роман жіночим, якби не мав щасливого кінця (що теж, до речі, страшенно не сподобалося критикам). Якщо починається він пологовим будинком, то закінчується сексом… ох, перепрошую, високим чистим коханням, – а спалахнуло воно в серцях дітей, які колись народилися в тому будинку. Герой, котрого зовуть Ніколя, “…ледь стримував бажання обійняти її усю, обцілувати її очі, губи, і такі милі вушка, що відкрилися, коли вона випадковим жестом заправила за них волосся… “ І далі: “Та що там вушка! У його руках тремтіло й дихало її тіло…” Ну, якщо вже до тіла дійшло, то, звичайно ж, слова тут зайві… Міла Іванцова недвозначно дає зрозуміти: любов – понад усе, вона допомагає здолати гірку прозу повсякдення, та й узагалі, це – єдина реальність того світу, в якому ми живемо. Хоч як це дивно, авторці віриш. І, перегортаючи останню сторінку цієї книги, з неабияким задоволенням констатуєш, що за нашої феміністичної доби ще не перевелися письменниці, котрі вміють створити добротний текст і не забувають, яку роль має відігравати жінка традиційному суспільстві.

У романі Міли Іванцової чоловікам дістається за повною програмою.