Своєю творчістю Яна Дубинянська підтверджує тезу про те, що фантастика – не жанр, але метод. Для авторки, схоже, цей метод є методом експериментальним, який дозволяє проводити досліди in vitro, зводячи в одній пробірці різні літературні „культури”. Її твори часто перебувають на межі соціальної фантастики, sci-fi та фентезі, при чому останні два жанри не просто сходяться, але зіштовхуються з тріском та гуркотом, ламаючи комфортні, обжиті стереотипи. Прикладом такого підходу можуть служити романи Дубинянської „За горизонтом сну” та „Гаугразський бранець”, де відбувається карколомна, однак соціально вмотивована, зустріч магічної та технічної цивілізацій.

Роман „Листи до полковника” належить до того ж „дослідного поля”, однак зустріч культур, рівно ж як і їхнє розлучення, відбувається передусім в свідомості головної героїні, Евіти Роверта, дочки полковника-узурпатора, що відкрив і зробив своєю власністю новий чарівний світ Зрізу. Ніхто не знає, як Ніколасу Роверта вдалося знайти вхід до нового світу, однак дуже скоро міжнародна спільнота належним чином оцінить приховані в ньому можливості, і єдиновладне володіння полковника не зможе порятувати навіть встановлений на його батьківщині жорсткий військовий режим. Минає всього двадцять років, режим Лілового полковника повалено, а Зріз „інтернаціоналізовано” та перетворено на дорогий курорт.

Що це означає для головної героїні, Евіти Роверта? Її доля видається дивною, якщо не гротескною. Дівчинка росте у світі, про який мріє кожен прихильник фентезі – Евіта живе у замку, має титул принцеси та справжнього дракона. Всі забаганки дівчинки виконуються, окрім однієї – поїхати у Висхідник (так в цій історії названо знайомий нам світ) та зустрітися зі своїм батьком. З ним вона може лише листуватися, звіряючи паперу свої дитячі, а згодом і юнацькі мрії.

Чи почувається дівчинка щасливою у фантастичному світі, який належить їй одній? Навряд чи так, бо важко уявити собі дитину, що була б щасливою без батьківської опіки та дружнього оточення. Справжні друзі та кохання з’являться в її житті значно пізніше, та і ненадовго, адже повалення режиму Лілового полковника дасться взнаки не лише на його батьківщині, але й у Зрізі, завдавши особистому щастю Евіти нищівного удару. Двадцятирічною жінкою Евіта вперше потрапляє до нашого світу; вона розгублена, скалічена особистою трагедією, однак їй навдивовижу добре вдається адаптуватися до нового оточення, і вже через двадцять років ніхто з її нових знайомих не зможе повірити, що вона – вчителька літератури в середній школі – була колись принцесою та володаркою світу.

Роман розпочинається тоді, коли Евіта Роверта, або ж Єва Анчарова – ім’я, під яким знають її у новому житті – готується святкувати свій сороковий день народження. Напередодні свята Єва чує повідомлення в новинах: Ніколас Роверта зненацька накладає на себе руки. Єва приголомшена: ніхто не повинен був знати, де переховується Ліловий полковник, і нинішнє викриття неодмінно стане початком гри на випередження за право отримати спадщину Роверти, таємничий Ресурс, про який ніхто не має повної інформації. Ніхто, окрім – вважають численні претенденти на спадщину Полковника – його дочки, Евіти Роверта, нині – Анчарової. Аби зберегти свободу та відстояти свої інтереси, Евіта змушена вступити в гру, однак вона ще не знає якою цікавою, складною і безжальною буде ця гра.

Отож, ми бачимо, як модифікується історія, відштовхуючись від різних фантастичних допущень, з науково-фантастичного роману (нове джерело енергії, наукові дослідження) ненадовго перетворюючись у фентезі (замки, дракони) аби все ж таки зупинитись на соціальній фантастиці з корпоративною боротьбою, журналістськими розслідуваннями та шпигунськими змаганнями.

Чому авторка робить саме такий жанровий вибір? Чи не тому, що за будь-яких, навіть неймовірних, обставин, люди залишатимуться людьми, а суспільство поділятиметься на хижаків та жертв? Слід віддати належне авторці – в її фантастичному світі немає нічого штучного, невиправданого психологічно чи соціально. Її герої – прихильник екстремальної журналістики Толік Бакунін, красень-телеведучий Федір Брадай, олігарх Фромштейн – живі настільки, що мимохіть починаєш шукати їхні прототипи серед знайомих, особисто чи ТБ-опосередковно. Головна героїня, Евіта Роверта – вразлива, але незламна, з тих жінок, про яких кажуть „сильна” або ж навіть „фатальна”. Їй вдається вести гру з „претендентами” не просто успішно, але з певним стилем, притаманним сильним людям, що давно вже переступили межу розпачу. За такою героїнею цікаво стежити, поступово розкриваючи її таємниці, що провадять сюжет від однієї катастрофи до іншої.

Попри цікавий сюжет, проте, книга пронизана гіркотою – як особистим болем втрат, так і пливким смутком від усвідомлення того, що казка, дитяча наївність, кохання – все це зникає, поступаючись місцем безжальній раціональності. Можна сказати, що поступове знецінення фентезійного світу дитинства Евіти Роверта уособлює тріумф реальності над мрією, особисту трагедію, яку, на жаль, доводиться переживати кожному. Прикро спостерігати, як паплюжиться чарівний світ з приходом цивілізації – морське узбережжя лягає під бруківку набережної та дорогі готелі, дракони позують для фотографій з дітлахами або ж просто транспортують вантажі... Про них так і кажуть „одно-„ або „багатомісний дракон”, не залишаючи, звісно ж, місця для таємниці чи якоїсь бодай би романтики.

Тішить, однак, те, що авторка все ж таки залишає своєму світові надію. Як з’ясується наприкінці, диво все ж таки має свої захисні механізми, і той, хто ставиться до казки, як до „ресурсу”, отримає лише те, на що заслуговує.

Звичайне диво Дубинянської.