Напишіть листа полковнику….

 
Напишіть листа полковнику…
Книжки за жанрами

Всі книжки (1552)

Колонка

Проект з "Родимками" Іри Цілик - дещо інакший. Це була настільки вдала Ірина книжка (а ми знаємо, що говоримо, - не інтуітивно, а за статистикою), що нам було дуже шкода, що вона розійшлася в такій малій кількості друкованих примірників, більшість читачів надали перевагу скачуванню умовно безкоштовної електронної версії, не переймаючись запропонованою післяплатою. Авторам не звикати. Але кількість і тривалість цих скачувань навіть після того, як книжку припинили рекламувати в мережі, примушували нас шукати іншого продовження цій історії.

Новий проект реалізовуватиме освітні програми у сфері літератури, книжкової справи, літературного менеджменту та дотичних сферах суспільного життя, які пов’язані з роботою над текстом.

Отож, в нашому випадку кожен двадцятий захотів скачані електрони матеріалізувати в паперовій версії. Оце і є „рекламна користь” від вільного розповсюдження інформації (піратів), щоправда, непряму рекламу не так вже й легко, а пряму шкоду теж неможливо порахувати, бо значна частина тих, хто скачував, просто не отримала б доступу до паперової книжки, навіть якщо дуже хотіла б: книжка була на полицях переважно київських книгарень та мережі книгарень «Є».

Книголюбам пропонуємо купить мебель
для ваших книг.
Шафи зручні для всіх
видів книг, окрім електронних.
www.vsi-mebli.ua

zahid-shid.net

Телефонный спрвочник Кто Звонит

Життя бентежне, але не зле, як казала одна наша знайома. Тому нам доводиться давати рекламу, щоб підтримувати сайт проекту. Але ж Вам не складно буде подивитись її? Натискати на ці посилання зовсім необов’язково , але якщо Вам щось впало до вподоби - дозволяємо . З повагою, колектив "Автури".
Рецензія

17.04.2011

Рецензія на книжку:
Я.Дубинянська. Листи до полковника : роман
(Переклад: Мишанич Ярослав)

Колись великий англієць Вільям Теккерей сказав, що письменник мусить володіти двома здібностями: по-перше, вміти подавати добре відомі речі як щось абсолютно нове, а по-друге, подавати нові речі як щось уже добре відоме. Здається, цю настанову письменниця Яна Дубинянська цілком реалізувала у своєму романі «Листи до полковника». У цьому романі вдалося поєднати два світи, кожен із яких є дивовижним по-своєму: Висхідник і Зріз, світ людин і драконів, фантастичних тезелітових копалень і реальних курортів (узбережжя Криму?). Але головне, що цей роман-детектив із елементами містики реалізується як пошук таємниці, якою оповита смерть Лілового полковника Ніколаса Роверти, тирана, котрий знайшов політичний притулок у невідомій країні, яку не цікавило ставлення до себе на світовій політичній арені, бо сама погрузла в корупції та тіньових махінаціях.

На жаль, нині літературні тенденції такі, ніби писати сюжетні речі вже немодно. Насправді ж, це не так: просто переінакшено літературні стандарти, та й сама психологія читача змінилася. Тепер подавай усе швидко, претензійно і по-тусівочному. У випадку з Яною Дубинянської, далекою від тусовок і дешевого піару, все не так: маємо чудову гостросюжетну річ, містичну, ірреальну, побудовану на перетині двох світів — близького до нас земного, суєтного, метушливого, і таємничого, химерного, фантастичного. Фантастичне в романі часто перетинається з реальністю, тому сказати, де в тексті проходить межа, важко. І це попри те, що роман «Листи до полковника» має нібито чітку архітектоніку, як, скажімо, романи Оноре де Бальзака чи Александра Дюма. Звичайно, письмо Яни Дубинянською може мати спільні риси з двома названими класиками французького роману лише щодо обсягів. Здається, що чи не щороку українська авторка (яка, крім усього, є також журналістом знаного тижневика) видає на-гора новий цікавий роман.

«Листи до полковника» можна вважати одним із найсильніших романів постмілленіумної доби. Перед нами самостійна, самобутня сюжетна річ, яка, безперечно, ґрунтується на безлічі претекстів, наявних у романі як на жанровому, так і на тематично-образному рівнях. Але сам роман написано так, що гра з текстом відходить на другий план, на першому ж — насолода від самого тексту як естетичного явища, від розкодування головокрутів, якими повниться роман.

Звичайно, сама назва може наштовхнути читача на те, що йтиметься про якісь паралелі з Маркесом і його романом «Полковнику ніхто не пише». Проте це не зовсім так. У Я. Дубинянської листи постають самостійними мікроструктурами, які можна вилучити з тексту і які дадуть можливість читачеві бути свідком невимовно цікавого життя жінки — від раннього дитинства і до одруження, створення сім’ї, народження дитини… Єдиним і постійним адресатом цього є батько героїні, Ліловий полковник. Дивакуваті, зворушливі, химерні листи (як у романі «Герцог» Сола Беллов) постають живими свідками епохи, страшної і величної; епохи, в яку випало жити Евіті Реверті, дочці кровожерливого диктатора, якому всі країни світу оголосили війну, визнавши диктатором. І тільки одна невідома країна, та, де розгортаються події роману, прихистила тирана, надавши політичний притулок. Не знаю, про яку саме країну йдеться. Звичайно, нам ця лінія в романі може бути особливо близькою, адже згадати тільки радянські часи і дружбу СРСР і, скажімо, Куби, де владарює Фідель Кастро. Можливо, в цьому образі диктатора приховується Августо Піночет або ж Слободан Мілошевич. А може, Саддам Хусейн (роман побачив світ 2007 року, а, як пригадуєте, в новорічну ніч того року чи не всі канали у своїх новинах поряд із привітаннями подавали сюжет про страту великого диктатора). Можливо, в диктаторі сховано маску Чаушеску, Сталіна, Гітлера чи Муссоліні… Врешті, однієї сутності не дійти. А для чого тоді примножувати сутності?

Цей принцип Оккама, середньовічного філософа-схоласта, відлунює в тексті. Що ж, роман і справді постає таким собі лезом Оккама для сучасного читача. В чому ця лезовість? Передовсім, у побудові. В романі можна простежити дві основні сюжетні лінії: перша стосується диктатора-полковника та його дочки, Еви, вчительки мови та літератури. Друга лінія — «молодіжна» (хоча в кожній із п’яти частин ці лінії будуть змінюватися, перехрещуватися і гратися одна з одною: так, скажімо, паралельно йтимуть лінія терористичного захоплення і долі Еви у Зрірі…). У першій частині йдеться про коло підлітків, які були учнями Еви (для кожного вигадано специфічне прізвисько: Горобець, Пейсик, Марісабель, Лисий…). Один із них, Стар (староста групи у класі), відчуває до вчительки літератури дивні відчуття. Може, статевий потяг, а можливо, почуття якоїсь психологічної спорідненості. Саме він вирушає на день народження вчительки, хоча його друзі в останню хвилину вирішили скасувати запланований візит.

Два плани в романі постійно помітні, навіть кожен розділ у 5 частинах розбито на два підрозділи. Хоча ні, треба сказати, що незмінною тінню, епілогом кожного розділу є лист Еви до свого батька. Правда, з цими листами також сталося щось дивне. То ми читаємо, що нібито донька жодного листа не відправила до татуся-диктатора, але потім ці листи все ж таки мали опинитися в помешканні Лілового полковника, тобто, вони зрештою дійшли до адресата і навіть були відповіді, про які ми, проте, нічого достеменно не знаємо, крім побіжних згадок у листах самої Еви. Листи в цьому романі — особлива річ, вони мають свою естетичну цінність, адже відображають довге й непросте життя героїні. Першого листа написано 14 вересня, мабуть, 2007 року, хоча хто його знає, бо в тексті проставлено 14.09.07. Цього листа писала ще не Ева, а Евіта, маленька безтурботна дівчина, принцеса, яка припускається багатьох помилок. На цьому місці хочу спинитися докладніше. Помилки в листі (цьому і наступному) доволі однотипні: пропущено всі коми перед складними реченням (сурядними та підрядними), натомість однорідні члени речення мають коми (це ще буде помітно в другому листі від 22 травня 2010 року), дівчинка пише складні сполучники разом, частку «не» разом там, де цього не варто робити, не ставить коми перед звертанням. Але чомусь дуже грамотно пише такі слова, як «здрастуй», «принцеса», «справжня», які дитина в маленькому віці не вельми часто напише правильно. Здається, що вся хитрість і заковика тут у перекладі, який зробив Ярослав Мишанич. Адже, можливо, в російському оригіналі помилки були одні, але в українському перекладі треба було врахувати специфіку дитячої української мови, а отже, зробити не механічно вловимі помилки, а так, як насправді б написала дівчинка в листі до татка. Але це побіжні зауваження, які не псують враження від книжки, хоча часом і трапляються коректорські недбальства. Загалом же варто високо оцінити переклад Ярослава Мишанича. Можливо, інколи він видається «олітературеним» щодо мовлення персонажів, зокрема – тоді, коли йдеться про розмови у приморських зонах у Зрізі…

Зріз — ось із цього моменту і починаються зиґзаґи в долі персонажів, та й наші, читацькі, також. Зріз — загадкове місце, куди вирушає після дивної смерті батька принцеса Ева. А за нею вирушають і юні «папарацці» з реаліті-шоу «Я — зірка», які потрапляють у халепу, адже за Евою хтось із членів таємничої злочинної організації Структура чи ще Бозна-чого також проводить стеження. Та це не зупиняє колишніх учнів Еви, яка так «тоталітарно» провела в них іспит, за що й була змушена піти зі школи з примусу директора.

Повертаючись до листа від 15 жовтня ХХ19 року, хочу дещо пояснити. Мишка — це чоловік Еви, як ми дізнаємося з таємничих листів. 3 вересня ХХ18 року Ева (вже Анчарова, за прізвищем чоловіка) написала чи не найкоротшого листа батькові: «Я подумала, може, тебе це зацікавить. У нас буде дитина. Навесні». Стосунки ж батька (Лілового полковника) і доньки (принцеси Евіти) непрості. Чим усе закінчиться (хто вбив чи таки не вбив Лілового полковника, як розв’яжеться вузол Еви та Стара, Еви та олігарха… Еви та її минулого) — цього не знають ані автор, ані сам текст. «Важко бути Богом», — писали брати Стругацькі. Тож, сподіваюся, що цей чудовий puzzle, який запропонувала Яна Дубинянська, знайде свого читача. Її роман — не порожня матрична субстанція, не блокбастер і не екшен, а нормальний роман, у якому в полі магічного реалізму поєднано красиве і потворне, добре і жорстоке! Усе, як у житті. Мабуть, у цьому і криється його успіх, а мені залишається вірити, що українська сучасна література оговтається від вулканічних екзальтованих безсюжетних еґо-романів, демонструючи потуги глибокого, цікавого, людського письма. Живемо ж бо в час магічного реалізму!

Дмитро Дроздовський

(Джерело: Літакцент)

Реклама
Rambler's Top100