КИЇВСЬКІ ФРЕСКИ ТИМУРА

Нехай і не всі дванадцять оповідок письменника-фантаста Тимура ЛИТОВЧЕНКА у збірці "Останній із струльдбруґів" прямо пов'язані з Києвом, та все-таки належать вони до своєрідної школи, що сприймає Київ як живу та мислячу сутність. Зі своїм характером, духом і ментальним чи сакральним полем над ним.

Не варто стверджувати: мовляв, лише фантасти знають — нічого просто так не буває. Але саме фантасти знають це напевне. От чому, наприклад, Тимур Литовченко раптом написав розвідку “Одкровення Івана Богослова: три цикли світової історії?”? Взяв і занурився у пошуки істини біблійного “числа звіра”, яке й досі так жахає, що біля постаменту одного з архистратигів Михаїлів (біля Головпоштамту стояв) те число “666” взагалі вилучили: була лінія, що вказувала на Сімферополь, а от те, що від Києва туди 666 км — ніби корова язиком злизала. Комусь забобон дорожчий від факту. Письменник і досліджує саме факт певної історичної ланцюгової реакції цього зовсім не страшного числа — бо хіба числа боятися треба, а не логічної послідовності явищ? За фахом інженер, то й базу даних будує на математичній логіці. Ну не для того ж, щоб до звірячого жаху лякати нащадків, записано число у Біблії, а, мабуть, для того, щоб його осмисли! Все-таки грамотна передача знань.

І обґрунтована. Чи не вірно, що Російське царство (потім імперія, СРСР), засноване киянином Іваном Калитою, таки проіснувало “1991—1325=666 років рівно!”? Автор називає це “активізацією “темних” сил навколо “вузлових” дат”. То, можливо, є шанс мінімізувати “активізацію” на підході її до “вузлового” моменту? Хтозна, чи немає у розвідці письменника-фантаста підказки на майбутнє? І взагалі, хто був той Іван Богослов? З якої інформаційної мережі були його “пророцтва”? На думку приходить основа карткового фокусу, про яку розповів якось письменник Лєв Кассіль: “Наука умеет много ГИТИК”. В одній з тих “наук” і спробував себе Тимур Литовченко.

Наукова фантастика — це не лише інженерно-технічні просування, а цілий комплекс морально-психологічних проблем, які великою мірою мають впливати на те, бути чи не бути супергеніальному відкриттю, що може зашкодити, стати злочинним для поки єдиного дому людини — Землі. От на локальних прикладах Тимур Литовченко і простежує у динамічних сюжетах, якими бувають наслідки від причинних порушень. Характерним тут є оповідання “Чотири зустрічі”, де головною дійовою особою є Бог, його партнером — архангел Михаїл, а в ролі такого собі пророка, котрий передвіщає смерть Всевишнього, виступає майор-розвідник Єпіфанцев. Історія викладається не без ущипливого гумору, і сягає апогею у “коментарі” до передсмертного монологу Всевишнього: “Він усім серцем бажав залишитися останнім правителем раю. Він сподівався, що після Його смерті не залишиться серця, вільного від туги. Що піддані розбредуться по всій землі й у превеликій скорботі перегризуть глотки решті людей. Що після цього вони поскладають до купи усі атомні бомби і підірвуть їх, щоб разом знищити планету в пам'ять про дорогоцінну, непоправну втрату. Але розвідник розповів зовсім про інше. Невже це правда?..” І ось уже вкотре лунає: “Бог помер. Слава Богу!”

Хіба не вчувається в цьому хльостка іронія нашого древнього міста, над яким прагнули царювати різні боги, яке знищували, стираючи вщент, забираючи першість з мап? Хіба раз прокотилось по ньому страшне число звіра? Що ж дивного, коли такі алюзії постають по прочитанні книжки яскравого представника київської літературної школи у фантастиці на ім'я Тимур Литовченко.

Київські фрески Тимура.