Шановним читачам.
Хочу висвітити свою позицію по відношенню до журналу.
Імена авторів нічого не значать, значить суть за іменами, адже коли гучне ім’я напише відверту нісенітницю—її такою і сприймуть. Кожний крок має бути виважений, кожне слово—підвішене до професіоналізму.
Глибоко затуманені ті, що бачать упередженість у правдивому висвітленні. Так, ВОНО може мати різну глибину, залежно від суб’єктивного, але зміст від цього не змінюється—слабке залишається слабким, а «гучні», у разі не доопрацювання над своєю роботою—розбитими, виправдовуючи негативну критику по відношенню до себе, тенденційністю оточуючих
Оформлення, ясна річ, вихідця перших журналів, страждає, але наповнення. Ось воно…
Андрій Кисельов «Без».
Одразу сподобалося застосування незвичних моментів фраз («Його погляд зупинився на самотній патрульній машині, що втомлено схилилася на спущені передні колеса.» «…різкі, немов огранені, думки.») Таке в творі має бути густішим.
Автор уникнув класичного звертання діалогами героїв до читача про розкривання «невідомого», це добре, відхід від константи. Але.
«…в скроню вперлося щось холодне, схоже на дуло револьвера «Магнум.» Гарне поєднання «щось холодне» і «дуло револьвера «Магнум». Спочатку невизначеність, потім детальне порівняння. Герой часто відчував скронею дула пістолетів, що відразу визначив, не дивлячись, марку приставленого до виска пістолета?
Мова знову без картинок і тема банальна (про захоплення інопланетянами світу), але подана тема оригінально і до кінця автор не показує повноцінний шлях «нашого» підкорення, адже закінчення дещо абстрактне. Читач сам додумує «фініш» і варіантів повного завершення подані кілька. Це добре. Бонус за ведення двох сюжетних ліній: «внутрішньої» і «зовнішньої», відносно головного героя.
Тут початок журналу виглядає кращим за попередників.
Наталія Лапіна «Вовкулака».
Одразу цитата і одразу направлення нею читача у потрібне автору русло. Щодо роботи, то читав без відволікання на коментарі, просто немає що коментувати. Написаний в унісон жанру, з присмаком містики і легким середньовічним навіюванням. Читається легко. І сприймається теж.
Веле Штилвелд («Сповідь допотопного янгола»).
Написано дещо зверхньо, у жартівливому тоні, тема занадто іонізована, релігія зведена до жарту, де Бог—«…Старий…постачальник і жук, та, як видно, більш ловкенький, більш спритненький.», де янголи такі, як і люди, з помилками й характерами, із розсіяністю і байдужістю. Проте момент із Всесвітнім потопом і появою Даждьбога оригінальний.
Наталя Гайдамака («А хто зріже гілку…»).
Монолог. Картинок немає зовсім та й стиль відповідний, легкий для сприйняття, але не для задоволення. «Була, були, було» часті гості більшості речень.
«Ось послухайте краще, як воно далі було.» Такі речення самі навіюють відчуття сільських побрехеньок про які пише авторка вустами героїні. Не оригінальне закінчення, та ще й ці повтори слів опонентки героїні питаннями самої героїні: «Ні, не візьмете? Ні курки, ні яєць, ні полотна? І грошей не треба?» Здається, що героїня слабоумна або погано чує. Далі те ж саме: «Що, наостанок пораду хочете дати? Аби не перешкоджала хлопцеві на сопілці грати й пісні складати? А як на заваді тому стану, то таки справді пропаде?»
І весь текст «такого». Відвертає.
«Рука в руку» Сусанни Черненко.
Лаконічний твір. Послідовно написаний, але абстрактний. Інформативний (окрім простого закінчення).
Ігор Скрипник. «Вечеря з мерцем».
Назва така, що передбачити зміст твору не надто важко.
«Неначе човни у Чорному морі, коні розтинали океан зеленого різнотрав’я.» То може краще і про човни сказати, що вони в океані, або про зелень сказати інакше, а то човни у Чорному морі пливуть по океані. І це перший рядок.
«Отек», «тре», «жоден звуки». І не в діалогах. Цей твір хоч хтось перевіряв? Слова «були», «була», «було» паразитують, і паразитують групками. Але стиль мови прийнятний і опис наявний і характери героїв і відчуття пробує передати і, що головне, із-за суто українських і манери викладу складається враження «справжньої» історії про козаків. Добре розписано динаміку сюжету. Закінчення з продовженням у роздумах читача.
«Великий строк» Сани Праєдгарденссон.
Багато імен з малими штрихами їхніх характерів—заплутує. Але тема цікава, хоч і побутова (відносини чоловіка, дружини, свекрухи). Гарний підхід до висвітлення конфлікту, але занадто малий формат. Хочеться ще. Фантазія не встигає «напитися».
Вадим Шарапов («На всіх фронтах»).
Експозиція твору плавно переходить у зав’язку, все в невеликих межах, лаконічно. Минуле добре переплітається з теперішнім через одного з героїв. Показані простота й наївність персонажів, розчарування й гнів. Добра тотожність із полем бою, картою і тілом людини—все має єдині витоки у творі, міцно зв’язані.
Коротше кажучи, найкращий твір цього номеру і один із найкращих усієї серії журналів.
Наталія Похилено («Поки я чекаю»
Друге місце цього номеру. Сподобалося.
«Ера досконалої людини» Федора Гайворонського.
«Була, було, були». Майже в кожному реченні, а в деяких і двічі: «…була не пристосована до членованої мови, розмовляти їй було важко.»
Діалоги, що монологи, почергово затягуються із кожної сторони співрозмовників.
Ідея оригінальна, автор добре абстрагувався й провів уявний експеримент про те, як би в сучасний умовах поводилася давня людина—неандерталець і кроманьйонець. Про таке можна писати і написане буде цікаве, правда, перекликається із «Парком Юрського періоду» М.Крайтона, хоч і цікавіше.
Взагалі, цей номер кращий за попередні. Помітно, що вибирали краще.

Ось воно.