Сергій Жадан написав книгу, жанр якої визначити неможливо. Та й узагалі, казати про неї щось однозначне - годі й братися. Текст пересипаний жартами, іронією, матюками, пронизаний ностальгією та рефлексією, є трохи моралі й трохи аморальності. Є все, аби хотілося дочитати до кінця.

Навіть більше, вдруге читати цікавіше. Бо книга є спробою звести несумісні речі. І те, що ці речі не зводяться, кола не замикаються, крапки не розставляються - спершу спантеличує. Коли ж розгортаєш книгу вдруге, то вже не відволікаєшся на сюжет, а втішаєшся жартам, іронії, матюкам і рефлексіям.

"Ворошиловград" депресивний, як і його назва, та водночас і цілком оптимістичний. Анотація обіцяє жорсткість, меланхолію та реалізм. Однак немає у "Ворошиловграді", ані Ворошиловграду, ані жорсткості, ані реалізму. Твір справді меланхолійний. (Але хіба може мистецтво бути не меланхолійним?) Та найголовніше: по суті - немає в романі й роману. Бо видана Жаданом книжка - це не роман. Це - радше, поема. Ні, достеменна поема.

Без перебільшень: Жадан - перший поет в Україні. Наша критика скупа на дифірамби. Напевно тому, що в кожному критикові схований засохлий трупик нереалізованого поета. І критик носить цей зачерствілий зародок, наче жінка, яка переживала симптоми вагітності, а потім симптоми, як і здатність вагітніти, минули. І тепер вона почуває лише дискомфорт у животі й ненависть до пузатих шльондр, що виношують байстрюків.

Але в моєму животі немає нічого, окрім голодних кишок і похнюпленого апендиксу, тож я можу щиро сказати: Жадан - найкращий. Комусь подобаються його тексти, комусь - ні. Та це справа навіть не смаку, а винятково вподобання. І цінність нового тексту Жадана - саме в його поетичності, яка розлого, щедро, як овочева осінь, котру так полюбляє автор, духмяніє мало не на кожній сторінці.

Про поетику

Чіпляючись за щаблі образів і метафор, я й добрався до останньої сторінки. Мов лінивого сома, гачками точних попадань у настроєність й інтонаційністю intermezzo, автор витягує читача з каламутного сюжету. Ця поетичність і вирізняє новий текст Жадана від його попереднього роману "Депеш Мод", який я, відверто зізнаюсь, так і не дочитав (ну, не цікава мені оповідь про алкоголізм у ранньому юнацькому віці, настирні пошуки бухла та канабісу). "Ворошиловград" - інша справа. Зіставлення та спостереження дивують і збивають подих.

Жадан спресовує речі й емоції. Звернімо увагу вже на перше речення: "Телефони існують, аби передавати ними різні неприємності" (с. 3). І головний персонаж неприязно ставиться до телефонів: торохтливих апаратів радянського зразку з ревматично покрученими дротами, як пальці ще живих, але вже невблаганно літніх майстрів, котрі їх складали; не довіряє і писклявим мобілкам - барвистим і ненадійним, як їхні співвітчизники, сінгапурські повії-трансвестити (про що міг би розповісти "коротун Ніколоаіч" (с. 404), але для цього знадобилися б тортури). Поетика тяжіє до візуальної ясності: "У місті було тихо і порожньо, місячне світло вихоплювало з темряви важкі гілки фруктових дерев і холодні від роси металеві дорожні знаки" (с. 435).

ЧИТАЙ ТАКОЖ
Книгою року Бі-Бі-Сі став "Ворошиловград" Сергія Жадана

* Сергій Жадан: У "східняків" і "западенців" спільні проблеми
* Сергій Жадан. "Ворошиловград"
* Сергій Жадан: Мені цікаво дивитися вітчизняну порнуху
* Сергій Жадан: Я й сьогодні ходжу і розклеюю афіші

Автору не бракує й терпіння, щоб стежити за дрібницями, я навіть сказав би, приємними дрібницями: "Ольга брала шматки апельсина, сік стікав її пальцями. А оскільки пальці в неї були довгі, то стікав він безкінечно довго" (с. 367).

У романі Жадан використовує свій фірмовий прийом. Я навіть не знаю, як його назвати, хіба що - зміщенням площин. Розгорнімо закінчення частини першої: "Небо в ночі схоже на чорні поля. Повітря, ніби чорноземи, наповнене рухом і насінням. (...) В небі заховані зірки і сузір'я, у землі - каміння і корені. В небі лежать планети, у землі - покійники" (с. 234).

Жадан оповідає про те, що не до снаги побачити іншим: "Я бачив, як залягає глибоко в тілі долини чорне серце кам'яного вугілля, як воно б'ється, даючи життя всьому довкола, і як свіже молоко природного газу згортається в гніздах та підземних річищах" (с. 360).

Зараз я навмання гортаю книжку й виписую речення, які криво підкреслював у хиткому вагоні Святошинської лінії, або позначав на полях знаком оклику, маючи в куртці ручку й олівець. Іноді я вбирав пальто, до кишень якого намагаюсь не пхати навіть тролейбусні талони, аби не затирати сукно.

Тож цікаві абзаци виділяв нігтем ("здесь прошелся загадки таинственный ноготь", як писав Борис Пастернак). Але "таинственный ноготь" вгризався в декілька сторінок і тепер тонкий папір вкритий борознами та чорнильними штрихами, наче тіла Жаданових персонажів - шрамами й татуюваннями.

Про кохання

Та попри ліризм, "Ворошиловград" - справжній чоловічий роман. Чоловіки грають у футбол (і класно грають), б'ють один одному морди (до крові), носять засмальцьовані лахи, роблять бізнес і між ділом помірно випивають. І за це їх кохають жінки.

Найбільше в цій справі таланить головному герою - Герману. І все це в нього виходить так легко й невимушено, що мимоволі дивуєшся. А ще закрадається думка, що це не він їх використовує, а вони його.

У романі є вісім істот жіночої статі. Тінейжерка Катя, котра, не зважаючи на несерйозну звичку показувати з вікна цицьки, годна писати серйозні листи, можливо, тому, що обдарована чуттєвістю; дві чи то грузинки, чи то циганки - Таміла і Тамара (не знати, котра з них хто) - вони Гєру оминути не змогли; дві бухгалтерки: "попеляста", "важка", "лінива", "запекла", "замучена" Анжела Петровна та "кольору промислової міді" Брунгильда Петровна (Герману поталанило, що він їм не сподобався); цілком придатна Кароліна, однак на лихо - лесбійка; покійна мама Таміли-Тамари (не дочекалася вона свого щастя - зустрічі з Германом); стара, глуха, сліпа, повішена на дроті Пахмутова, та ще й до того ж - собака; і звісно - Ольга.

Ах, Ольго, Ольго... Знала б ти, що Сергій Жадан присвятить тобі найкращі рядки у своєму романі, то не поводилася б із Германом так брутально.

Послухайте ці рядки: "Я торкався її волосся, мокрого на дотик, ніби занурював пальці у річкову поверхню, і поверхня ця була тихою й густою... Я намагався дістатися дна і виловлював мушлі, боячись натрапити пальцями на чужі рибальські гачки, залишені кимось раніше. Очі її були заплющені, і повіки були прозорі, наче крига, під якою можна було побачити похмурі тіні потопельників і темно-зелені повільні водорості" (с. 185). Але судячи з фіналу в Германа й Ольги все має скластися найкращим чином.

А тепер поговорімо за речі, яким так багато уваги приділяють критики: про драматургію, а також про те, навіщо та для кого написаний роман.

Про драматургію

Задзвонив телефон. Герман необачно підняв слухавку й почув неприємну новину. "Так усе й почалось" (с. 4).

Герман вирушає в дорогу. Покидає середмістя Харкова і рухається туди, на південний-схід, звідки сунуть вагони з вугіллям і фури з тугими овочами. Люди, зазвичай, не схильні подорожувати, бо це - дискомфорт і передчуття капостей. Але, влігшись на канапі, не відмовляють собі в задоволенні почитати про лиха подорожніх.

Дорога - це так потрібний для роману драйв. Герман увесь час тягається шляхами. Він ніколи не сидить на місці. То йому на весілля, то йому на похорон. То він утікає від міліції, то від контрабандистів. Але з драйвом чомусь не складається. Бо мандри його відбуваються за волею автора.

Жадан завше мусить штовхати, вигадувати зустрічі, ситуації, дрібні катавасії. Сюжет не живе сам по собі. Тому що й сюжету як такого - немає. Про що роман? - отак спитати. Лише вчора дочитавши книжку, я можу пригадати, про що й на якій сторінці йдеться. А мине кілька тижнів і я не згадаю. Бо подія не чіпляється за подію, не виростає з неї, як зумовлені особистістю героя вчинки.

Роману катастрофічно бракує конфлікту. Формально він є. Герман мусить захистити свій бізнес, який спершу йому задарма не потрібен. Дрібний власник іржавої бензозаправки (конкретна, жива людина) стикається з химерною та незрозумілою (як ім'я головного боса - Владлен Марленович) сваволею великого капіталу, котра завиграшки давить усе конкретне й живе.

Але конфлікт не вибухає. Братки вішають шолудиву Пахмутову і Герман кохається з її хазяйкою - Катею. Й усі отримують од цього процесу задоволення: і Герман, і Катя, і Жадан, смакуючи дівочі рухи, і я - мимовільний свідок. Усі, крім Ольги, яка ревнує, та Пахмутової, на якій висихає кров і болото.

Коротун Ніколаіч здуру вбиває Германового друга не прізвисько Травмований. І Герман запитує: "Невже він помер? Невже він справді помер?" (с. 413). Звісно, помер, Германе, трясця твоїй матері! Але далі йдуть дві чудові сторінки про те, як друг дитинства Гія назавжди пірнув у жовту воду під мостом і тіло його зависло у воді й коливалося разом із водоростями.

Щоразу, коли Герман мав би злетіти з котушок, він просто відключається від реальності. І якщо Каті немає під рукою, виручають спогади. Скидається на те, що сам Жадан боїться підірватися на вибухівці, яку сам таки й закладає. Герой патологічно цурається крові, вибитих щелеп, виламаних пальців. Якесь мудило, що подорожує з охороною приватним потягом, пристрілює вівцю й подає Герману пістолет: а тепер "контрольний", слабо? І Герману слабо. І його не кладуть поряд із вівцею, а просто висаджують із потягу.

Братки підривають бензовоз, Герман скаженіє і - забуває. Друзі Льолік і Болік кидають на бабло і Герман - пробачає. Двоє "молодих юристів" (доволі мутні типи) пропонують наказати Льоліка та Боліка, але Герман - не здає друзів. Що не заважає йому, одначе, кохатися з Тамілою-Тамараю - дружиною друга Кочі (котра з них його дружина, Коча й сам не знав). Та й самі "молоді юристи", поява яких у тексті створює відчуття небезпеки, в підсумку виявляються жалюгідними "дрочилами".

Одне слово, з таким темпераментом важко буде Герману втримати бізнес. Та й чи втримає - невідомо. Бо головна інтрига, протистояння живого Германа й абстрактного Владлена Марленовича, - залишається без розв'язки. Загалом, панове, паршиві наші справи.

Бо поміркуймо: в Харкові Герман у ролі "незалежного експерта" "невідомо від кого захищав демократичні цінності" й відмивав дрібні гранти. Зрештою, плюнув на цінності й заходився захищати цілком реальний бізнес. Але й бізнес він захистити не годен. Бо коли вбивають собаку твоєї дівчини, поряд із собачою могилою повинна з'явитися ще одна, але більша. Коли вбивають твого друга, в морзі він не повинен почуватися самотньо. Оце називається - захищати бізнес, а отже й демократичні цінності.

Один із найкращих провалів у ностальгію, в якому підлітки, причаївшись за огорожею аеродрому, дивляться на літаки, закінчується такими рядками: "Ми поверталися додому вже поночі, брели крізь цупку гарячу пшеницю, думаючи про авіацію. Всі ми хотіли стати пілотами. Більшість із нас стали лузерами" (с. 29). У романі по суті є лише два по-справжньому жорстких епізоди: вбивство старої Пахмутової й ці слова про мрійників, котрі стали лузерами.

Про що роман? Роман про повернення до реального життя. Про кризу соціалізації 33-річного Германа. Про рух від абстракцій до конкретики із запахом бензину. Від невідомих супротивників демократії до справжніх ворогів. Від повій, яких видзвонював Болік, до нормального почуття.

Герман мав повернутися до рідного містечка й стати героєм. І він таки повернувся, але залишився лузером. Героїзм і трагедія - завше поряд. Однак "Ворошиловград" трагічний без просвітлення, без катарсису. Бо персонаж так і не став героєм. А конфлікт не переріс у трагедію, в якій був би бодай найменший сенс.

Роман депресивний. Проте депресивний приховано, з натяками на хеппі-енд. Чому Жадан не розвиває таку очевидну трагічно-героїчну лінію? Бачить її безперспективність? Гаразд, припустімо. То чому ж не згущує пітьму людської нікчемності, котра не може протистояти свавіллю?

Звернімо увагу, Травмований гине, захищаючи навіть не бензозаправку, а занедбаний аеродром! Захищаючи старі порожні ангари, тріщини на асфальті, власну ностальгію. Від кого захищає? Від Владлена Марленовича (чи то - Марлена Владленовича), котрому заманулося збудувати на місці непотрібного аеродрому цементний завод. (Як на мій погляд, то хай би будував.)

Як і личить герою, Герман виголошує патетичну промову: "От ти кажеш, - звертається він до священика, - слабкі й беззахисні. (...) І чому ти вважаєш їх беззахисними? Вони всі тут народились і тут живуть. Але поводять себе, мов на вокзалі.., наче потяг уже подали і вони тут з усіма прощаються. (...) Уся ця банківська наволоч, мінти, бізнесмени, молоді адвокати, перспективні політики, аналітики, власники, блядь, капіталісти - що вони поводять себе так, ніби їх сюди прислали на канікули? Ніби їм завтра звідси їхати? Вони ж насправді нікуди не поїдуть" (с. 430-431).

Священик погоджується й киває. "І що з цим робити?" - допитується Гєра. "Роби, що робив", - радить святий отець. Що тут скажеш? Гарна порада. Однак до кінця роману залишається рівно десять сторінок. А що можна зробити на десяти сторінках? Хіба що те саме, що й на попередніх - ще разок трахнути потаскану Тамілу-Тамару. Однак Гєрі й це вже не в кайф.

Роман, який, згідно із зачином, мав бути пригодницьким, виявився романом-рефлексією. Але, оскільки рефлексія живиться зрадами, обрáзами та розчаруваннями (а ці неприємності, загалом, оминають Германа), то й порухи його свідомості мляві й непристрасні, есеїстичні по суті.

Про екзотику

Жадан, здається, задовго жив у Берліні, чи ще десь, там, на Заході, куди емігрують сонце, китайці та корупційні гроші. Таємниця полягає у тім, що "Ворошиловград" написаний саме для західних крес.

"Ворошиловград" - це Україна на експорт. Німецький бюргер, перетравлюючи сардельки, читатиме книжку й офігіватиме. Жадан розкидав зачіпки саме для німецької аудиторії. "Незалежні експерти" їздять битим Volkswagen-ом, незалежні цигани - битим Mercedes-ом.

Побутову техніку фірми "Bоsch" кладуть до могили старої циганки, дарують молодятам на весілля, контрабандою переправляють на Кавказ. І похмурий німецький дух поблажливо усміхатиметься від таких згадок.

Є й епізоди, що навіватимуть ностальгію. Ольга, приміром, згадує, як піонеркою слала листівки однолітку в Дрезден. Боже мій, скільки таких листівок надійшло до Демократичної Німеччини! Та їх слала кожна відмінниця, охайно виписуючи довжелезні слова, які самі німці називають "словами-покручами".

А чого вартий лише образ лузера на прізвисько Ернст Тельман? Той розшукує в соснових лісах забуті німецькі окопи, дбайливо пересіює пісок, визбируючи гільзи, осколки та мідні ґудзики. Та найзаповітніша його мрія - відкопати німецький танк. (До чорта ж їх було в Україні. Бодай один, та має залишитися.)

Танк - річ цінна. І заважить чимало грошества. Ернст переправив би його на Захід, а на виручені кошти відродив би авіацію. Що не кажіть, а шляхетна мрія.

Але чого найбільше прагне західний читач, вихований колоніальною літературою, то це - екзотики. О, ця дивна, химерна, страшна Україна! Незбагненний край, діра на мапі, де мають водитися дракони. І Жадан пам'ятає про ці очікування. Він вводить тему прикордоння і транзиту. Ефір сповнюють радіохвилі, що несуть слова невідомих мов і повідомляють про погоду в невідомих далеких містах. Степові ночі тривожать постріли та фари вантажівок, що, жахаючи лисиць і гадюк, зухвало долають державні межі.

Звідси й циганські мотиви - золоті фікси, релігійний штундизм (чи ще якась маячня), й етична максима: тримайся за своїх. Коли читаєш про такі речі, мимоволі хочеться ввімкнути Горана Бреговіча або Еміра Кустуріцу. І доповнити слова роману переливчастим завиванням балканських труб й астматичним сопінням кларнетів, що перебиватимуться бадьорими вигуками - "бубамара!" та "сіндерела!".

Однак апофеоз екзотики - це не циганщина, а - монгольський табір у степах України! Так-так, саме монгольський (із домішками інших неарійських елементів). Я й сам своїм очам не повірив, коли прочитав про це. Й уся ця строката наволоч "с раскосыми и жадными очами" простує на Захід. Аби там, у дрезденських парках чи на берегах Рейну розкинути свої кочові намети.

Після цього апофеозу німецький бюргер, який, за звичкою, перетравлюючи сардельки, перехиляє кухоль баварського пивця, питиме валер'янку. Одне його втішатиме, орду веде не Атіла, а - Сивіла: вольова і мудра лесбіянка, яка (невідомо від кого) народжує маленьку дівчинку.

І немовляті підносять дари, зокрема й заговорений від снайперської кулі жетон. Жетон, то це зрозуміло - письменник розважається. Утім, хотілося б запитати про інше: якщо ім'я повелительки - Сивіла, то де ж віщування, де бісові пророчі книги!? А хто зна, чужакам про таке не розповідають. Може, і є десь важкі сувої верблюжих шкур із написаними на них кров'ю цнотливих дівчат важкими словами про загибель Європи.

"І мертвим, і живим"

В автобусі зібралися всі свої: Герман, Травмований, Карпо З-Болгаркою, Саша Пітон, брати Балалаєшнікови, Сірьожа Насильник, Коля Півтора-Ноги, Вася Отріцало, Жора Лошара, Гогі Православний та інші колоритні персонажі, прізвиська яких не піддаються цитуванню. Вони їдуть грати у футбол. І виграють.

Щасливий Герман розповідає за гру, а на нього дивляться ошалілими очима: так брати ж Балалаєшнікови померли. Тю, думає Герман, що значить померли? А потім бреде цвинтарем і крізь парості дощу бачить могили братів Балалаєшнікових, Сірьожі Насильника, Карпа З-Болгаркою й інших друзів-футболістів. Немає лише могили Травмованого, але вона невдовзі з'явиться.

Жадан пише про мертве місто. У нім, що ти живий, що мертвий - однаково. Ти можеш безліч разів грати у футбол і вигравати, але ти все одно - мертвий. Гєра Бензовоз (як його неодмінно мали б прозвати друзі) мусить оживити місто - сплести розірвані ниті. Зіткати в єдине тло спогади про давні футбольні перемоги, нездійснені мрії про авіацію, листівки з краєвидами Ворошиловграда, бите скло на узбіччях, важкі фури, що тамують спрагу соляркою, могилу Пахмутової, пузате тіло Травмованого з червоною плямою на білій сорочці. Бо це і є справжнє і єдине життя.

У вишині, як бите скло на узбіччі, зблискують одні й ті самі сузір'я, а в сухому ґрунті лежать раз і на завжди закопані покійники - наші покійники й, можливо, наші сузір'я. І є між ними місто. Наше місто. І жити в нім треба. Бо - більше ніде.

Місто мертвих.