Відгук на книгу «Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років».

1.
Навесні 2010 року у книгарнях країни з'явилась у продажу збірка «Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років», укладена Сергієм Жаданом. «Клуб сімейного дозвілля», котрий видав цю книгу, писав: «Справжні ТОП-10 сучасних українських авторів привертають до себе увагу і поодинці, але зібравшись разом, … створили неперевершену суміш витонченої, інтелектуальної, вишуканої сучасної літератури».

Така рецензія зрозуміла – видавництву треба продати книгу.
Але ось і знаний письменник Юрій Андрухович, дізнавшись про склад авторів «Декамерону», стверджує: «Саме так могла б виглядати сучасна збірна України з літератури, основний склад. Одинадцяте місце (граючого тренера) я охоче залишив би для себе – заради приємності бути десь поряд».

Ще одна претензійна заява, на цей раз уже гравця «збірної», Сашка Ушкалова, остаточно розвіює сумніви. «Декамерон», – каже він в інтерв’ю кореспонденту «Експедиції ХХІ», – это квинтэссенция мейнстрима. Если, скажем, кто-то приедет к нам из-за границы и заинтересуется современной украинской прозой, то, прочитав сборник, он сможет получить о ней полное представление».
Отож, як бачимо, перед нами не просто десять письменників «двотисячних» років, які сподобалися упоряднику Сергію Жадану, а концентрований, так би мовити, екстракт української літератури початку 21 століття. Тому придивимося до збірки уважніше.

2.
Відкриває книгу Софія Андрухович (оповідання називається «death is sexy») і відразу демонструє прекрасне письмо, без зайвих авторських емоцій, одна констатація фактів; оповідь, як і радять класики, нагадує айсберг, де порухи душі вгадуються за дією і діалогом. Але разом з тим маємо вочевидь вторинне оповідання, списане з екрану американського бойовика. Навіть антураж голлівудський: занедбаний завод на окраїні міста, порожні лункі цехи, маршові прольоти з пустотами. Відповідний і сюжет: кілер має завдання вбити жертву, яка залишена для нього на цьому покинутому заводі. Між ними після спільного косячка (як і ненормована лексика, наркотики – неодмінний атрибут для молодої літератури) виникає взаємна симпатія. Тут авторка міцно зачепила психологію героїв, на цьому можна було створити щось своє попри голлівудську оболонку. Однак всі сюжетні лінії раптом обриваються, навіки ховаючись в підводній частині айсберга. Кілер веде жертву у якусь фантасмагоричну кімнату, затим читача занурюють у галюцигенні видіння, і все це водночас закінчується: убивцю знайшли мертвим, а жертви не знайшли зовсім. Хто такий кілер, чому його раптом пробило на розмови з жертвою, хто така жертва, що там між ними сталося – то віддано на домисел читачеві.

З динамічної атмосфери оповідання Софії Андрухович потрапляємо в нерухоме плесо тексту Любка Дереша («Клуб молодих вдів»). Чотири вдови згадують щойно померлого свого чоловіка Йохана, який перед смертю велів їм зібратися в цьому кафе. Уже така кількість рівнозначних героїв завелика для короткого оповідання. До того ж, автор більшу частину розповіді описує цих вдів, щоб їх можна було відрізнити одну від одної. В результаті це йому не дуже вдається, та й відрізняти їх особливої потреби не виникає. Раптом всі вдови впізнають покійного Йохана в бармені, що їх обслуговує. Сам бармен ні сном, ні духом про це не відає, тому дивується. На цьому напруженому епізоді автор закінчує свою оповідку, знову залишивши читача спантеличеним: що ж хотів сказати йому письменник?

Так нічого й не втямивши, читач вперто гортає «Декамерон» далі. На цей раз м’ячем заволодів Анатолій Дністровий («Біла дівчинка»). Тут ми вже натикаємося на колючки елементарної недбалості в письмі: то теперішній і майбутній час переплелися в одному описі, то волосся дівчинки разом «розпущене» і «зібране на потилиці». Однак, звернемося до сюжету й героїв – нам же, аби результат був, правда? В селищі з’являється біла дівчинка, яка символізує все чисте і світле в людині. Хто до неї доторкнеться, теж стає білим. Але недозрілий до високої моральності натовп не сприйняв «біле братство», тому ображена дівчинка покинула місто. Ця дитяча алегорія знову не дає спраглому читачу ні естетичної насолоди, ні духовного збагачення.
Нарешті перед нами капітан збірної Сергій Жадан («Вона знає всі шлягери цього року»). В занедбаному готелі напередодні Нового року зупиняється герой-автор, двоє туристів, знайома героя дівчина Лєна і цнотливий юнак Кеша. Намагаючись створити оригінальне письмо, Сергій Жадан придумує красиві звороти і порівняння («Зранку зимове сонце залило кімнату, мов олія посуд»), в цю суміш додає помірну долю матюків, і має на виході текст, котрий впізнається. Однак красивості переростають у багатослів’я, сюжет не рухається. Персонажі, перебуваючи в нерухомості, набувають карикатурних рис. В кінці твору постояльці готелю зустрічають Новий рік, потім Лєна позбавляє невинності Кешу, а герой в цей час іде з туристами «шляхом воїна» кудись у гори, причому трамвайною колією.

Хто читав «Весняні потоки» Е. Хемінгуея, той знайде багато точок дотику між цими двома творами, від притрушених безтямністю персонажів до походу героя у безвість життя по рейках. Щоправда, американець писав свій твір як жарт, в період відпочинку між власне літературною працею.

Читача охоплює паніка. Або він щось не розуміє в цій грі, або гравці збірної геть забулися, навіщо вони вийшли на поле.

На мить здалося, що Ірена Карпа («Цукерки, фрукти і ковбаса») поведе нас у спогади про дитинство. Але спіймати бодай дещицю емоцій не вдається і тут. Все оповідання зводиться до розповіді про пожирання ковбаси і любові до неї. Апофеозом цього творіння є така-от думка: «і тільки там, на чужині, …збагнеш, як сильно не вистачає тобі …сухої копченої ковбаси з перцем. І що за палицю цієї смакоти ти продаси і маму, й далай-ламу, і перуанську ламу». Цей попсовий жарт повинен був, певно, викликати у читача регіт, але чомусь не викликав.

Так безславно закінчується перший тайм і можна зробити попереднє зауваження щодо гри. Притаманне Ірені Карпі порпання у порухах власної душі, та ще й з дитячою переконаністю, що ті порухи надзвичайно цікаві всьому світові, ¬–¬ явище типове. «Український Декамерон» – це переважно «викиди» авторських нутрощів назовні» – влучно сказала Кіра Кірошка. Абсолютний егоцентризм не дає авторам поглянути навколо, побачити поруч іншу людину, спробувати зазирнути в її психологію.

3.
Та беремося до книги далі.
Знайомий уже мат на полі нашої «збірної» потроху перестає шокувати пристойного читача. Хай уже матюкається, аби хоч щось цікаве сказала, думає він, читаючи Світлану Пиркало («Життя. Цілувати»). Доволі гарно авторка розповідає, як Павліна вибирала собі коханого по Інтернету. Вправними мазками, використовуючи деталь, напрямок думки чи мовні звороти персонажів, С. Пиркало створює переконливі характери. Хтось із них читачеві подобається, хтось ні. Читач не завжди згоджується з оцінкою Павліни, і від того письмо стає об’ємним. І от Павліна покохала Зоряна. Ти раптом бачиш, як фізіологічний потяг – а не душевна сумісність! – породжує любов пристрасну, до самопожертви, без розуму. І, що найважливіше, віриш у це – авторка зуміла передати тваринний магнетизм, котрим той Зорян від природи наділений. Це, мабуть, єдина в «Декамероні» сильна, мускуляста, енергетична проза, інші тексти на її фоні виглядають інфантильно. Однозначно шкодить оповіданню С. Пиркало нецензурщина, матюки в устах героїні-жінки, можливо, додають їй шарму і природності, але роблять брудною.

Отож, нарешті маємо письменницьку спробу дослідити щось поза межами власних комплексів.

Про любов пише і Світлана Поваляєва («Атракціон»). Оповідання простіше, аніж попереднє, а водночас і слабше в створенні характерів. Невигадлива розповідь про кохання дівчини Соні та зраду її коханого Костика збагачується появою в Соні намистини, яка спершу рятує її від самотності, а у фіналі символізує собою милосердя і альтруїзм героїні. Однак, «псилоцибінові веселки» і «вогні чистого спектру», якими авторка розмальовує свою розповідь, не рятують оповідання – чогось нового про кохання, чогось гострого, несподіваного побачити не вдається. Ну, і як водиться, в тексті з’являються обкурені пацани, котрі матюкаються, але вони хороші, хочуть допомогти Соні. Та коли раптом наркоман і матюкальник розряджається філософським монологом, стає смішно навіть автору, яка швиденько пояснює все те своєю фантазією.

А на полі вже з’являється досвідчений і авторитетний гравець Тарас Прохасько («Есеї»). Несподіваним дисонансом вриваються в оповідання «Декамерона» його нічим не пов’язані між собою роздуми: про різноманітність одноманітності; про шаткування капусти; про чоловічі сльози. Складається враження, що письменник виставив на оглядини сторінки із щоденника – кудись же треба було їх пристроїти. Та раптом натрапляємо на справді чудову замальовку «Не кричи «Вовки». В ній автор розповідає про життя простих людей в Карпатах, життя первісне, безхитрісне, з турботами про хліб насущний, з несподіваним фіналом і геніальною фразою: «Я питав у них про їхні труднощі і клопоти. Вони довго думали, не знаючи, що це означає. Нарешті – змушені щось відповісти – сказали: «Лише якби прийшов вовк. А більше нічого такого». Цей яскравий шматочок тексту запам’ятовується, ради нього читач готовий забути про решту есеїв, наче їх не було зовсім.

Оповідання Наталки Сняданко «Dead-line емоцій» заявлене і написане, як репортаж. Але центральне місце в ньому займає розповідь про закоханих, які двадцять років були любовниками і з усієї сили приховували свої почуття. Репортажний стиль відсунув авторські переживання та емоції на задній план. Натомість з’явилися на сторінках твору людські долі. Це вигідно вирізнило оповідання в «Декамероні».

Нарешті для завершального удару пас одержав Сашко Ушкалов («Панда»). Читач знову в розпачі. Письменник із сумнівної якості іронією розказує такий сюжет. Автор-герой зустрів у потягу двох боксерів-молдаван. Не захотівши пити з ними горілку, герой нарвався на скандал і тікав від боксерів через увесь потяг, поки добіг до останнього вагону і вискочив з нього на повному ходу. І через те став пандою в Тібеті. Все описане вщерть присмачене матюками. Це вже навіть не погана література, це історія, розказана в підворітті, за пляшкою чи косячком, розказана в компанії підлітків, з гигиканням самого «розказчика» над власними жартами!
На цьому «Декамерон» закінчується, і під свист вболівальників літературна «збірна» України залишає поле.

4.
А тепер, коли матч закінчився і емоції стихли, можна попробувати розібратися – що ж це було?
Сергій Жадан в післямові, пояснюючи підбір «10-ти українських прозаїків останніх десяти років» пише: «…йдеться про час як категорію фіксовану, таку, що була означена та відтворена в літературі», «Зрештою, хто краще розповість про час, як не письменники, які в ньому жили?». Прочитавши це, із здивуванням констатуєш, що практично жодного твору, котрий би «зафіксував» минуле десятиліття – чи в темі, чи емоційно, чи створеними персонажами – немає! Все написане позачасове. І на це є свої причини.

Насамперед, це повальне, за кількома винятками, небажання відтворювати світ навколишній, натомість захоплення створенням власних химер. Химерність здавна притаманна українському духові. Але польоти в надреальне ніколи не були для кращих митців самоціллю (хіба що являли собою чистий стьоб). Через символ, алегорію вони намагаються щось сказати людям, донести цікаву думку чи гостре почуття, або навіть витворити образ героя. На жаль, з представленими в «Декамероні» авторами відбувається протилежне. Письменники «двотисячних» ховають голову у галюцинації через те, що їм немає чого сказати читачу. Тому-то на домисел останнього віддаються сюжетні ходи, кульмінації не завершуються розв’язками, а створювані картинки постають «їжачками в тумані».

В літературні вправи все частіше входить авторська іронія. Але іронічний стиль розповіді знову таки використовується як фіговий листок, щоб прикрити порожнечу тексту. Те ж можна сказати і про ненормативну лексику, котра стала для багатьох чи не перепусткою в сучасні письменники. Причому, матюк, як правило, виконує роль збуджувача, щоб читач не заснув.

Кидається у вічі вторинність більшості оповідань. Як на мене, то смисл символічного матчу між «збірними» України і світу саме й полягав у тому, щоб показати оригінальне бачення нашими письменниками вічних тем – любові і ненависті, життя і смерті, самотності. На жаль, на цікаві думки «збірна» України не спромоглася.

З огляду на вищесказане у читача виникає закономірне питання: а чи уявляє собі сучасний автор, сідаючи за письмовий стіл, про що таке цікаве він буде віщати людству? Здається, ні. Тому й не віщає ні про двотисячні роки, ні про які інші.

Та врешті, укладання збірки – то приватна справа упорядника. Значно більші претензії в читача до «граючого тренера» Юрія Андруховича. Немає сумніву, що він орієнтується в сучасному літературному процесі і розуміє, що склад «збірної» країни в «Декамероні», делікатно кажучи, не оптимальний. Як же тоді розцінювати його ейфоричну реакцію на підібраних літераторів? Якщо це прикол з арсеналу колишнього Бу-Ба-Бу, то він далеко не безневинний. Легковажне піднесення опублікованих авторів в ранг авангарду сучасної літератури, висловлене поважним письменником, здатне дезорієнтувати і читача, і літераторів, котрі тільки беруться за перо. Жаль, якщо в когось із них сформується саме таке уявлення про вершини сучасного красного письменства і, відповідно, лише такі взірці для наслідування, які пропонує йому «збірна» «Декамерону».

Як українські письменники за літературну збірну грали.